— Олег, — повторила вона.

— З ним усе гаразд, — сказав Харрі, вона стисла його руку, і він відповів тим самим. — Він у сусідів. Усе скінчилося.

Вона безуспішно намагалася сфокусувати погляд.

— Обіцяєш? — прошепотіла вона ледве чутно.

— Обіцяю.

— Слава Богу.

Вона схлипнула, опустила голову й розридалася.

Харрі подивився на поранену руку. Цікаво, кров не тече через те, що судини перетягнуті, чи просто у нього більше не залишилося крові?

— Де Матіас? — тихо запитав він.

Вона підвела голову і подивилася на нього:

— Ти ж щойно обіцяв...

— Куди він пішов, Ракель?

— Я не знаю.

— Він щось сказав?

Вона обійняла його:

— Не йди, Харрі...

— Що він сказав?

По тому, як напружилося її тіло, він зрозумів, що кричить.

— Він сказав, що має покінчити з цим, — промовила вона, і на темні очі знову навернулися сльози. — І що фінал буде уславленням самого життя.

— Уславленням життя? Він саме ці слова сказав?

Вона кивнула. Харрі обережно вивільнив руку, підвівся й підійшов до вікна. Гарний вечір. Сніг припинився. Він по­глянув на освічений монумент, який видно майже з будь-якого куточка Осло. Трамплін, наче біла кома, сяяв над чорним схилом. Або як крапка.

Харрі знову підійшов до ліжка, нахилився і поцілував Ра­кель у чоло.

— Ти куди? — запитала вона.

Він підняв руку, залиту кров’ю, і відповів:

— До лікаря.

Харрі вийшов з кімнати. Мало не впав зі сходів. Вивалився у холодну білу пітьму двору, але нудота та слабкість ніяк не відступали.

Хаген стояв поруч із позашляховиком і розмовляв по мобільному телефону. Він перервав розмову, кивнув Харрі й запитав, куди його підвезти.

Харрі сів на заднє сидіння. Він згадував, як Ракель дякувала Богові. Вона ж не знала, що не Богові треба дякувати. Що покупець бився за цей товар. І почався процес оплати.

— Униз, до міста? — запитав водій.

Харрі похитав головою і показав на вершину схилу. Вка­зівний палець самотньо стирчав між великим та безіменним.

Від будинку Ракелі до трампліна вони доїхали за три хвилини. Одним махом проскочили тунель та припаркувалися між сувенірними крамницями на оглядовому майданчику.

Смуга приземлень під трампліном виглядала наче білий замерзлий водоспад, що спадає між трибунами та обрушується під ними ще метрів на сто.

— Звідки ти знаєш, що він тут? — запитав Хаген.

— Він сам сказав мені про це, — відповів Харрі. — Колись на ковзанці він сказав, що того дня, коли справу всього життя буде завершено й він відчує себе смертельно хворим, він стрибне звідси. І смерть його стане уславленням життя. — Харрі показав на освітлений трамплін: підйомну вежу та гору розгону, що тягнулися до темного неба. — Він знав, що я це запам’ятаю.

— Божевільний, — прошепотів Гуннар Хаген та, примру­жившись, подивився на вікна, що темніли на верху підйомної вежі.

— Можна позичити у тебе наручники? — запитав Харрі, повернувшись до водія.

— У тебе ж є. — Хаген кивнув на його праву руку, де бли­щав один з двох браслетів, а другий, напіввідкритий, висів на ланцюжку.

— Та мені б дві пари, — сказав Харрі і взяв наручники, які простягнув водій. — Допоможи, будь ласка, а то в мене тут кілька пальців не вистачає.

Хаген, хитаючи головою, пристебнув браслет до другої руки Харрі.

— Не подобається мені, що ти підеш сам. Лякаєш ти мене.

— Там місця мало. До того ж зі мною він може і поговорити. — Харрі показав револьвер Катрини: — І ось це у мене є.

— Все одно, Харрі, я за тебе боюся.

Старший інспектор Холе окинув шефа коротким поглядом, повернувся й відчинив двері автомобіля лівою, цілою, рукою.

Поліцейський провів Харрі до входу в Музей лиж, яким треба було пройти, аби потрапити до ліфта, що вів до підйомної вежі. З собою вони взяли ломик — збиралися розбити вікно та залізти всередину, але коли підійшли ближче, ліхтар висвітив уламки скла, що усіяли підлогу поряд з білетними касами. Зсередини музею почувся далекий звук сигналізації.

— О’кей, тепер ми знаємо, що клієнт уже прибув на місце. — Харрі засунув револьвер ззаду за ремінь штанів. — Щой­но приїде друга патрульна машина, постав двох біля заднього виходу.

Харрі узяв ліхтар, зробив крок до темного холу й опинився серед фотографій і плакатів з норвезькими лижниками, нор­везьким прапором, норвезькою лижною маззю, норвезькими королями та кронпринцесами, а також текстами, в котрих розповідалося, яка норвежці приголомшлива нація. І тут Харрі пригадав, чому він завжди терпіти не міг цей музей.

Ліфт знаходився у самій глибині — тісний ліфт із зачиненими дверима. Харрі подивився на двері, відчув, як проступає холодний піт. Поряд із ліфтом були пожежні сходи. Харрі попрямував туди.

Через вісім сходинок він пожалкував про це. Слабкість та нудота повернулися, та так, що його знову знудило. Звук кроків залізними сходами лунав повсюдно вежею, а наручники, що звисали з його зап’ястків, вистукували металеву мелодію об поручні. Зазвичай у таких ситуаціях у кров викидається адреналін, що приводить тіло в бойову готовність, але, мабуть, Харрі був надто вимотаний та знесилений. А може, просто знав, що все скінчено. Торг завершено, результат оголошено.

Харрі рушив далі. Ставив одну ногу за другою на сходи, не наважуючись зупинитися. Матіас, звісно, вже давно почув, що він піднімається.

Сходи вели прямо до заскленої будки нагорі. Харрі ви­мкнув ліхтар і, щойно його голова піднялася над краєм, від­чув подих холодного повітря. Снігопад припинився, околиці освітлювало бліде місячне сяйво. Майданчик розміром приблизно чотири на чотири метри був обнесений склом та сталевими перилами, за які, ймовірно, трималися туристи й, покрикуючи від страху, насолоджувалися видом на Осло та околиці або уявляли собі, як це — приземлитися на лижах там, унизу. Або впасти з вежі, пролетіти вертикально у напрямку будинків та застрягнути у гілках далеких дерев.

Харрі піднявся нагору, повернувся до силуету, який нечіт­ко вирізнявся у відблиску вогнів міста саме напроти сходів. Людина сиділа за перилами на краю великого відчиненого вікна, через яке й віяло холодом.

— Красиво, правда? — легко, майже весело запитав Ма­тіас.

— Якщо ти про вид, то так.

— Я не про вид, Харрі.

Одна нога Матіаса звисала з вікна. Харрі стояв біля сходів.

— Хто її вбив, ти чи сніговик, Харрі?

— А ти як вважаєш?

— Я гадаю, що ти. Ти ж у нас розумний хлопець. Я все розрахував. Жахливі відчуття, так? У таких випадках, звісно, нелегко сконцентруватися на красі. Я маю на увазі, якщо людина вбила того, кого кохала понад усе.

— Ну, — сказав Харрі й зробив крок уперед, — ти про це не надто багато знаєш, я гадаю.

— Я? — Матіас обернувся. — Першу жінку, яку я вбив, я любив понад усе.

— Тоді навіщо ти це зробив? — запитав Харрі, поклав праву руку на револьвер за ременем і відразу відчув страшенний біль.

— Тому що моя мати була брехливою шльондрою, — сказав Матіас.

Харрі пристосував руку і дістав револьвер.

— Давай спускайся сюди, Матіасе. І підніми руки.

Матіас з цікавістю поглянув на Харрі:

— Слухай, Харрі, а ти знаєш, що існує двадцять відсотків ймовірності, що твоя мати була не краща за мою? Двадцять відсотків, що ти байстрюк. Що скажеш?

— Ти мене чув, Матіасе.

— Я полегшу тобі завдання, Харрі. По-перше, я відмовляюся слухатися. По-друге, ти не бачиш мої руки. А може, я теж озброєний? Так що стріляй. Стріляй, Харрі.

— Спускайся.

— Олег — покидьок, Харрі. А Ракель була шльондрою. Ти мав би подякувати мені, що я зробив так, щоб ти її вбив.

Харрі переклав пістолет до лівої руки. Вільні браслети наручників дзвякнули.

— Подумай, Харрі. Якщо ти мене заарештуєш, мене по­кладуть до клініки, до психіатричного відділення, а за кілька років я буду на волі. Пристрель мене.

— Ти помреш, — сказав Харрі і підійшов ближче. — Ти все одно помираєш від склеродермії.