Закінчивши розмову, Харрі усе ще лежав на ліжку, втупившись у міні-бар, а на екрані телевізора фільм «Пам’ятай» про­довжував розповідати про ігри з пам’яттю. Підіб’ємо під­сумки, подумав Харрі. Його щойно мало не вбили, кохана усього його життя більше не хоче його бачити, а він завершив найтяжчу за всю його практику справу. Чи не завершив? Хоча він і не відповів Мюллеру-Нільсену, чому вирішив іти за Братт сам, але чудово знав відповідь. Через сумнів. Або надію. Відчайдушну надію, що, незважаючи на дикі збіги, це не вона. І ця надія досі жива. Ану ж бо, у тебе три глибинні причини і зграя скажених псів у шлунку. Нумо, до дверцят бару...

Харрі підвівся, пішов до ванної, відкрив кран і напився води. Випростався, подивився у дзеркало. Як покійник, кажете? Але покійники не хочуть напитися. Чому? І він сказав уголос:

— Бо тоді буде не так боляче.

Гуннар Хаген утомився як пес. Він озирнувся довкола. На годиннику майже північ. Він сидів у кімнаті на верхньому поверсі однієї з будівель у центрі Осло. Тут усе було блискуче та коричневе: паркетна підлога, стеля зі світильниками, що звисали, стіни з портретами попередніх власників цієї кімнати, стіл червоного дерева десь із десять квадратних метрів, шкіряні бювари перед кожним з дванадцяти чоловіків, що сиділи за ним. Годину тому Хагену зателефонував начальник Поліцейського управління округу Осло й викликав за цією адресою. Декого з присутніх Хаген знав, обличчя інших бачив у газетах, але багато хто йому був зовсім невідомий. Начальник Головного управління поліції ввів присутніх у курс справ. Він розповів, що Сніговиком виявилася жінка, яка служила в Поліцейському управлінні Бергена, згодом перейшла до відділу вбивств у Грьонланні, водила за ніс усю поліцію Осло, і тепер, коли її схопили, необхідно уникнути грандіозного скандалу.

Коли він закінчив, над столом запанувала тиша, густа, як сигарний дим. Дим ішов від краю стола, де сидів сивочолий чоловік. Він відкинувся на високу спинку стільця, так що його обличчя залишалося у тіні, й зітхнув. Тут до Гуннара Хагена дійшло, що все, що промовляв хтось із присутніх, говорилося у розрахунку на цю людину.

— Усе це дуже неприємно, Турлейфе, — сказав сивочолий тонким, майже жіночим голосом, — і надзвичайно небезпечно. Йдеться про всю систему — ми зараз говоримо на такому рівні. Це означає... — Всі затамували подих, поки сивочолий затягувався сигарою — ...що голови полетять. Питання тільки у тому чиї.

Начальник Головного управління обережно кашлянув:

— У вас є пропозиції?

— Поки що нема, — відповів сивочолий. — Але мені зда­ється, у тебе, Турлейфе, є що сказати. Послухаємо.

— У цьому випадку ми маємо конкретні посадові помилки, допущені при прийомі на роботу та затвердженні на посаду, тобто промахи, пов’язані з людським фактором, і аж ніяк не з системою в цілому. Вважаю, що це не є проблемою керівництва, і пропоную поділити відповідальність та провину. Керівництво візьме на себе відповідальність, певне приниження...

— Переходь до справи, — перервав сивочолий. — Хто ваш цап-відбувайло?

Начальник Головного управління поліції поправив тісний комір сорочки. Гуннар Хаген помітив, що йому недобре.

— Старший інспектор Харрі Холе. — Ларс Турлейф опу­с­тив очі.

Знову запанувала тиша, поки сивочолий розпалював си­гару, що згасла. Запальничка клацала й клацала. Потім із тіні почулося прицмокування і знову повився дим.

— Непогана думка, — сказав високий голос. — Якби це був не Холе, я б відповів, що доведеться знайти іншого цапа-відбувайла, бо якийсь старший інспектор — не надто вгодований баранець, щоб приносити його у жертву. Я б швидше попросив тебе, Турлейфе, пожертвувати собою. Але Холе такий професіонал, до того ж він був на цьому шоу, де всі теревенять... по телевізору. Відома людина, слідчий з певним реноме. Тож, мабуть, цього може вистачити. Але чи він погодиться?

— Залиште це нам, — відповів Турлейф. — Так, Гуннаре?

Гуннар Хаген закляк. Він згадав спершу свою дружину. Усе, чим вона пожертвувала заради його кар’єри. Коли вони по­бралися, вона покинула навчання й поїхала за ним до місця його служби в Департаменті безпеки. Потім його перевели до поліції, і вона знову була поруч. Вона була розумна та інтелігентна жінка і стала йому опорою у всіх відношеннях. Саме до неї він ішов за порадою, коли справа стосувалася кар’єри або якихось етичних питань, і вона завжди радила йому щось розумне. І все одно він не зробив такої блискучої кар’єри, як вони обоє мріяли. Тепер, схоже, все зміниться на краще. Зупинка на рівні начальника відділу з розслідування вбивств у Поліцей­ському управлінні Осло може скінчитися, і він рушить далі, вище. Питання тільки в тому, щоб не припуститися помилки.

— То як, Гуннаре? — знову звернувся до нього начальник КРИПОСу.

Шкода тільки, що він так утомився. Як собака. «Це заради тебе, люба, — подумав він. — Ти напевне хотіла б, щоб я вчинив саме так».

Харрі та Ракель стояли в музеї біля шхуни «Фрам» і дивилися, як група японців фотографує снасті, одночасно посміхаючись та киваючи гіду, який пояснював, що це судно було зафрахтоване Фритьофом Нансеном під час його невдалої спроби стати першовідкривачем Північного полюса у 1893 році, а пізніше й Раулем Амундсеном, коли він у 1911 році виграв у Скотта перегони за Південний полюс.

— Я знову забула у тебе годинник на тумбочці, — сказала Ракель.

— Це старовинна прикмета, — зауважив Харрі. — Це означає, що ти маєш повернутися.

Вона поклала долоню на його руку і похитала головою:

— Мені подарував його Матіас. На день народження.

«А я про це й забув», — подумав Харрі.

— Сьогодні вранці він запитав, чому я його не надягла. А ти знаєш, як мені важко брехати. Ти не міг би...

— Я привезу його о четвертій, — відповів він.

— Дякую. Я буду на роботі, ти поклади його до шпаківні біля дверей. Там...

Їй не треба було продовжувати. Там вона тримала ключі від будинку, щоб він міг увійти, коли повертався пізно вночі. Харрі вдарив долонею по перилах:

— Якщо слідувати Арве Стьопу, головна помилка Рауля Амундсена в тому, що він виграв. Стьоп вважає, що в історії залишаються зазвичай ті, що програли.

Ракель не відповіла.

— Це, мабуть, просто спроба знайти втіху, — сказав Харрі. — Ходімо?

На вулиці падав сніг.

— Отже, все скінчилося? — запитала вона. — Чи до наступного разу?

Він подивився на неї, бажаючи переконатися, що вона каже про Сніговика, а не про них.

— Ми поки що не знаємо, де тіла, — відповів він. — Я вчора був у неї в камері, перед тим як вирушити до аеропорту. Катрина так нічого і не сказала. Дивиться кудись, наче мене там і зовсім нема.

— А ти комусь казав, що поїдеш до Бергена?

Харрі похитав головою.

— Чому?

— Ну, — знизав плечима Харрі, — я міг помилятися. Тоді б просто повернувся тихо й не виглядав би ідіотом.

— Мені здається, не тому, — сказала вона.

Харрі покосився на неї. Вона мала вигляд ще гірший, ніж він сам.

— Чесно кажучи, сам не знаю. Я сподівався, що злочинець таки не вона, а хтось інший.

— Тому що вона — як ти? Адже ти міг опинитися на її місці?

Харрі не міг пригадати, щоб він казав їй, що вони з Катриною схожі.

— Вона виглядала такою самотньою та наляканою... — Харрі замружився — порив вітру кинув жменю снігу йому в обличчя. — Наче заблукала у сутінках.

Дідько! Він моргнув і відчув, як до горла підступає глевтяк, ридання мало не вихлюпнулося назовні. Може, у нього самого нервовий зрив? Його лихоманило. Раптом він відчув теплу долоню Ракелі на своєму підборідді.

— Ти не вона, Харрі. Ти інший.

— Справді? — слабко посміхнувся він, відводячи її руку.

— Ти не позбавляєш життя невинних людей, Харрі.

Харрі відмовився від пропозиції Ракелі підвезти його і почвалав до автобуса. В автобусне вікно він дивився на пла­стівці снігу та на фіорд, а сам згадував, як Ракель промовила слово «невинних», — трохи підвищивши інтонацію, наче сумнівалася та ставила запитання.