Коли вони обігнули Нурнес, Харрі раптом почув вигук та обернувся. Його погляд наштовхнувся на тотемний стовп. Дерев’яні обличчя люто кричали йому вслід, роззявляючи роти. В каюті повіяло холодом.

— Це в Акваріумі морські леви кричать, — пояснила Катрина.

Харрі щільніше закутався у пальто.

Фінньой виявився зовсім маленьким острівцем. Окрім вересу, обсипаного краплями дощу, ніякої іншої рослинності тут не було. Проте була пристань, до якої Катрина вміло пришвартувала катер. Дачне поселення складалося з кількох десятків низеньких будиночків, що нагадували Харрі будинки у робочому передмісті, яке він бачив у Соуето.

Катрина підвела Харрі ґрунтовою доріжкою до одного з будиночків. Він вирізнявся серед інших: фарба зі стін облупилася, одне вікно було розбите. Катрина встала навшпиньки й відвернула плафон над дверима. Почувся неприємний звук, із плафона висипалися мертві комахи та ключ, який Катрина спіймала у повітрі.

— Я сподобалася його колишній дружині, — пояснила вона і встромила ключ у замкову шпарину.

Всередині пахло пліснявою та мокрими дошками. Харрі зіщулився у темряві, почув клацання вимикача, і в кімнаті засвітилося світло.

— Будинок вона не використовує, а електрика є, — здивувався Харрі.

— Тут комунальна мережа. За електрику сплачує держава, — відповіла Катрина, озираючись довкола.

Будиночок площею у двадцять п’ять квадратних метрів складався з комбінованої кухні-вітальні та спальні. На столі у вітальні та на кухонних лавах було повно порожніх пивних пля­шок. Стіни голі, на підвіконні порожньо, на книжкових полицях теж.

— Тут ще підвал є, — сказала Катрина, показуючи на люк у підлозі. — Ну, що робитимемо?

— Шукатимемо.

— Що саме?

— А от знайдемо, то й дізнаємося.

— Це як?

— Важливі речі легше знайти, якщо шукаєш щось інше. Викинь усі думки з голови, нам потрібен вільний мозок. Ти зрозумієш, що шукала, щойно побачиш це на власні очі.

— О’кей, — замислено промовила Катрина.

— Шукай нагорі, — сказав Харрі, підійшов до люка й смик­нув залізне кільце.

Вниз, у темряву, вели дощаті сходи. Він сподівався, що Катрина не помітила, як він призупинився.

До обличчя липло павутиння, але він крок за кроком сходив у темряву, яка пахла сирістю, землею та іржею. Намацав під драбиною вимикач, повернув, але безрезультатно. Єдиним джерелом світла у підвалі було червоне око холодильника, що стояв біля стіни. Харрі засвітив кишеньковий ліхтарик та знайшов двоє дверей. Комори.

Під виск петель він відчинив одні двері. Це була майстерня, всюди лежали інструменти. Ну так, адже мужик з амбіціями має робити щось корисне, подумав Харрі. А не тільки вбивць шукати.

Але інструментами явно користувалися нечасто, так що, може, Рафто думав, що він створений для чогось іншого. Що він не з тих, хто будує, а з тих, хто руйнує. Різкий звук за спиною змусив Харрі швидко обернутися, але він одразу зро­зумів, що то застукав термостат холодильника. Харрі пі­шов до другої комори і побачив безформну купу, прикриту товстою ковдрою. Він відкинув її, і в ніс йому вдарив запах зем­лі та сирості. Промінь ліхтарика вихопив гнилу парасольку від сонця, вицвілий пластиковий стіл та стільці, а також набір для крокету. Більше у підвалі нічого не було. Харрі почув над головою кроки Катрини і вирішив вибиратися нагору. Але коли він відкидав ковдру, один зі стільців відсунувся і ніжкою потрапив у щілину між дверима та одвірком. Харрі засунув його ногою назад, і раптом його погляд упав додолу. На стіль­ці в промені світла було видно напис «Елект­ролюкс». Він узявся за ручку і смикнув, але дверцята не відчинилися: поряд з ручкою він помітив замок. Холодильник був замкнений. Харрі пішов до комори з інструментами і приніс ломик. Повернувшись, він побачив, як сходами спускається Катрина.

— Нагорі нічого нема, — сказала вона. — Гадаю, нам час іти. Ти що робиш?

— Порушую закон в інтересах слідства, — відповів Харрі, який уже встиг підсунути ломик під дверцята саме над зам­ком і навалився усією вагою на руків’я.

Нічого. Він зробив ще одну спробу, упираючись ногою в сходи.

— Чорт забирай!..

Дверцята розчинилися з сухим клацанням, і Харрі втратив рівновагу. Ліхтарик зі стукотом упав на підлогу, з холодильника потягло холодом. Він схопив ліхтарик, що відкотився за спину, і тут закричала Катрина. Крик проникав до мозку кісток, низький, хриплий, що переходив у придушену гикавку, схожу на сміх. Потім на секунду-другу запала тиша, і вона закричала знову: так надсадно кричать жінки під час пологів. Харрі змусив себе відвернутися від неї і нарешті роздивився те, що Катрина побачила першою. Усі дванадцять років холодильник справно працював, отож, коли дверцята відчинилися, всередині засвітилося світло. Там стояло навколішки щось скоцюрблене, руки схрещені на грудях, голова упиралася в стінку холодильника. Тіло вкривала паморозь, її білий шар був схожий на грибок, який окутав його і харчувався ним. Ось чому так кричала Катрина. Але в Харрі серце стислося з іншої причини: коли дверцята відчинилися, тіло нахилилося вперед, голова стукнулася об край, і кри­стали снігу осипалися з обличчя на підлогу. І Харрі побачив, що перед ним — усміхнений Герт Рафто. Посмішка зиґзаґом від вуха до вуха була старанно вишита чорними нитками. Проте перш за все кидався в очі ніс. Носову кістку та хрящ, мабуть, вирізали. З рани стирчала морквина. Сніговика було завершено.

Годинник показував восьму ве­чора, а на шостому поверсі Поліцейського управління в Осло, що містилося на Грьонландслейрет, усе ще світилося. В кабінеті Харрі зібралися Гольм, Скарре, Еспен Лепсвік та начальник відділу з розслідування вбивств, комісар Гуннар Хаген. Від моменту виявлення тіла Герта Рафто минуло шість з половиною годин, і чотири години — від моменту, коли Харрі зателефонував з Бергена, призначив екстрену нараду, а сам попрямував до аеропорту.

Харрі вже підготував звіт про страшну знахідку, отож на­віть комісар засовався на стільці, поглянувши на фотографії, які бергенські поліцейські встигли передати електронною поштою.

— Протокол розтину поки що не готовий, — доповів Хар­рі, — але причина смерті сумнівів не залишає: постріл з вог­непальної зброї, зроблений у ротову порожнину. Куля про­йшла глоткою та потилицею. Усе сталося там, де і знайдено тіло: хлопці з Бергена знайшли кулю в стіні підвалу.

— Сліди крові, мозкової речовини? Знайшли? — запитав Скарре.

— Ні, — відповів Харрі.

— Стільки років минуло, — сказав Лепсвік. — Бактерії, комахи...

— Ну, дещо могло б зберегтися, — заявив Харрі. — Але я розмовляв з медиками, і ми дійшли єдиної думки: Рафто, швидше за все, сам постарався, щоб місце вбивства не ви­глядало зовсім по-свинськи.

— Ти про що? — буркнув Скарре.

— О-ой, — повільно протягнув Лепсвік.

Схоже, до Скарре теж дійшло, і його обличчя скривилося від огиди:

— От дідько!..

— Вибачте, — вставив Хаген. — Може, мені хтось пояснить, про що ви тут говорите?

— При самогубстві, — пояснив Харрі, — людина зазвичай видихає повітря. Всередині утворюється вакуум. Тому назовні виходить менше... — Він помовчав, підшукуючи слово, і закінчив: — ...сміття. Рафто абсолютно точно змусили видих­нути повітря, а потім застрелили.

— А отже, такий сищик, як Рафто, — похитав головою Лепсвік, — напевне чудово розумів навіщо.

— Заради усього святого! — Хаген зблід. — Як можна примусити людину?..

— Можливо, йому довелося обирати, — сказав Харрі. — Адже є безліч способів померти — не тільки від кулі.

Запанувала мертва тиша. Харрі витримав паузу, а потім продовжив:

— Досі тіла жертв ми не знаходили. Рафто теж був захований, але його б знайшли набагато раніше, якби в хазяїв дачі вона не викликала такого жаху та огиди. Усе це приводить нас до висновку: Рафто не був частиною плану.