Харрі слухав і димів сигаретою. Навіщо Ветлесен це робив? Заради збереження необхідної рівноваги? Жадав від­пущення гріхів? Протистояв злу? А може, ці крихти добра підсилювали насолоду від скоєного? Казали ж, що лікар Мен­геле обожнював дітей.

Язик у роті розпух, і, якщо зараз не випити, він зовсім його задушить.

Жінка скінчила теревенити та жестом нагадала про обі­цяні гроші.

— Doctor come back?[2] — запитала вона.

Харрі відкрив було рота, але язик заплітався, і тут пролунав дзвінок мобільного.

— Холе.

— Харрі? Це Уда Паулсен, — відрекомендувався молодий голос. — Ви пам’ятаєте мене?

Харрі не пам’ятав.

— Я з телеканалу НРК, — сказала вона. — Це я вас запрошувала на ток-шоу «Боссе».

Ага, та сама дамочка! Хитра миша.

— Ви не можете прийти до нас ще раз, цієї п’ятниці? Звіс­но, йдеться про ваш вражаючий успіх, я маю на увазі справу Сніговика. Хоча він уже мертвий, публіці все одно цікаво, що насправді відбувається в головах таких людей і чи можна його назвати...

— Ні, — відрізав Харрі.

— Що?

— Я не прийду.

— Це «Боссе», — багатозначно промовила Уда Паулсен. — Канал НРК — Норвезьке державне телебачення.

— Ні.

— Але послухайте, Харрі, хіба вам самому не цікаво поговорити про...

Харрі розмахнувся й жбурнув телефон прямо в чорну стіну. Посипалася штукатурка.

Він поклав голову на руки і спробував заспокоїтися. Господи, хоч краплину! Чого завгодно. Коли він знову підвів очі, у номері нікого не було.

Імовірно, усе могло б скластися інакше, якби у барі «Фенрис» не продавали випивку. Якби там не було «Джима Біма», котрий стояв на полиці якраз за барменом і гукав на весь свій хриплий солодкавий голос про бажання анестезії: «Харрі! Рушай сюди, давай поговоримо про старі часи. Про жахливі привиди, за якими ми з тобою ганялися, про ночі, коли ми таки впадали у забуття».

А може, іншого шляху в Харрі й не було.

Він мимохідь поглянув на колег, а вони на нього зовсім не звернули уваги, коли він увійшов до гамірного бару, що був оббитий червоним плюшем, як каюта данського корабля: усі вже були добряче напідпитку. Стояли, поклавши руки на плечі одне одному, і, дихаючи перегаром, волали разом із Стіві Уандером, що зателефонували тільки для того, аби сказати: «Я тебе люблю». Коротше кажучи, точнісінько футбольні фанати після перемоги у Кубку кубків. А коли Уандер втомився доводити, що почуття кохання підіймається в ньо­го аж з глибин самісінького серця, перед Харрі на стійку бару приземлилася третя склянка.

Від першої його скрутило так, що він не міг видихнути і подумав: ось так, напевне, від карнадріоксиду й помирають. Після другої його мало не вивернуло, але організм уже починав оговтуватися від першого шоку і зрозумів: ось нарешті він дістався того, про що так довго мріяв, і тепер відповідав Харрі задоволеним муркотінням. Справжня музика душі! Тілом розтікалося тепло.

— П’єш? — раптом поруч із ним матеріалізувалася Катрина.

— Це остання скляночка, — пообіцяв Харрі, відчуваючи, що язик у роті зменшився і став м’яким та слухняним. Зазвичай випивка тільки покращувала його артикуляцію. Ось чому його важко було спіймати на пияцтві. Власне, тому його досі й не викинули з роботи.

— Це не остання, — відповіла Катрина. — Це тільки початок.

— Сідай, п’ятірка. — Харрі поглянув на неї. Сині великі очі, тонкі ніздрі, червоні губи. Боже, яка гарна. — Звідки такі знання? Ви алкоголік, Катрино Братт?

— У мене батько алкоголік.

— Гм. Так от чому ти не захотіла заходити до нього в гості, коли ми були в Бергені.

— А що, іти в гості відмовляються лише через те, що людина хвора?

— Не знаю. Може, він винен у твоєму нещасному дитин­стві або щось на кшталт того.

— Він надто пізно повертався додому, щоб зробити мене нещасною. Я такою вже народилася.

— Нещасною?

— Можливо.

Катрина ковтнула зі своєї склянки. Чиста горілка, не джин, здогадався він.

— А що стало причиною твого нещастя, Харрі?

І він, не встигнувши стриматися, не подумавши, відповів:

— Взаємне кохання.

— Сіромаха, — посміхнулася Катрина. — Тобто ти народився із душею такою вразливою, що навіть кохання її не врятувало?

Харрі уп’явся поглядом у золотаву рідину в своїй склянці:

— Я намагаюся про це не думати. Думаю про інше.

— Про що, наприклад?

— Про інше.

— А про мене ти не думаєш?

Хтось проштовхувався у неї за спиною, і вона ступнула ближче. Він відчув, як її запах змішується із запахом «Джима Біма».

— Ніколи, — відповів він, відпив зі склянки і втупився у дзеркало позаду пляшок, у якому побачив себе та Катрину, вони вже стояли зовсім близько одне до одного.

Катрина нахилилася до його вуха:

— Ти брешеш, Харрі.

Він подивився їй в очі. Вони відсвічували жовтим, як у вовка, ніздрі її розширилися, вона часто дихала. Схоже, до горілки додає лайм.

— Ну розкажи мені детально, Харрі, чим би ти хотів зараз зайнятися. — Голос її був твердий наче сталь. — Кажи все не криючись. І не бреши цього разу.

Він згадав плітки про дивні схильності Катрини та її чоловіка, про які розповідав Еспен Лепсвік. До речі, не варто кривити душею: згадувати не довелося. Усе це так і лежало у найдальшому сховку його мозку. Він зітхнув:

— О’кей, Катрино. Я проста людина, і потреби у мене прості.

Вона відкинула голову — так роблять деякі тварини, щоб показати вищість. Він підняв склянку:

— А бажання у мене одне — випити.

І тут хтось за спиною Катрини так сильно штовхнув її, що вона повалилася на Харрі. Той утримав її від падіння, підхопивши вільною рукою. Її обличчя перекосилося.

— Боляче? — спитав він.

Вона відповіла:

— Дрібниці. Вибач.

Повернулася до Харрі спиною і почала проштовхуватися до туалету. Він помітив, як кілька чоловіків жадібно дивляться їй услід. Харрі обвів очима бар. Він більше не хотів тут стирчати. Є зрештою й інші місця, де вони з «Джимом Бімом» чудово зу­міють поспілкуватися. У його склянці ще плескалося кілька ковтків. Лепсвік і команда напевне дивляться на нього з іншого кінця бару. Мовляв, його хвалене самовладання — лише балачки. Він не міг зрушити з місця, здавалося, ноги приклеєні до підлоги. Харрі узяв склянку й осушив її одним махом.

Надворі морозяне повітря пройшлося холодком по його гарячій шкірі. Він готовий був обійняти це місто.

Дома він спробував помастурбувати над кухонною мийкою, а в результаті — тільки проблювався. Нагорі, над колонкою, висів календар. Ракель подарувала на Різдво два роки тому. Там були фотографії усіх трьох. По одному знімку припало на кожен місяць того року, що вони були разом. Листопад. Ракель та Олег посміхалися йому на тлі листопаду та блідого блакитного неба. Такого ж блакитного, як сукня, що була на Ракелі, — у дрібні білі квіточки. Вона була на ній того першого разу. І тут він пообіцяв собі, що сьогодні вночі йому насниться це небо. Харрі підняв сидіння кухонного диванчика, по­нишпорив у купі порожніх пляшок з-під кока-коли, а там — на самісінькому дні — була вона, непочата пляшка «Джима Біма». Була в Харрі така звичка — тримати в будинку алкоголь навіть у найтверезіші моменти життя. Адже він знав, на які подвиги готовий, щоб здобути випивку, якщо його вже понесло. Немов щоб відтягнути невідворотне, Харрі провів рукою по етикетці. Потім відкоркував пляшку. Скільки йому потрібно? На шприці, затиснутому в руці мертвого Ветлесена, залишилися сліди, які виказували, що той був наповнений. Червоні позначки. Червоні, як кошеніль. Кошеніль, кохана моя...

Він затримав дихання і приклав пляшку до губ, відчув, як напружилося все тіло в очікуванні першого ковтка, і став пити. Методично та відчайдушно, наче бажаючи швидше з цим покінчити. Звук, що виривався з горла між ковтками, був схожий на ридання.

У понеділок вранці Гуннар Хаген швидкими кроками йшов коридором. Від часу розкриття справи Сніговика минуло чотири дні. Найприємніші чотири дні, нічого не скажеш: було багато привітань, начальницьких посмішок, позитивних відгуків преси, у тому числі й іноземної — в управління телефонували з-за кордону і просили на­діслати історію розслідування від початку і до кінця. Отут і починалися проблеми: єдина людина, яка могла надати усі деталі їхнього вражаючого успіху, була відсутня. Причина була більш ніж зрозуміла. Колеги бачили, як він пив у барі «Фенрис». Сам Хаген тримав язика за зубами, але плітки поповзли й досягли вух начальника Поліцейського управління Осло. І сьогодні вранці Хаген був викликаний на килим.