Матіас ляснув рукою по рамі:

— Звідки ти знаєш? Перевірив мої аналізи крові?

— Я запитав у Ідара, а потім дізнався, що таке склеродермія. Людині з таким діагнозом легше обрати якусь іншу смерть. Наприклад, ефектну, яка гідно увінчає так звану «пра­цю усього твого життя».

— Я чую в твоєму голосі зневагу, Харрі, але колись ти таки зрозумієш.

— Зрозумію що?

— Що ми з тобою одного поля ягоди, Харрі. Ми боремося проти хвороби. Але хвороба, проти якої боремося і я, і ти, не піддається остаточному знищенню, у ній усі перемоги тимчасові. Боротьба — це наше призначення. Моя скінчиться тут. Пристрель мене, Харрі.

Харрі подивився Матіасу в очі. Повернув револьвер ру­ків’ям уперед і простягнув Матіасу:

— Давай сам, сучий сину!

Матіас звів брову. Харрі побачив: він бариться, підозрюючи пастку. Але тут на обличчі Матіаса з’явилася посмішка.

— Як хочеш. — Матіас простягнув руку і взяв зброю. Зва­жив її — чорна, блискуча. — Це велика помилка з твого боку, любий друже, — сказав він і націлив револьвер на Харрі. — Ти станеш жирною крапкою, Харрі. Гарантією, що моя праця запам’ятається людям.

Харрі подивився на чорне дуло. Курок уже підняв свою маленьку потворну голівку. Час сповільнився, усе попливло навколо. Матіас прицілився. Харрі приловчився і змахнув правою рукою. У повітрі почувся тихий свист, і наручник торкнувся руки Матіаса. Сухе клацання — і браслет опинився на його зап’ястку.

— Ракель вижила, — сказав Харрі. — Ти прорахувався, гівнюк!

Харрі побачив, як очі Матіаса розширилися, а потім звузилися, спинившись на револьвері, який не видав ані звуку, на металі, що обхопив зап’ясток та прикував його до Харрі.

— Ти... Ти вийняв патрони! — затинаючись, пробелько­тів Матіас.

Харрі похитав головою:

— Катрина Братт ніколи не заряджала свою пушку.

Матіас підвів погляд на Харрі і позадкував.

— Ходімо, — промовив він. І стрибнув.

Харрі зірвало з місця, він утратив рівновагу. Спробував ухопитися за щось, але Матіас був заважкий, а Харрі після сьогоднішніх пригод втратив багато крові та сил. Харрі волав, але його вже тягло через сталеву раму та всмоктувало у вікно все більше й більше, до безодні. І перед тим як махнути вільною лівою рукою, Харрі побачив себе, як він сидить у повній самотності в кріслі у брудній кімнатці в Кабрині-Грін у Чикаго. Харрі почув дзенькіт металу об метал і полетів у ніч. Угоду було укладено.

Гуннар Хаген не зводив очей з трампліна, але лапатий сніг, який знову посипав, дуже йому заважав.

— Харрі! — гукнув він у мікрофон рації. — Ти чуєш?

Він відпустив кнопку мікрофону, але відповіді не було, тільки інтенсивне шипіння нізвідки.

На майданчик біля вежі вже під’їхали чотири патрульних автомобілі. Поліцейські, що вискочили звідти, страшенно розхвилювалися, коли кілька секунд по тому згори вони почули крики.

— Вони впали! — вигукнув сержант, що стояв поруч із Хагеном. — Присягаюся, я бачив, як із скляної будки нагорі випало двоє.

Гуннар Хаген у відчаї опустив голову. Він би не зміг пояснити чому, але при всій абсурдності ситуації йому видалася у ній якась логіка: саме так і мала скінчитися справа. Фінал надавав їй якоїсь незбагненної рівноваги.

Нісенітниця! Сон рябої кобили!

Хаген за завірюхою не міг роздивитися поліцейських ма­шин, що наближалися, проте чув, як вили вдовами їхні сирени, і розумів, що ці звуки приваблять стерв’ятників: ре­портерів, цікавих, начальство, що жадає крові. Усі примчаться, щоб відкусити якомога жирніший шмат від трупа!

— Вони мають бути внизу! — гукнув Хаген. — Ви на дахах будинків дивилися? Відбій.

Хаген чекав, а сам усе міркував, як пояснити свою самодіяльність і те, що відпустив Харрі самого. А як пояснити, що, будучи старшим за званням, керівником для Харрі він ніколи не був? І в цьому теж є своя логіка, і йому начхати, розуміють вони її чи ні.

— Що тут сталося?

Хаген повернувся. Це був Магнус Скарре.

— Харрі впав, — відповів Хаген і кивнув у бік вежі. — Вони зайняті пошуками тіла.

— Тіла? Тіла Харрі? Ну це навряд.

Навряд?

Хаген повернувся до Скарре, який уважно роздивлявся вежу.

— Я вважав, ви вже встигли зрозуміти, що це за фрукт, Хагене.

Хаген, незважаючи ні на що, позаздрив упевненості молодого колеги.

Рація знову заговорила:

— Їх тут нема!

Скарре повернувся до Хагена, вони подивилися один одному в очі, і Скарре знизав плечима, наче кажучи: «Ну? Що я казав?»

— Гей! — гукнув Хаген водієві позашляховика, показавши на «гірлянду» на даху машини. — Засвіти-но, спрямуй на самісінький верх. І дайте мені хтось бінокль.

За кілька секунд ніч прорізав промінь світла.

— Видно щось? — запитав Скарре.

— Сніг, — відповів Хаген, притиснувши бінокль до очей. — Нижче, нижче світи! Стоп! Зачекай... Святий Боже!

— Що там?

— От дідько!

Цієї самої миті сніговий вихор змістився, наче відкрилася гігантська театральна завіса. Хаген почув вигуки поліцейських. Там, нагорі, бовталися дві постаті. Вони нагадували оті фігурки, що звисали із дзеркала заднього виду на одній ниточці: та, що висіла нижче, тріумфальним жестом високо підняла руку, в другої руки були розтягнуті в боки, наче її розіп’яли. Вигляд у них був майже позбавлений життя: з по­хиленими головами вони похитувалися на вітру.

Хаген роздивився у бінокль наручники, які прикували ліву руку Харрі до чогось, що знаходилося всередині будки.

— От дідько! — повторив Хаген.

Здається, це був Томас Хелле — той молодий хлопець із групи розшуку зниклих. Він сидів навпочіпки біля Харрі Холе, коли той отямився. Четверо поліцейських втягли їх із Матіасом назад до вежі. Згодом Хелле багато разів описував дивовижну реакцію Харрі, що оговтався:

— Очі божевільні, а сам усе запитує, чи живий Лунн-Хельгесен! Ну просто наче боявся, що Сніговик відкине копита, наче нічого жахливішого статися не могло. Коли я сказав, що живий, що його вже везуть на «швидкій» до міста, він тільки гаркнув, щоб ми забрали в Лунн-Хельгесена шнурки й ремінь та стежили, щоб він не позбавив себе життя. У чоловіка колишню полюбовницю мало не пришили, а він про вбивцю як про рідного піклується! Ви чули про щось подібне?

Юнас розплющив очі: йому зда­лося, що він чує дзвін своєї «музики вітру». Ні, тихо. Хлопчик знову задрімав. Кілька хвилин по тому він знову розплющив очі, вловив якісь незрозумілі звуки. В його кімнаті хтось був. Батько. Він сидів на краю ліжка й приглушено схлипував.

Юнас сів на постелі. Поклав долоньку батькові на плече й відчув, як воно здригається. Дивовижно, він якось раніше не помічав, які в батька худі плечі.

— Вони... вони її знайшли, — захлинаючись, сказав батько. — Маму...

— Знаю, — відповів Юнас. — Я бачив уві сні.

Батько здивовано витріщився на нього. У місячному сяйві, що пробивалося крізь штори, Юнас роздивився на його щоках сльози.

— Тепер нас тільки двоє, тату, — промовив хлопчик.

Батько відкрив було рота. Але не промовив ні звуку, а простягнув руки, обійняв Юнаса й притиснув до себе щосили. Юнас поклав голову батькові на плече і відчув, як гарячі сльози капають йому на тім’я.

— Знаєш що, Юнасе? — прошепотів батько крізь ридання. — Я такий радий, що ти в мене є. Ти мій найбільший скарб. Мій хлопчик. Чуєш? Ти мій хлопчик. І завжди ним будеш. Як вважаєш, ми впораємося?

— Звісно, тату, — прошепотів Юнас йому у відповідь. — Ми впораємося. Ти і я.

Зима була в розпалі, а за лікарняним вікном під сталевим небом лежала гола коричнева земля. На сухому асфальті шосе клацали шиповані покришки, а пішохідним мостом поспішали перехожі, заховавши обличчя за піднятими комірами пальт. Проте тут, під дахом, люди відчували себе ближче одне до одного. У палаті на столі горіла свічка, бо була перша неділя Різдвяного посту.