Вона, звісно, погодилася назвати хлопчика на честь батька Андреаса. Незважаючи ні на що, дати йому ім’я тієї сім’ї. Вона навіть — перед самими пологами — майже зовсім вирішила розповісти, що сталося: про пусту парковку, темряву, чорні сліди на снігу. Про лезо ножа біля горла та безлике дихання, що торкалося її щоки. Про те, як вона бігла додому, відчуваючи, як трусики намокли від сперми, а сама просила Бога, щоб сперма ця витекла з неї до останнього. Але молитви її почуті не були.

Потім вона часто думала: а як би усе вийшло, не будь Анд­реас священиком, який безкомпромісно заперечує навіть дум­ку про аборт? Або якби вона сама не була такою боягузкою? Тоді Трюгве б не народився, і... Але на той час все уже сталося, і стіну було зведено. Непорушна стіна мовчання.

А те, що Трюгве з Андреасом виявилися такими схожими, стало для неї єдиним благословенням. У ній навіть засвітився слабкий вогник надії, вона пішла до клініки, де її ніхто не знав, і віднесла туди по кілька волосин, вийнятих з гребінця. Елі хотіла, щоб там зробили аналіз ДНК, вона читала — це щось на кшталт генетичних відбитків пальців. З клініки волосся відіслали далі — до Інституту судової медицини при Королів­ській лікарні, де цей новий метод частково використовувався у справах із встановлення батьківства. А за два місяці повідомили результати. На жаль, парковка, чорні сліди, переривча­сте дихання, біль — усе це було не просто страшним сном.

Елі знову поглянула на телефон. Ну звісно, помилилися номером. А дихала у слухавку — вона одразу зрозуміла — людина, яка, зачувши чужий голос, ніяк не могла вирішити, що їй робити: покласти слухавку чи щось сказати. Таке буває.

Харрі вийшов до передпокою і зняв слухавку домофону.

— Алло! — перекричав він «Франца Фердинанда», що гримів з динаміків у вітальні.

Ніхто не відповів. Він почув тільки сигнали машин з Софієсгате.

— Алло?

— Привіт! Це Ракель. Ти вже ліг?

З її голосу він миттю здогадався, що вона випила. Небагато, але достатньо для того, щоб голос став на півтону вищий, а крізь слова проривався цей її чудовий глибокий сміх.

— Ні, — відповів він. — Вечір був вдалим?

— Майже. Зараз тільки одинадцята. Дівчата рано ро­зі­йшлися додому. Завтра на роботу і все таке.

— А-а.

Харрі побачив її перед собою: дражливий погляд, хмільний блиск в очах.

— Я принесла диск, — сказала вона. — Відімкни, я по­кладу його до поштової скриньки.

— Авжеж.

Харрі підняв руку, щоб натиснути на кнопку домофону. Трохи зачекав. Це були дві секунди до атаки. Дві секунди до відступу. Він чудово розумів, що не захоче її відпускати, бо проходити через усе це ще раз буде надто боляче. Ось чому в грудях гриміло так, наче в нього було два серця, ось чому він ніяк не натискав на кнопку, яка мала впустити Ракель до його будинку та до його думок.

Час, подумав він і доторкнувся до твердого пластика кнопки.

— А може, мені піднятися?

Харрі заговорив, намагаючись, щоб голос звучав не надто дивно:

— Не треба. На поштовій скриньці є моє ім’я. На добраніч. — І він натиснув кнопку.

Повернувся до вітальні, зробив музику голосніше й спробував видихнути геть усі думки, перемогти непотрібне, ідіот­ське збудження і потонути у звуці гітар, а ті стогнали та ревіли. Злі, гострі та абияк зіграні. «Франц Фердинанд», шотландці. Але до тремтливого акорду примішався ще якийсь звук.

Харрі приглушив музику. Дідько! Йому треба було ще додати гучності, щойно він почув цей сторонній звук. Як наждаком по дереву. Або черевиком по підлозі. Він вийшов до перед­покою і побачив, що за матовим склом дверей хтось стоїть.

Він відчинив двері.

— А я дзвонила, — сказала Ракель, з невинним виглядом зазираючи йому в очі. Вона помахала коробкою з диском. — Він не влізав у щілину.

Харрі мав щось сказати. Хотів, але натомість простягнув руки, схопив її, притис до себе, почув, як вона схлипнула, коли він надто сильно стиснув її, побачив її розтулені губи, рожевий жадібний язик. Та й говорити тут не було про що.

Вона лежала поруч, гаряча та м’яка.

— Боже мій, — прошепотіла вона.

Він поцілував її в чоло.

Піт укривав їхні тіла, одночасно роз’єднуючи й склею­ючи воєдино.

Усе сталося точнісінько так, як він і передбачав. Як уперше, але без нервів та невимовлених запитань. Як востаннє, тільки без суму та без ридань. Катрина мала рацію: від людини, з якою так любишся, можна піти, але обов’язково повернешся назад. Щоправда, Харрі відчував: усе не так просто. Їхня зустріч була для Ракелі останнім та необхідним побаченням з минулим, прощанням з тим, що вони обоє колись називали своїм найбільшим у житті коханням. Тому що вона починає нове життя. З меншим коханням? Можливо. Але з коханням більш надійним.

Вона тихенько муркотіла та гладила його по животу, проте Харрі відчував, яка вона напружена. Від нього зараз залежало, що обрати: зробити ці останні спільні хвилини ще важчими для неї чи простягнути їй руку допомоги. Він обрав останнє.

— Що, совість мучить? — запитав він і відчув, як Ракель кивнула.

— Не хочу про це говорити, — прошепотіла вона.

Він теж не хотів про це говорити. Він хотів тихо лежати, слухати її дихання та відчувати її руку на своєму животі. Він розумів: їй треба йти — і не хотів зволікань.

— Він чекає на тебе, Ракеле.

— Ні, — відповіла вона. — Він в Інституті анатомії. Готує з іншими препараторами труп до занять на завтра. Я йому сказала, щоб він до мене відразу після трупів не приходив. У ці дні він ночує в себе.

— Ну а я? — посміхнувся Харрі у темряву. Тож вона все це спланувала і заздалегідь знала, що буде! — Може, я теж вовтузився з трупами?

— А ти вовтузився?

— Ні, — відповів Харрі й подумав про цигарки, які чекали на нього на тумбочці біля ліжка. — У нас сьогодні без трупів обійшлося.

Вони помовчали. Її рука водила колами по його животу, усе ширше й ширше.

— У мене таке відчуття, що до мене хтось підібрався, — сказав він.

— Що ти маєш на увазі?

— Я сам до пуття не розумію, просто відчуваю, що за мною весь час хтось стежить. Навіть зараз. І що в нього щодо мене є якийсь план. Розумієш?

— Ні. — Вона притулилася до нього сильніше.

— Це все через справи, над якими я працюю. Я ніби втрутився... Ой!

Вона вкусила його за вухо.

— Ти весь час у щось втручаєшся, Харрі. Ось у чому проб­лема. Розслабся.

Її долоня ковзнула нижче, він заплющив очі, прислухався до себе і відчув жагу, що наростала...

О третій ранку вона підвелася з ліжка. Він подивився на її спину — світло вуличних ліхтарів падало крізь віконне скло. І тут згадав, що Катрина казала: в Сильвії Оттерсен на спині було витатуювано ефіопський прапор, треба не забути дещо перевірити. І винувато зітхнув: Ракель має рацію, він ніколи не полишає думок про справу.

Харрі провів її до дверей. Вона цмокнула його в губи й зникла на сходах. Говорити не було про що. Раптом він закляк: біля дверей він побачив мокрі сліди. Мабуть, це Ракель залишила, коли піднімалася сюди. І тут йому пригадалася передача про тюленів. Тюленяча самиця ніколи не парується двічі з одним і тим самим тюленем протягом одного шлюбного періоду. Оскільки це біологічно нераціонально. Які ж розумні тварини ці тюлені!

Сонячний ранок, о пів на десяту ранку. Харрі повернув на Бюгдьойвейєн, яка вела до пів­острова ідилічного вигляду, що розташувався усього в п’яти хвилинах їзди від площі Родкусплас. Навколо було тихо, машин майже не видно, на доріжках Королівського парку ані вершників, ані візків, а стежки, якими влітку юрми сунуть на пляж, зараз знелюдніли.

Харрі саме повертав на огороджений майданчик, коли побачив Катрину.

— Сніг, — сказала вона, сідаючи до машини.

— Про що ти?

— Я зробила, як ти наказав. Узяла справи тільки тих зниклих безвісти жінок, в яких були чоловік та дитина. І порівняла дати. Я виділила їх до окремої групи й розглянула з точки зору географії. Більшість зникли в Осло, деякі — в інших районах країни. І тоді мене осяяло: я пригадала отриманий тобою лист. Про те, що Сніговик знову з’явиться разом із першим снігом. Того дня, коли ми їздили на Хоффсвейєн, в Осло випав перший сніг.