— А ти знаєш, що Чаплін — англійський дворянин? Сер Чарлз.

Юнас кивнув:

— Але вони все одно витурили його до США.

Юнас погортав книгу.

— Ти хворів цього літа, Юнасе?

— Ні.

— Але ж ти був у лікаря. Два рази.

— Мама просто хотіла, щоб мене оглянули. Мама... — Голосок раптом здригнувся.

— Ти невдовзі її знову побачиш, — утішив хлопчика Харрі і поклав долоню на худеньке плече. — Вона ж не взяла з собою рожевий шарф. Той, що лежить у тебе в кімнаті.

— Його хтось пов’язав на шию сніговикові, — тихо промовив Юнас. — А я забрав назад.

— Це, мабуть, мама не хотіла, щоб сніговик змерз. Ну, може, це зробив тато...

— Ні, це зробив хтось інший, після того як тато уже по­їхав. Уночі. Той, хто викрав маму.

Харрі повільно кивнув:

— А хто цього сніговика зліпив, Юнасе?

— Не знаю.

Харрі поглянув у вікно. Ось чому він приїхав сюди сам, а не послав когось із співробітників. Йому здалося, ніби через всю кімнату пролягла крижана тріщина.

Харрі та Катрина сіли в машину й подалися вниз вулицею Хіркедалсвейєн у напрямі до Майорстуа.

— Що ви перш за все відзначили, коли ми приїхали? — звернувся Харрі до напарниці.

— Те, що там живуть зовсім не споріднені душі, — відповіла Катрина, пролітаючи повним ходом пункт в’їзду на платну дорогу. — Швидше за все, у них нещасливий шлюб. На додачу керує в родині чоловік.

— Гм. А чому ви так подумали?

— Ну, це цілком очевидно, — посміхнулася Катрина і по­глянула в дзеркало заднього виду. — Відмінність у смаках.

— Поясніть.

— Ви бачили цей потворний диван та столик у вітальні? Типові меблі «під дев’ятнадцяте століття», куплені людиною двадцятого століття. Але обідній стіл з вибіленого дуба з алюмінієвими ніжками вибирала вона. До того ж, це «Вітра».

— Що за «Вітра»?

— Фірма. Швейцарська. Дорога. Така дорога, що якби вона купила доволі пристойні копії, а не оригінал, добряче зекономила б на обстановці для всієї цієї чортової вітальні.

Харрі відзначив про себе, що чортихнулася Катрина не так, як це роблять зазвичай. У її вустах лайка звучала якимось контрапунктом, котрий зайвий раз підкреслював її приналежність до вищого класу.

— Ну то й що?

— Зрозуміло, що у такому крутому будинку, та ще й у такому районі Осло гроші — не проблема. Але їй не дозволили змінити його диван та столик. А коли людина без смаку, але з явним інтересом до інтер’єра, наполягає на своєму, — то зрозуміло, хто в домі хазяїн.

Харрі кивнув, більше своїм власним думкам. Перше враження його ніколи не обманювало. Катрина Братт виявилася розумницею.

— Тепер розкажіть, що ви думаєте, — попросила вона. — Це ж наче як я маю у вас вчитися.

Харрі ковзнув очима по старій, багатій традиціями, але абсолютно нереспектабельній забігайлівці під назвою «Лепсвік»:

— Я думаю, Бірта Беккер залишила дім не зі своєї волі.

— Але жодних слідів насильства немає!

— Бо все було добре сплановано.

— А хто ж злочинець? Чоловік? Найчастіше воно так і буває, правда ж?

— Ну, так, — відповів Харрі, відчуваючи, як думки розтікаються врізнобіч. — Винен завжди чоловік.

— Тільки ось цей конкретний чоловік був у Бергені.

— Так, схоже на те.

— До того ж відлетів останнім рейсом, отже ніяк не міг повернутися додому, а потім устигнути на ранкову лекцію. — Катрина додала газу й проскочила перехрестя біля Майор­стуа на жовтий. — Якби Філіп Беккер був винен, він би вхопив наживку, яку ви йому кинули.

— Наживку?

— Ну, так. Коли ви запитали, чи були у неї зміни настрою. Ви дали Беккеру зрозуміти, що підозрюєте самогубство.

— І що?

— Та годі, Харрі! — голосно розсміялася вона. — Усі навколо, включаючи Беккера, знають, що коли йдеться про самогубство, поліція залучає до розслідування мінімум співробітників. Ви дали йому можливість підкріпити версію, котра — якби він був винен — була б йому на руку та розв’яза­ла б більшість його проблем. Але він чітко відповів вам, що його половина раділа життю на повну котушку.

— Угу. Тобто ви вважаєте, що моє питання було «перевіркою на вошивість»?

— Ви ж постійно перевіряєте людей, Харрі. І мене — теж.

Харрі не відповідав, поки вони не доїхали до вулиці Бугстадвейєн, і лише тоді промовив:

— Люди часто виявляються набагато розумнішими, ніж про них думаєш, — і замовк.

Коли вони припаркувалися біля Поліцейського управління, він повідомив:

— До кінця дня я працюватиму сам.

А сказав він це тому, що весь цей час думав про рожевий шарф і нарешті дійшов рішення: взяти у Скарре матеріали у справах про зникнення людей, щоб отримати підтвердження своїм пекучим підозрам. Якщо вони підтвердяться, віднести листа комісару Гуннару Хагену. Той самий проклятий лист.

Коли 19 серпня 1946 року в Арканзасі, у невеликому містечку Хоуп, себто Надія, на світ з’явив­ся Вільям Джефферсон Блайт ІІІ, минуло вже три місяці відтоді, як його батько загинув в автомобільній катастрофі. Чотири роки по тому мати Вільяма знову вийшла заміж, і Вільям узяв прізвище нового батька. А тепер, через сорок років після цих подій, була ніч листопада 1992 року, і біле конфеті снігу падало з неба на вулиці Надії, святкуючи перемогу власних містечкових надій, адже його уродженець, Вільям — або просто Білл — Клінтон, був обраний сорок другим президентом США.

А ось сніг, що падав тієї ж ночі на місто Берген, не встигав навіть долітати до землі й перетворювався на дощ, який по­ливав вулиці, наче була середина вересня. Проте коли настав ранок, вершини семи гір, що охороняють це чудове місто, були добряче присипані цукровою пудрою. І на найвищій горі — Ульрікен — уже побував інспектор поліції Герт Рафто. Він тремтливо вдихав гірське повітря та втягував у плечі велику голову; стільки зморщок пролягло на його обличчі, наче його хтось зім’яв, як непотрібний аркуш паперу.

Жовтий вагончик, який доставив Рафто та трьох його колег-криміналістів з управління кримінальної поліції Бергена на висоту 642 метри над містом, висів, трохи розгойдуючись в очікуванні, на міцних сталевих тросах. Фунікулер закрили, щойно до поліції подзвонили перші туристи, які вирішили побувати цим ранком на відомій гірській вершині.

— Стиць тобі! — вигукнув один із криміналістів.

Цей вислів прозвучав, як пародія «мігрантів» на такий собі бергенський діалект, що було особливо смішно, коли врахувати, що справжні бергенці давно вже так не кажуть. Але в ситуаціях, коли жах та нудьга беруть гору над людиною, якось самі собою вихоплюються рідні словечка.

— Та вже ж, стиць, — із сарказмом підтакнув Рафто, блиснувши очима з-під зморшкуватих повік.

Тіло, що лежало перед ними на снігу, було почикрижене так, що його стать можна було вгадати тільки по єдиній залишеній груді. Усе інше перетворилося на місиво. Жахливе видовище цих останків нагадувало Рафто автомобільну ава­рію, що сталася рік тому на Ейдсвогнесі, коли машина перескочила через алюмінієвий відбійник і влетіла у зустрічний автомобіль.

— Злочинець убив та розчленував її прямо тут, — зауважив другий криміналіст.

Рафто поглянув на сніг, на якому лежало тіло, і подальших пояснень не знадобилося: він був увесь залитий кров’ю, і по довгих доріжках бризок стало зрозуміло, що принаймні одна артерія була перерізана, поки серце ще працювало. Він зауважив подумки, що треба точно встановити, о котрій вночі снігопад припинився. Останній фунікулер прийшов сюди о п’ятій вечора. Хоча, звісно, вбивця з жертвою могли піднятися сюди стежкою, що зміїлася внизу під фунікулером. Або, наприклад, доїхали до сусідньої гори Фльойєн поїздом і звідти вже прийшли сюди. Але це надто тривала прогулянка, та й нутром він відчував, що до місця вони дісталися фунікулером.

На снігу було видно сліди двох людей. Маленькі, безперечно, належали жінці, хоча її взуття ніде не було видно. Ну а інші сліди, очевидно, залишив убивця. І вони вели до стежки.