— Вона їй подобалася, — озвався Харрі якимось потойбічним голосом.

— Кому? — запитав Скарре.

— Ракелі.

Інспектор зіщулився. Він бачив колишню кохану Харрі тільки один раз, коли вона ще працювала в поліції.

— Це... це Ракель? Але...

— Це її сукня, — відповів Харрі, — та її годинник. Він перевдягнув її у Ракель. А жінку звали Бірта Беккер.

Скарре мовчки втупився на тіло. Таких трупів він ще не бачив. Ті, що він бачив, були спотворені й обведені крейдою.

— Ходімо, — кивнув Харрі хлопцям з «Дельти» і повернувся до Скарре. — Залишайся тут. Зателефонуй криміналі­стам, скажи, що їм прибуло робітки.

— А ти куди?

— На танці, — відрубав Харрі.

Усі троє вийшли на сходи, і в квартирі запанувала мертва тиша. За кілька секунд Скарре почув, як завівся автомобіль та рвонув уперед, пробуксовуючи колесами по асфальту.

Вулицею лунали завивання поліцейської сирени. Харрі сидів на пасажирському кріслі й відчував, як у кишені вібрує телефон. Із дзеркала заднього виду звисали дві крихітні дамочки у бікіні і наче танцювали під люте тривожне виття, а поліцейська машина, виляючи, обганяючи інші автомобілі, летіла третім кільцем.

«Будь ласка, — молився він подумки, — будь ласка, Ракель, тримайся».

Харрі поглянув на металевих танцюристок, що метлялися під дзеркалом, і подумав, що він точнісінько як вони: безвільно танцює під чужу дуду. Він перетворився на такого собі комічного паяцика: завжди на два кроки позаду, завжди вламується у двері надто пізно, і публіка зустрічає його реготом.

І тут Харрі вибухнув.

— Дідько! Дідько! — прогарчав він і люто жбурнув телефон у переднє скло.

Той зіслизнув з панелі і впав поруч із дверцятами. Водій у дзеркало перезирнувся з другим поліцейським.

— Вирубай сирену, — наказав Харрі.

Стало тихо.

І тут Харрі почув звук, що йшов знизу.

Він підняв телефон.

— Алло! — крикнув він у слухавку. — Алло! Ракель! Ти вдома?

— Ну, звісно. Ти ж за номером бачиш, я телефоную з місь­кого, — почув він її голос. М’який, смішливий.

— А Олег удома?

— Так, — відповіла вона. — Сидить ось тут, на кухні, ве­черяє. Ми чекаємо на Матіаса. А що сталося, Харрі?

— Слухай мене уважно, Ракель.

— Харрі, не лякай мене. Що сталося?

— Зачини двері на ланцюжок!

— Навіщо? Двері зачинені...

— Зачини на ланцюжок! — гаркнув Харрі.

— Добре-добре...

Він почув, як вона щось каже Олегу, скрип стільця та звук швидких кроків. І відчув деяке полегшення.

— А тепер розповідай мені, що сталося, Харрі.

— Розповім. Але спочатку пообіцяй, що за жодних обставин не впустиш до будинку Матіаса.

— Матіаса? Ти що, напився, Харрі? Та яке право ти...

— Матіас небезпечний, Ракель. Я сиджу у поліцейській машині, зі мною ще двоє наших співробітників, ми їдемо до тебе. Решту поясню при зустрічі, тільки прошу — дивися весь час у вікно. Ти бачиш щось?

Вона завагалася. Харрі мовчав, не казав ані слова, просто чекав. Бо раптом зовсім точно зрозумів, що вона йому вірить, покладається на нього і що так було завжди. Вони під’їхали до тунелю в Нюдалені. Обабіч сірими тюками вовни лежав сніг. Почувся її голос:

— Нічого не бачу. Але ж я не знаю, що мені треба шукати.

— Сніговика не бачиш? — тихо запитав Харрі.

З тиші, що запанувала, він зрозумів, що вона ось-ось зро­зуміє, у чому річ.

— Скажи, що це неправда, Харрі, — прошепотіла вона. — Скажи, що це поганий сон.

Він заплющив очі. Побачив перед собою Бірту Беккер у кріслі. Ракель має рацію, звісно, це сон.

— Я поклав твій годинник до шпаківні, — сказав він.

— Але його там не... — почала вона, осіклася й простогнала: — О Боже!

Якби хтось надумав підійти до будинку, Ракель би побачила: з вікон кухні відкривався вид на три сторони. Позаду будинку тягнувся неширокий, проте глибокий яр, пробратися через нього зовсім неможливо, особливо сьогодні, коли все вкрито снігом. Вона ходила від одного вікна до іншого, усе перевіряла, чи добре вони зачинені. Коли її батько збудував цей будинок — а було це після війни, — він зробив вікна високо і на кожне поставив металеві ґрати. Батьком володів невигойний страх: якось уночі під Ленінградом до їхнього бункера пробрався російський солдат і перестріляв усіх його товаришів, що спали. Батько вижив, бо лежав біля самих дверей і спав наче вбитий. Прокинувшись, він побачив, що його ковдра всіяна порожніми гільзами. То була остання ніч у його житті, коли він спав спокійно, — так батько завжди казав. Ракель ненавиділа ці ґрати. До сьогодні.

— Можна мені до своєї кімнати? — запитав Олег, постукуючи ногою по ніжці великого кухонного стола.

— Ні, — відповіла Ракель. — Ти маєш залишитися тут.

— А що Матіас накоїв?

— Харрі сам пояснить, коли прийде. Ти впевнений, що як слід заклав ланцюжок?

— Сказав же, мамо. Ех, якби тільки тато був тут!

— Тато? — Вона ніколи не чула від нього цього слова. Тіль­ки коли він звертався до Харрі, але це було багато років тому. — Але твій батько у Росії.

— Він мені не тато.

Олег сказав це з такою певністю, що Ракель вжахнулася.

— Двері до підвалу! — раптом сказала вона.

— Що?

— У Матіаса є ключ від підвальних дверей! Що ж нам робити?

— Це не проблема! — спокійно відповів Олег і допив воду із склянки. — Треба запхати садовий стілець під ручку дверей. Він саме потрібної висоти. Двері відчинити неможливо.

— А ти звідки знаєш?

— Харрі так якось робив, коли ми грали у ковбоїв.

— Сиди тут. — Вона пішла до сходів.

— Зачекай.

Ракель спинилася.

— Я ж бачив, як він це робив, — сказав Олег, підводячись. — Залишся тут, мамо.

Вона подивилася на сина. Боже, як він виріс за останні роки! Незабаром буде вищий від неї. У голосі ще вчувається дитяча вередливість, але помітно вже й нотки підліткової впертості, яка — вона знала — потім стане рішучістю дорослої людини.

Ракель вагалася.

— Давай я сам.

Олег сказав прохально, і вона розуміла, що її згода для нього важлива: він хотів протистояти дитячому страху, бути дорослим, бути як батько. Кого б він так зараз не називав.

— Тільки швидко, — прошепотіла вона.

Олег побіг.

Ракель застигла біля вікна, дивлячись на вулицю. Прислухалася до шуму машин за рогом. Господи, молилася вона, хоч би першим приїхав Харрі! Як самій страшно, як тихо навколо.

І тут вона вловила, що тишу порушує якийсь ледь чутний звук. Спочатку вирішила, що він іде з вулиці, але виявилося, звук виходить звідкись позаду. Вона повернулася: нічого, кухня порожня. Знову цей звук — наче цокання годинника або стук пальців по столу. Стіл. Вона втупилася на нього. І тут побачила калюжку. Ракель повільно підвела очі до стелі: посеред білого прямокутника темніла мокра пляма, а в середині плями набрякала прозора крапля. Ось вона віді­рвалася і впала на стіл. Ракель бачила, як це сталося, але все одно звук змусив її здригнутися, наче її несподівано ляснули по плечу.

Боже, це, мабуть, з ванної! Невже вона забула вимкнути воду в душі? Повернувшись удень, вона нагору не підіймалася і відразу взялася готувати вечерю, отже, це сталося вран­ці. Ну треба ж, як невчасно — не колись, а саме зараз!

Ракель вийшла до передпокою, збігла сходами та підійшла до ванної. Нічого не чути. Відчинила двері: підлога суха, воду вимкнено. Вона зачинила двері та хвилину постояла біля ван­ної. Потім поглянула на двері спальні, неспішно підійшла до них. Поклала долоню на ручку. Завагалася. Ще раз прислухалася, чи не їде машина, і відчинила двері. Вона стояла на порозі й дивилася в кімнату. Їй хотілося кричати, але інстинкт підказував, що робити цього не можна. Треба мовчати.

— Дідько! Дідько! — вилаявся Харрі і так гепнув кулачиськом по дошці приладів, що вона тріснула. — Що там сталося?

Машини стояли у великому заторі прямо перед тунелем уже дві довгих хвилини.