— Я підвішу тебе у вітальні, — зловісно шепотіли губи біля його вуха, і він відчув, як її рука ніжно ляпає його по спині. — Обличчям до фіорду. Милуйся видом.

А потім щось довго дзвеніло, як сигнал кардіологічного апарата в кіно, коли серце пацієнта спиняється назавжди.

Харрі ще раз натиснув на дзвінок до квартири Арве Стьопа.

Полювання невідомо на кого скінчилося для чорного «ама­зона» порожньою площею на Акер-Брюгге.

— Якщо у нього там хтось є, він, зрозуміло, не відчинить, — міркував Бйорн Гольм і подивився на триметрові двері.

Харрі натиснув на сусідній дзвінок.

— Там же контори, — нагадав Бйорн Гольм. — Стьоп живе сам-один. Я читав.

Харрі озирнувся навкруги.

— Та ні-і, — сказав Гольм, бо зрозумів, про що той думає. — Ломиком не візьмеш. Та й скло тут армоване, не ро­зіб’єш. Треба зачекати, поки охоронець не...

Харрі повернувся до машини. Далі вже Бйорн Гольм не встиг розгадати його думок. Принаймні поки Харрі не сів за кермо й Бйорн не згадав, що ключі так і залишилися в замку запалення.

— Ні! Харрі! Ні!!! — Його слова потонули у ревінні мотора.

Колеса крутнулися по гладенькому від дощу асфальту, і машина смикнулася вперед. Бйорн Гольм широко розкинув руки перед машиною, але устиг спіймати погляд Харрі з-за керма й відскочив убік. «Амазон» ударився у двері з глухим звуком. Скло вкрилося білими тріщинами, ще мить потрималося, а потім висипалося на асфальт. Перед тим як Бйорн устиг огледіти пошкодження, Харрі вже вийшов з машини й проліз у отвір в дверях досередини.

Бйорн, лаючись, рушив за ним. Харрі схопив горщик з величезною, у людський зріст, пальмою, дотягнув до ліфта й натиснув кнопку виклику. Коли блискучі алюмінієві двері розчахнулися, він запхав пальму між ними й тицьнув пальцем у білі двері з зеленим написом «Вхід»:

— Прикрий чорний вхід, я піду головними сходами. Перекриємо шлях до відступу. Зустрічаємося на сьомому, Гольме.

Видершись вузькими залізними сходами на третій поверх, Бйорн Гольм вже був весь мокрий від поту. Його голова і тим паче тіло не були призначені для таких викрутасів: чорт забирай, він експерт! Йому подобалося реконструювати події, а не ліпити їх.

Чути було тільки дзвінку луну його власних кроків та сопіння. Він зупинився. А що робити, якщо хтось вискочить? Коли Харрі викликав його на Сейльдуксгата, то попросив прихопити табельний револьвер, але нічого не додав більше. Чи він саме це мав на увазі? Бйорн схопився за перила, важко відсапуючись. Що б зробив Хенк Вільямс? Напився б. А Сід Вішез? Показав би дулю, накивав п’ятами. А Елвіс? Ел­віс Преслі? Бйорн Гольм витяг на ходу револьвер.

Сходи закінчилися. У відчинені двері коридору Бйорн по­бачив Харрі. Той стояв у самому кінці, притулившись спи­ною до стіни біля коричневих дверей. В руці у нього був револьвер, він приклав палець до губ і кивнув на двері. Вони були прочинені.

— Кімнати оглянемо одну за одною, — прошепотів Харрі Бйорну, коли той наблизився. — Ти наліво, я направо. В одному темпі, спина до спини. І не сопи.

— Зачекай! — прошепотів Бйорн. — А якщо Катрина там?

Харрі мовчки подивився на нього.

— Ну, я тіки хотів сказати, — забубонів Гольм, намагаючись стулити думки докупи, — у гіршому разі, я застрелю... колегу?

— У гіршому разі, — поправив Харрі, — колега застрелить тебе. Зрозуміло?

Експерт кивнув і пообіцяв собі, що, коли все скінчиться благополучно, він таки перейде на бріолін.

Харрі безшумно прочинив двері і шугнув до квартири. Він відчув протяг. Перші двері в кінці передпокою. Харрі взявся за ручку вільною рукою, відчинив двері, увійшов. Це кабінет. Нікого.

Харрі вийшов до Гольма і жестом показав, щоб той тримав револьвер.

Вони скрадалися далі.

Кухня, бібліотека, тренажерний зал, їдальня, зимовий сад, кімната для гостей. Ніде нікогісінько.

На Харрі повіяло холодом, і, увійшовши до вітальні, він зрозумів чому. Двері на терасу були відчинені навстіж. Білі занавіски нервово тріпотіли на вітрі. По обидва боки вітальні відходили два коридорчики, кожен закінчувався дверима. Харрі кивнув Гольму на одні, а сам прочинив другі.

У темряві він розрізнив ліжко, під ковдрою щось схоже на тіло. Ліва рука намацала біля дверей вимикач.

— Харрі! — пролунав голос Гольма. — Сюди, швидше!

Голос схвильований, але Харрі спочатку повернув вимикач, і спальня освітилася яскравою люстрою. Нікого. Харрі заглянув у шафи й вийшов.

Гольм з револьвером у руці стояв біля дверей. Харрі піді­йшов.

— Він не рухається, — прошепотів Бйорн. — Мертвий. Він...

— Чого тоді волати? — Харрі підійшов до ванни, нахилився до оголеного тіла, що лежало там, зняв маску.

На шиї чітко проступила тонка червона смуга, обличчя здавалося білішим за сніг, напівзаплющені повіки не рухались. Арве Стьопа було не впізнати.

— Викличу групу, — сказав Гольм.

— Зачекай.

Харрі потримав долоню у Стьопа біля рота. А потім узяв головного редактора за плечі й трусонув щосили.

— Що ти робиш?

Харрі трусонув іще сильніше.

Бйорн поклав руку Харрі на плече:

— Харрі, він же мертвий, невже ти не...

І тут Гольм вдавився своїми словами. Бо за мить Арве Стьоп розплющив очі й судомно хапнув повітря, як пірнач, що нарешті вискочив на поверхню з темних глибин океану, — глибоко, з хворобливим хрипом.

— Де вона? — запитав Харрі.

Стьоп замотав головою, дивлячись на Харрі розширеними від жаху зіницями.

— Де вона? — повторив Харрі.

Стьоп ніяк не міг сфокусувати погляд, а з відкритого рота вирвався тільки схлип.

— Чекай тут, Гольме.

Гольм кивнув, дивлячись, як Харрі виходить з ванної.

Харрі стояв на краю тераси Арве Стьопа. Унизу, метрів десь за двадцять п’ять від нього, виблискувала чорна вода каналу. У місячному сяйві він розрізняв скульптуру на невисокому постаменті та безлюдний міст. А там... Щось виднілося у воді, схоже на мертву рибу. Чорне шкіряне пальто. Вона стрибнула. З сьомого поверху.

Харрі зробив крок ближче до краю тераси і став між двома порожніми квітковими вазонами. Він одразу згадав: Естмарка, Ейстейн, що стрибнув зі скелястого берега прямо у воду, в озеро Хьоук. Харрі з Валянком витягли його нагору. Ейстейн на лікарняному ліжку в Королівському шпиталі з якимсь будівельним риштованням навколо шиї. Тоді Харрі дізнався, що з великої висоти треба стрибати, а не робити крок, і тримати руки уздовж тіла, щоб не зламати ключиці. Але головне — наважуватися стрибати треба швидко, поки не підступив страх. Ось чому не встиг піджак Харрі м’яко впасти додолу, як він уже летів донизу, чуючи свист вітру у вухах. Чорна вода шалено неслася прямо на нього. Чорна, як асфальт.

Він притиснув п’яти, і наступної миті повітря ніби разом вирвалося з нього, а чиясь невидима рука намагалася зірвати з нього одежу. Звуки зникли. Він відчув паралізуючий холод, рвонувся й випірнув на поверхню. Озирнувся навколо, побачив чорне пальто й по­плив до нього. Ноги вже нічого не відчували, і він зрозумів, що в нього в запасі всього кілька хвилин: потім тіло просто-напросто відмовиться працювати за такої температури. Але він також знав, що різке охолодження могло врятувати Катрині життя: клітини та органи миттєво переходять у режим анабіозу, функціонуючи при мінімальній кількості кисню.

Харрі пришвидшив рух і поплив у важкій чорній воді до пальта, яке виблискувало шкірою.

Нарешті він на місці. Харрі схопив її і...

Він люто вилаявся, виплюнув воду і подивився в бік тераси. Простежив поглядом від її краю і далі — дахами, металевими трубами, відкосами, які прилягали до сусідніх будинків, де теж були тераси, чимало пожежних сходів, а отже, можливостей сховатися за лабіринтом фасадів Акер-Брюгге. Він усе ще тримався на воді, але розумів, що на повагу Катрини йому розраховувати більше не доведеться: він спіймався на найдешевший трюк. На якусь мить йому навіть здалося, що зараз найкраще було б потонути.