— Так. Вона б попередила, — відповів Ролф Оттерсен. — Залишила б записку. З нею щось сталося.

У двері просунув голову Скарре:

— Приїхали кінологи, привезли собаку-трупонюха.

— Починайте, — наказав Харрі. — З усіма сусідами поговорили?

— Еге ж. Поки що — нічого.

Скарре зачинив двері, і тут Харрі помітив, що очі Ролфа Оттерсена за скельцями окулярів стали ще більшими.

— Трупонюха? — прошепотів він.

— Це просто вислів такий, — відповів Харрі й відзначив про себе, що треба було дати прочухана Скарре, нехай думає, як висловлюється.

— Тобто ви цю собаку використовуєте, і коли шукаєте живих людей? — благально запитав нещасний чоловік.

— Ну звісно, — підтвердив Харрі замість того, щоб зізнатися: пес-трупонюх спеціально натренований знаходити тіла вбитих; він навряд чи впорається з пошуком наркотиків, загублених речей та людей, які ще живі. Бо він працює тільки з мертвими. І квит.

— Отже, востаннє ви бачили дружину вчора о четвертій годині? Так? — запитав Харрі, роздивляючись записи. — Перед тим, як із дочками вирушили до міста. Що ви там робили?

— Я займався справами крамниці, у дівчаток був урок скрипки.

— У крамниці?

— У нас маленька крамничка в районі Майорстуа. Продаємо вироби ручної роботи: африканські сувеніри, предмети мистецтва, меблі, одяг — усяке таке. Закуповуємо безпосередньо у виробників за добру платню. Частіше там працює Сильвія, але в четвер ми відчинені до пізньої години, тож вона приїздить сюди машиною, і ми міняємося: я з дівчатами їду до міста, торгую в крамниці, а вони грають на скрипці з п’ятої до сьомої. Потім я їх забираю, і ми повертаємося додому. Зазвичай до половини восьмої, може, трохи пізніше.

— Гм. А хто ще працює з вами?

— Ніхто.

— Отже, щочетверга ви зачиняєте крамницю серед робочого дня? Приблизно на годину, так?

Ролф Оттерсен криво посміхнувся:

— Це ж крихітний магазинчик. Покупців у нас зовсім небагато. Чесно кажучи, до різдвяного розпродажу їх зо­всім не буває.

— А як тоді...

— Нам допомагає НОРАД — норвезька організація з під­тримки країн третього світу. Виплачує допомогу нам та нашим постачальникам. Адже тут важливі не крони, ере та інші прибутки, а принцип. Згодні?

Харрі кивнув, хоча він саме думав не про економічну підтримку африканської торгівлі сувенірами, а про те, як довго вони добиратимуться до Осло.

З кухні, де близнюки сиділи за пізньою трапезою, до­линали звуки радіо. Телевізора в будинку, здається, не було.

— Ну що ж, дякую. — Харрі підвівся й вийшов на вулицю.

У дворі приткнулися три автомобілі, серед них — «вольво-амазон» Бйорна Гольма, перефарбований у чорний колір і по­критий лаком, з ралійними смугами, що йшли через весь дах та багажник. Харрі поглянув на чисте зоряне небо, що ок­самитовим пологом зависло над двором, потягнув носом повітря. Пахло ялинником та пічним димом. З узлісся до нього долинало скигління пса та голоси поліцейських. До сарая Харрі пішов в обхід — так вони домовилися, щоб не затоптати сліди, які можуть, якщо пощастить, знайтися. Крізь відчинені двері було чутно голоси. Він присів навпочіпки і при світлі лампи, що падало з дверної пройми, взявся ви­вчати відбитки ніг, залишені на снігу. Потім підвівся, притулився до одвірка й дістав пачку сигарет.

— Схоже на місце вбивства, — промовив він. — Кров, трупи, перевернуті меблі.

Бйорн Гольм та Магнус Скарре притихли, обернулися і втупилися туди, куди дивився Харрі. Велике відчинене приміщення освічувалося двома саморобними лампами, що звисали з товстої балки. В одному кутку сарая стояв токарний верстат, а над ним висіла дошка, на якій розташувалися різноманітні інструменти: молотки, пасатижі, обценьки, сверд­ла. Жодної електричної штуковини. В другому кутку — вольєр з сітки, де на сідалі сиділи кури. Чулося строкате кудкудакання. Посеред сарая на голій сірій підлозі, залитій кров’ю, лежали три обезголовлені тушки. На спеціальному верстаку, де забивали курей, валялися три голови. Харрі затис у зубах сигарету, але запалювати не став. Він обійшов калюжу крові, сів навпочіпки перед верстаком і, зіщулившись, став роздивлятися курячі голови. Матове світло його кишенькового ліхтарика відбивалося у почорнілих очах. Він підняв пір’яч­ко — біле з чорною облямівкою, наче воно обгоріло, — потім уважно роздивився рівний зріз на курячих шиях. Кров уже зсілася й почорніла.

— Знайшов щось цікаве? — спитав Бйорн Гольм.

— Мій мозок, Гольме, пошкодився в результаті професійної деформації. Зараз він аналізує курячу тушку.

Скарре голосно реготнув і вимовив блазнювато, розмаху­ючи рукою, наче писав у повітрі газетний заголовок:

— «Жорстоке потрійне вбивство. Загинуло троє курей. Під підозрою — члени секти вуду. Харрі Холе почав розслідування».

— Але найцікавіше — те, чого я тут не знайшов, — замислено мовив Харрі.

Бйорн Гольм підняв брову, ковзнув поглядом навколо і повільно кивнув. Скарре нерозуміюче подивився на них:

— Що?

— Знаряддя вбивства, — відповів Харрі.

— Сокири, — підхопив Гольм. — Єдиний розумний спосіб забити курку — рубонути сокирою.

— Ну, оскільки курей забивала жінка, — сказав Скарре, пирхнувши, — вона напевне поклала сокиру на місце. Селяни ж люблять порядок.

— З останнім твердженням згоден. — Харрі прислухався до курячого кудкудакання, яке, здавалося, доносилося зусі­біч. — Тим більш цікаво, чому дошка, на якій хазяї рубають курей, злетіла з верстака, а тушки валяються на підлозі. До того ж на місці сокири нема.

— Нема на місці? — Скарре подивився на Гольма й закотив очі.

— Скарре, будь ласка, спроможися огледітися навколо, — порадив Харрі, не підводячи очей.

Скарре продовжував дивитися на Гольма, який потай кивнув у бік токарного верстата й дошки з інструментами, що на ній висіли.

— От дідько! — вилаявся Скарре.

На порожньому місці між молотком та іржавою пилою було видно чіткий контур відсутньої сокири.

Харрі потер підборіддя:

— Що ж, сарай ми огледіли, і поки що все виглядає так: імовірно, Сильвія Оттерсен залишила приміщення, так і не покінчивши з курми, причому інструмент прихопила з собою. Гольме, ти зможеш за температурою тушок визначити, коли це сталося?

— Угу.

— Про що це ви? — встряв Скарре.

— Мені треба дізнатися, о котрій годині вона зірвалася звідси, — пояснив Харрі. — Гольме, є в тебе щось по слідах навколо будинку та сарая?

— Затоптали вже все, — похитав головою криміналіст. — Та й трохи темно мені. Я знайшов багато слідів Ролфа Оттерсена та два-три чиїсь інші сліди, які ведуть до сарая, але тут і зникають. Слідів, що ведуть із сарая, нема. Може, звідси її винесли?

— Гм. Тоді сліди того, хто її ніс, були б глибшими. Шкода, звісно, що ніхто не вступив у кров.

Харрі, зіщулившись, подивився на темні стіни сарая, на які не падало світло ламп. Із двору почулося скигління пса та люта лайка поліцейського.

— Скарре, піди дізнайся, що там у них, — попросив Харрі.

Скарре випарувався, а Харрі знову ввімкнув ліхтарик і попростував до стіни, простягнувши руку до нефарбованих дощок.

— Це ж що... — почав Гольм, але осікся, почувши глухий звук, з яким черевик Харрі вдарив у стіну.

З’явився шматок зоряного неба.

— Задні двері, — відповів Харрі на незакінчене питання і подивився на чорний ліс та обриси ялин, що виднілися на тлі тьмяно-жовтої плями, в яку злилися вдалечині міські вогні.

Він спрямував промінь ліхтарика униз і відразу побачив сліди.

— Двоє, — сказав Харрі.

— Псяча морда, — вилаявся Скарре, що повернувся до сарая. — Не хоче іти, і квит.

— Не хоче? — Харрі провів променем ліхтарика по ланцюгу слідів, але вони зникали там, де лісові дерева вартували нічну темряву.

— Кінолог сам нічого не розуміє. Каже, пес, здається, стра­шенно чимось наляканий. Навідріз відмовляється заходити до лісу.

— Може, лисицю почув, — припустив Гольм. — У тутешніх лісах їх повно.

— Лисицю? — фиркнув Скарре. — Ти на пса поглянь. Такий здоровенний собацюра лисиці не злякається.