І тут Харрі осяяло. Щоправда, якщо людину осяває, на це завжди є причина.

— Звісно, за давністю років усе не запам’ятаєш... Але чи не було серед ваших покупців Герта Рафто?

— Залізного Рафто? — посміхнувся Петер Флеск.

— Ви що, про нього чули?

— Та тут про нього всі чули. Ні, він у мене нічого не купував.

Комісар поліції Б’ярне Мьоллер часто повторював: для того, щоб виявити єдину можливість, треба виключити решту можливостей. Тому слідчий має не засмучуватися, а радіти, коли чергова версія зривається. До того ж Харрі всього лише «осяяло».

— Ну що ж, дякую і за це, — кивнув він. — Бувайте здорові.

— Рафто нічого не купував у мене, — раптом пролунав голос Петера Флеска, — це я у нього дещо купував...

— Що саме?

— Так, усілякі дрібнички. Срібні запальнички, пера золо­ті. Іноді я це купував. Хоча й знав, звідки воно.

— І звідки?

— А ви що, нічого не чули? Подейкували, що він прихоплював дещо з місць злочинів.

— А купувати, отже, у вас не купував...

— Рафто не цікавився нашим товаром.

— І папером? Папером теж не цікавився?

— Хвилиночку, там стара моя щось каже...

Флеск прикрив слухавку долонею, Харрі почув тільки ок­ремі звуки: спочатку вигук, потім тиху розмову. А потім Флеск прибрав руку й сповістив тією самою кумедною бергенською вимовою:

— Вона мені нагадала: Герт Рафто і справді отримав залишок паперу. В обмін на голландську срібну підставку для ручки. Я ж кажу: у старої пам’ять — ого-го!

Харрі поклав слухавку й зрозумів, що поїздки до Бергена йому не минути.

Отже, до Бергена.

Була вже дев’ята вечора, а на столичній Брюнс-алле у будинку номер шість, на другому поверсі, все ще було світло. Збоку ця шестиповерхова будівля здавалася звичайним закладом: модний фасад, червона цегла, сіра сталь. До того ж ізсередини тут теж усе нагадувало заклад, оскільки робота майже усіх тутешніх співробітників — а їх нараховувалося близько чотирьохсот — була по-інженерному буденною: ком­п’ютерники, лаборанти, дослідники, фотографи й таке інше. Проте насправді в будівлі розташовувався Національний департамент по боротьбі з організованою злочинністю, як його називали тепер, а раніше — Головне управління кримінальної поліції Норвегії, або скорочено КРИПОС.

Отже, була вже дев’ята вечора, й Еспен Лепсвік до того часу встиг відпустити всіх своїх людей, що займалися розслідуванням убивств, так що в яскраво освітленій кімнаті перед ним сиділа лише одна людина.

— Так. Поки що небагато, — сказав Харрі Холе.

— Це такий пристойний замінник до «ні греця», чи не так? — Еспен Лепсвік потер пальцями очі. — Ну що, може, пропу­стимо по пивку, і ти мені розповіси, що ви там накопали?

Харрі розповідав, поки Еспен Лепсвік вів машину вниз до центру міста, до Міністерства юстиції, чиї будівлі вивищувалися по обидва боки вулиці. Коли Харрі закінчив, вони сіли за столик у популярному закладі, де було повно бажаючих пива студентів, іще більше — спраглих адвокатів та поліцейських.

— Я хочу взяти з собою до Бергена не Скарре, а Катрину Братт, — поділився Харрі. — Перед тим як вирушити до тебе, я подивився її папери. Вона ще, звісно, зелена, але, судячи з документів, уже попрацювала над двома справами про вбивства там, у Бергені. І наскільки я розумію, керував розслідуванням тоді ти.

— Братт, ну, звісно, пам’ятаю! — Еспен Лепсвік просяяв і підняв палець, замовляючи бармену ще пива.

— Ну і як, ти задоволений нею?

— З біса задоволений, з біса... здібна дівка. — Лепсвік підморгнув Харрі, і той спіймав його погляд — погляд утомленої людини з трьома порожніми пивними кухлями на сто­лі. — Якби ми обоє були вільними, я, чорт забирай, зайнявся б нею безпосередньо. — І він допив рештки пива.

— Я мав на увазі... Ти вважаєш, вона нормальна?

— Нормальна?

— Ну, так. У ній є щось таке... не знаю, як сказати. Щось екстремальне.

— А-а, я розумію, що ти маєш на увазі. — Еспен Лепсвік повільно кивнув і спробував сфокусувати погляд на обличчі Харрі. — Послужний список у неї, звісно, ідеальний. Але, між нами кажучи, чув я від одного мужика дещо про неї та її чоловіка.

Лепсвік пошукав на обличчі Харрі хоча б дрібку схвалення, але не знайшов, та все одно продовжив:

— Ну, розумієш... Нагайки, наручники, садо-мазо... І звісно, вони ходили до таких спеціальних клубів.

— Це не моя справа, — сказав Харрі.

— Ні-ні, звісно, й не моя! — перервав Лепсвік і підняв обидві долоні, ніби захищаючись. — Це усього тільки чутки. Тільки знаєш що? — Лепсвік реготнув і перегнувся через стіл, щоб Харрі не пропустив зізнання. — Я б дався надягти на себе якийсь нашийник.

Харрі, очевидно, не міг зберегти байдужо-кам’яний вираз обличчя, бо Лепсвік смикнувся, наче раптом пошкодував про свою відвертість, випростався й продовжив у театрально-інформаційному тоні:

— Професійна дама. Розумна. Наполеглива й енергійна. Досить сильно натискала на мене, щоб я їй допоміг з деякими закритими справами. Але абсолютно нормальна, навіть занадто: така, знаєш, замкнена, стримана. Вважаю, що ви складете ідеальний тандем.

Харрі посміхнувся у відповідь на це саркастичне зауваження й підвівся:

— Дякую за пораду, Лепсвіку.

— А як щодо відповідної поради? Ви з нею... га?

— Моя порада, — сказав Харрі, викладаючи на стіл сотенну купюру, — залиш машину тут.

Рівно о 8:26 шасі літака, що слідував рейсом DY604 з Осло, торкнулося мокрого асфальту аеродрому Флесланн. Та так різко, що Харрі вискочив зі сну, як корок з води.

— Виспався? — запитала Катрина.

Харрі кивнув, потер очі й подивився в ілюмінатор: дощ і сіро.

— Ти розмовляв уві сні, — посміхнулася вона.

— Гм. — Харрі не хотів запитувати, про що він говорив. Проте він згадав, що йому снилося. Не Ракель, ні. Вона тепер не снилася йому навіть уночі. Він відірвав її від себе. Вони обоє відірвалися одне від одного. А снився йому Б’ярне Мьоллер, його шеф та вчитель, який колись пішов у берген­ські гори, а потім, через два тижні, його знайшли в озері Ревур. Вчинок цей Мьоллер зробив, тому що він — як і Зенон з його хворими суглобами — не бачив більше сенсу в житті. Чи ді­йшов Герт Рафто такого самого висновку? Чи він ще десь тут, у місті?

— Я телефонувала колишній дружині Рафто, — сповістила Катрина, поки вони йшли залом прильотів. — Ані вона, ані дочка не бажають говорити з представниками поліції. Не хочуть, щоб їм знову сипали сіль на рану. Ну й добре: рапортів нам буде більш ніж достатньо.

Біля терміналу вони сіли в таксі.

— Ну що, приємно повернутися додому? — запитав Харрі, перекриваючи голосом ритмічний стукіт дощу по склу.

Катрина байдуже знизала плечима:

— Я терпіти не можу дощ. І терпіти не можу, коли бергенці стверджують, що дощ тут іде не так часто, як би хотілося мешканцям столиці.

Проїжджаючи мимо Данмарксплас, Харрі подивився на вершину гори Ульрікен. Вона була вкрита снігом, вгору піднімалася кабінка фунікулера. Вони проїхали повз зміїне гніз­до дорожніх розв’язок біля озера Стуре-Лунгегорсванн й опинилися — о радісний сюрприз! — у центрі міста.

Харрі та Катрина зареєструвалися в готелі мережі «Редіссон САС», що стояв на Брюггені. Харрі запитав, чи не хоче Катрина переночувати дома в батьків, але та відповіла, що з цього вийшов би зайвий клопіт, та й узагалі вона нікому не казала про свій приїзд.

Вони отримали пластикові картки — ключі від номе­рів — і мовчки піднялися ліфтом. Катрина при цьому диви­лася на Харрі та посміхалася, наче тиша в ліфті була звичайним жартом. Харрі втупився у підлогу і сподівався, що його тіло не надсилає Катрині помилкових сигналів. Або не помилкових.

Двері ліфта нарешті роз’їхалися, і незабаром її стегна загойдалися перед ним по коридору.

— Ну що, який план? — запитав він за півгодини.

Обоє встигли розкласти речі та зустрілися в холі готелю.

Катрина розляглася у довгому кріслі й перегортала свій обтягнутий шкірою щоденник. Вона перевдяглася в елегант­ний сірий костюм і відразу злилася з натовпом решти по­стояльців готелю, здебільшого комерсантів.