Уперше за весь вечір Стьоп не зірвав ані аплодисментів, ані навіть смішків. Уда подумала, що Стьоп мав знати: іншої реакції на антимонархічні заяви в студії очікувати не варто.

Боссе скористався з паузи, що запанувала, щоб відрекомендувати поп-зірку. Вона мала розповісти про свою участь у новій постановці, а наприкінці передачі заспівати пісню, яку крутитимуть всі радіостанції, починаючи з понеділка.

— Що це в біса таке було? — запитав молодий продюсер пе­редачі, який устиг зайняти місце позаду Уди.

— Може, він не зовсім тверезий, — припустила вона.

— Чорт забирай, він же поліцейський! — вигукнув хлопець.

Тут до Уди дійшло, що він же мав стати її кушем. Її сенсацією!

— Козел! — вилаялася вона.

Продюсер промовчав.

Поп-зірка розповідала про психологічні проблеми і про те, що вони передаються у спадок. Уда поглянула на годинник. Сорок секунд. Так, занадто серйозно сьогодні вийшло для п’ятничного вечора. Готувалися титри. Боссе перервав зірку, звернувшись до Стьопа:

— Арве! — Зазвичай наприкінці програми Боссе починав називати співрозмовників на ім’я. — Є серед ваших знайомих люди із спадковими захворюваннями? Божевільні, наприклад?

— Ні, — посміхнувся Стьоп. — Якщо тільки не вважати за божевілля прагнення абсолютної свободи.

Боссе вже завершував. Тепер йому залишалося пробігтися по решті гостей та назвати пісеньку. Кілька завершальних слів від психолога, і ось він повернувся до старшого інспектора:

— Тепер, коли ви схопили Сніговика, напевне, й у вас, Хар­рі, з’явиться кілька вільних днів, щоб пограти?

— Ні, — відповів Харрі. Він майже сповз зі стільця, так що його довгі ноги мало не впиралися у поп-зірку. — Сніговика не схопили.

Боссе підняв брову, з подивом очікуючи на продовження. Уда сподівалася, що воно буде цікавішим, ніж обіцяв початок.

— Я ніколи не казав, що Ідар Ветлесен — це і є Сніговик. Навпаки, все вказує на те, що Сніговик досі на волі.

Боссе видав спеціально відрепетируваний смішок, який використовував, щоб підтримати гостя в безуспішному намаганні пожартувати, і з кривою посмішкою промовив:

— Гадаю, це ви кажете, щоб моїй дружині сьогодні наснилися більш цікаві сни.

— Зовсім ні, — сказав Харрі.

Уда подивилася на годинник і побачила, що помічниця режисера стоїть за камерою та підскакує, тримаючи долоню ребром біля горла, — показує Боссе, що час вийшов і треба встигнути дати перший куплет пісні, щоб приспів припав на титри. Але Боссе знав, що важливіше. Він знав, що ця розмова важливіша за усі пісеньки світу. Тому він проігнорував гітарний вступ і весь подався вперед на своєму кріслі, щоб привернути глядачів до того, що відбувається на їхніх очах. Ось він — куш. Сенсаційна заява офіційної особи. Тут, у його, в їхній програмі! Його голос майже затремтів від жаги:

— Тобто ви хочете сказати, Холе, що поліцейські нам брехали? Що Сніговик усе ще на волі і вбивства не скінчилися?

— Ні, — відповів Харрі, — ми не брехали. У справі про­сто з’явилися нові дані.

Боссе повернувся на кріслі, режисер скомандував операторові: «Наїзд!», і от обличчя Боссе — на весь екран, погляд спрямований на глядачів.

— Гадаю, про ці нові дані ми незабаром почуємо у випуску вечірніх новин. Дивіться «Боссе» наступної п’ятниці! Дя­кую за увагу!

Уда заплющила очі. Пісенька дійшла до приспіву.

— Господи Боже мій, — почула вона придушений шепіт продюсера. — Хай тобі грець!

Самій Уді хотілося лише одного — завити. Від радості. Отут, думала вона, і є той самий полюс. Ми не просто там, де щось відбувається. Ми самі і є те, що відбувається. Ми — його частина!

Гуннар Хаген стояв біля дверей ресторану «Шрьодер» і озирався. Від моменту останніх титрів «Боссе» минуло тридцять хвилин та три телефонні розмови. Він не знайшов Харрі ані вдома, ані в Будинку мистецтв, ані на роботі. І тоді Бйорн Гольм порадив йому зазирнути до ресторану «Шрьодер», де в Харрі був прихисток. Контраст між молодими, вродливими, без п’яти хвилин знаменитими відвідувачами Будинку мистецтв та затятими мочимордами «Шрьодера» вражав. У кутку біля вікна у повній самотності сидів за столом Харрі. Із півлітровим келихом.

Хаген рушив до столу:

— Я намагався тобі додзвонитися. Ти що, мобільний ви­мкнув?

Старший інспектор поглянув на нього без будь-якого виразу:

— Та телефонували тут усякі... Купа журналістів, виявляється, тільки і мріє зі мною потеревенити.

— На каналі мені сказали, що редакція програми «Боссе» зазвичай разом із гостями відвідує після ефіру Будинок ми­стецтв.

— На мене чигали журналісти, отож я просто втік. То в чому справа, шефе?

Хаген всівся на стілець і дивився, як Харрі піднімає до губ келих і золотава рідина тече йому до рота.

— Я розмовляв із начальником управління, — сказав Ха­ген. — Це вже серйозно, Харрі. Заявити, що Сніговик досі на волі, — значить, порушити наказ про нерозголошення інформації.

— Це точно, — озвався Харрі і зробив іще ковток.

— «Точно»? І більше тобі нема чого сказати? Заради усього святого, Харрі, якого дідька ти це зробив?

— Громадськість має право знати, — посміхнувся Харрі. — Наша демократія, шефе, побудована на гласності.

Хаген грюкнув кулаком по столу, аж люди за сусідніми столиками подивилися на нього схвально, а офіціантка, яка проходила повз них із тацею півлітрових келихів, — тривожно.

— Харрі, закінчуй в оці ігри грати! Ми офіційно заявили, що справу закрито. Ти в дуже поганому світлі виставляєш владу, ти хоч це розумієш?

— Моя робота — ловити убивць та бандитів, — відповів Харрі, — а не показувати щось там у хорошому світлі!

— Це два боки однієї й тієї самої медалі, Харрі! Наші про­фесійні дії залежать від того, як до нас ставиться суспільство. Преса — це важливо!

Харрі похитав головою:

— Преса ще жодного разу не допомогла і не завадила мені розкрити справу. Преса важлива тільки для простаків, які хочуть вискочити вперед. Тих, кому ви доповідаєте, цікавлять тільки конкретні результати і як їх подає преса: в позитивному ключі або в негативному. А я хочу спіймати Сніговика — і квит.

— Ти небезпечний для оточення, — повідомив йому Хаген. — Ти про це знаєш?

Харрі подивився на нього з подивом, але потім подумав, повільно кивнув, допив рештки й жестом попросив у офі­ціантки ще.

— Я розмовляв з нашим начальником, — Хаген стримувався з останніх сил. — Мені було сказано знайти тебе й на­дягнути міцний намордник. Зрозуміло?

— Так точно, шефе.

Хаген здивовано закліпав очима, обличчя Харрі так само не виражало жодних емоцій.

— Починаючи з сьогоднішнього дня, я хочу тримати руку на пульсі всього, що відбувається, — сказав Хаген. — Я хочу, щоб мені негайно доповідали про все. Але оскільки ти, звісно, цього все одно не робитимеш, я вже перемовився з Катриною Братт і доручив їй цю роботу. Є заперечення?

— Жодних, шефе.

Мабуть, подумав Хаген, Харрі сп’янів більше, ніж здається на перший погляд.

— Братт сказала, що ти їй наказав податися до асистентки Ідара Ветлесена і проглянути історію хвороби Арве Стьопа. Без санкції прокурора. І до чого ти все це затіяв? Ти взагалі розумієш, чим це нам загрожує? А якби Стьоп про це дізнався?

Голова Харрі смикнулася вгору, як у сторожового пса.

— А що означає «якби»?

— А те, що жодних записів щодо Стьопа вона так і не знайшла.

— Та невже? І чому це, цікаво?

— Не знаю, Харрі. Я тільки страшенно радий, що все ми­нулося і проблем у нас не виникло. Арве Стьоп! Отакої! Ко­ротше, про все, що Братт нариє чи не нариє, — вона мені доповідатиме щоденно.

Харрі кивнув офіціантці, яка поставила перед ним новий келих.

— І що, вона вже отримала вказівки щодо...

— Щодо чого?

— Ну, коли вона тільки прийшла, ви сказали їй, що я буду її отим самим... — І Харрі замовк.

— Її ким?.. — розлючено запитав Хаген.