Вона щосили смикнула його за вухо:

— Того, що ми з тобою повсякчас хотіли одне одно­го, недостатньо, щоб поставити на стосунках знак якості, Харрі.

Харрі дивився, як маленьке кілечко диму наздогнало ве­лике, і вони перетворилися на вісімку. Знову вісімка, машинально відзначив він.

— Тоді я стала шукати пояснення, — продовжувала Ракель. — От хоча б цей маленький фізичний дефект, який Ма­тіас успадкував від свого батька.

— Себто?

— Неважливо. Але він його трохи соромиться.

— Може, скажеш?

— Ні-ні, про таке нікому не розповідають. Спочатку мені навіть подобалася його сором’язливість, а тепер вона мене дратує. Наче я цю дрібницю ставлю Матіасу в провину та виправдовую... — Вона замовкла.

— ...себе за те, що прийшла сюди, — закінчив замість неї Харрі.

Вона міцно його обійняла. Потім підвелася.

— Більше не прийду, — пообіцяла вона і пішла.

Ракель вийшла з квартири Харрі. Була вже майже північ. Дрібний безшумний дощик, осідаючи на асфальт, блищав під світлом ліхтарів. Вона повернула на вулицю Стенсберггата, де стояла її машина. Сіла за кермо і вже було завела мотор, як раптом побачила на лобовому склі записку, написану від руки. Вона відчинила двері, дістала її й спробувала прочитати майже змиті дощем літери:

«Ми незабаром помремо, шльондро».

Ракель зіщулилася, озирнулася навколо, але на вулиці не було ані душі, лише юрмилися порожні машини. Може, ще на якійсь є така сама записка? Придивилася, але нічого не побачила. Напевне, це випадковість: ніхто не знав, що її машина тут стоїть. Вона відчинила вікно, викинула папірець. Завела мотор і вибралася на дорогу.

Діставшись майже початку Уллеволсвейєн, вона раптом відчула, що на задньому сидінні хтось є. Поглянула у дзеркало і побачила хлоп’яче обличчя. Не Олегове, а чуже, незнайоме. Ракель різко загальмувала, залишивши чорні сліди шин на асфальті. Їй хтось роздратовано тричі посигналив. Важко дихаючи, вона ще раз поглянула в дзеркало. Там відображалося тільки перелякане обличчя хлопця, що сидів за кермом машини, яка їхала позаду неї. Тремтячи, Ракель знову завела мотор.

Елі Квале як приклеєна стояла у передпокої із затиснутою в руці слухавкою. Навіть у страшному сні їй би нічого такого не наснилося!

Тільки коли Андреас гукнув її вдруге, вона отямилася.

— Хто телефонував?

— Ніхто, — відповіла вона. — Помилилися номером.

Коли вони вже лягли, вона хотіла притулитися до нього і не змогла. Не змогла себе змусити. Її наче виваляли в бруді.

— Ми незабаром помремо, шльондро, — промовив голос по телефону. — Ми незабаром помремо, шльондро.

Коли наступного ранку слідча група зустрілася в кабінеті Харрі, виявилося, що з семи людей, котрі ввійшли до списку Катрини Братт і розмовляли з Ветлесеном у день убивства, співпрацювати відмовився тільки один.

— Арве Стьоп? — хором промовили Бйорн Гольм та Маг­нус Скарре.

Катрина Братт багатозначно промовчала.

А Харрі сказав:

— Я розмовляв по телефону з адвокатом Кроном. Він чітко дав зрозуміти, що Стьоп не бажає відповідати на запитання щодо свого алібі. І на інші також. Ми, звісно, можемо його заарештувати, але в нього є повне право не давати жодних показань. Єдине, чого ми досягнемо, — сповістимо на весь світ, що Сніговик живий і досі на волі. Хотілося б знати, чого це він раптом онімів. Комедію ламає чи йому і справді є що приховувати?

— Але ж зірка, супервідома людина — і раптом, убивця? — не розумів Скарре. — Та бути такого не може!

— О. Джей Сімпсон[3], — випалив у відповідь Гольм. — Роберт Беретта Блейк[4], Філ Спектор[5], батько Марвіна Гея[6].

— Та хто такий цей Філ Спектор?!

— Давайте швиденько ваші думки: є що приховувати Стьо­пу чи ні? Не думаючи, видавайте. Гольме!

Бйорн Гольм почухав свої котлетоподібні бакенбарди:

— Підозріло, що він на конкретне запитання не хоче від­повідати. Мабуть, таки пов’язаний зі смертю Ветлесена.

— Катрино?

— Мені здається, Стьопа тільки тішить, що він знаходиться у нас під підозрою. Його газета нічого про цю справу роз­повісти не може, проте нинішня ситуація зміцнить його імідж «аутсайдера», мученика за правду.

— Точно! — підхопив Гольм. — Я змінив думку. Він не став би так ризикувати, якби й справді був винен. Він спить і бачить, як би опинитися в центрі сенсації.

— Скарре?

— Блефує він. Це просто нісенітниця. Улюблена гра лібералів у права особистості й тому подібне.

— Ну гаразд, — сказав Харрі. — Припустимо, ви маєте рацію і він не бреше. Тоді нам треба спробувати викинути його зі справи, до того ж якомога швидше, а самим рухатися далі. Можемо ми з’ясувати, хто знаходився з ним під час убивства?

— Можемо, — відповіла Катрина. — Я телефонувала одній знайомій, дівчина працює в «Лібералі». Вона сказала, що за межами редакції Стьоп не надто товариський і час здебільшого проводить у квартирі на Акер-Брюгге у гордовитій самотності. Коли не приводить до себе жінок, звісно.

Харрі поглянув на Катрину. Вона нагадала йому занадто старанного студента, який вічно випереджає професора на цілий семестр.

— Отже, дамочки до нього злітаються зграями? — по­сміхнувся Скарре.

— За відгуками моєї подруги, Стьоп великий бешкетник щодо цього. Щойно вона сама потрапила у його поле зору, він дав їй зрозуміти, що, коли вона хоче виправдати його професійні сподівання як журналіст, то їй доведеться розсунути ноги.

— От сучий син! — фиркнув Скарре.

— Атож, вона такої самої думки, — підтвердила Катрина. — Але як би там не було, тепер вона журналіст — по саме нікуди.

Гольм та Харрі реготнули.

— Запитай у неї, може, вона назве кілька його подружок, — зауважив Харрі, підводячись з місця. — А потім зателефонуй, будь ласка, іншим працівникам редакції та постав те саме запитання. Нехай відчує, що ми дихаємо йому в потилицю. Ну, погнали.

— А ти? — запитала Катрина, залишаючись на місці.

— Що «я»?

— Ти нам не сказав, як ти вважаєш: бреше він чи ні?

— Ну, — посміхнувся Харрі, — у будь-якому разі не все, що він сказав, було правдою.

Усі витріщилися на нього.

— Він сказав, що не пам’ятає, про що розмовляв з Ветлесеном під час останньої телефонної розмови.

— І що?

— А ось що! Коли ти дізнався, що хлопець, з яким ти нещодавно розмовляв, розшукувався як серійний убивця і до того ж наклав на себе руки, то хіба не спробуєш негайно згадати всю розмову, крутячи так і сяк кожне слово, щоб зрозуміти, міг ти раніше про все здогадатися чи ні?

Катрина повільно кивнула.

— Окрім того, — продовжував Харрі, — мене цікавить, чому Сніговик з’явився й одразу написав мені того дивного листа ще до того, як я став його шукати. А тепер, коли я підійшов до нього досить близько, він так засмутився, що намагався підкласти замість себе Ветлесена.

— Може, у нього в обох випадках був мотив, — припустила Катрина, — і він спеціально вказав тобі на Ветлесена? Може, у нього з ним були особливі порахунки? І він показав тобі шлях, яким ти маєш іти?

— Або, може, — втрутився Гольм, — він хотів так ляснути тебе по носі. Убив Ветлесена, причаївся та тихцем і святкує перемогу.

— Та облиште! — фиркнув Скарре. — Вас послухати, то можна подумати, що між Сніговиком та Харрі якісь особисті розбірки.

Усі троє мовчки втупилися в нього.

— А що? Що таке? — наморщив лоб Скарре.

Харрі зняв піджак з вішалки:

— Катрино, поїдь, будь ласка, знову до Боргхільд. Скажи, що тепер ми маємо повне право ознайомитися з медичними картами. Я прикрию, якщо треба. І потім розповіси, що там в Арве Стьопа... Ну, всі висловились, бо я вже іду?

— Та жінка з Твейти, — нагадав Гольм, — Камілла Лоссіус. Її досі не знайшли.