— Але ж ви розумієте?

— Авжеж ні! Ви при своєму розумі? Це ж чистий хаос. Але я надаю перевагу тому хаосу перед цим.

— Яким?

Беккер зітхнув:

— Ми, тобто наше покоління, стали менеджерами та сек­ретарями наших дітей. І Бірта — більше за інших. Усі ці дні народження друзів, позакласні заняття та футбольні тренування... Їх стільки, що я божеволію. Вчора мені зателефонували з якоїсь клініки, бо Юнас пропустив прийом у лікаря. Ввечері у нього тренування з футболу, до того ж я не знаю де. А він, як і всі нинішні діти, мабуть, і не знає, як автобусом їздити!

— У Юнаса проблеми зі здоров’ям? — запитав Харрі і дістав блокнот, у якому ніколи нічого не писав, але вигляд якого справляв підбадьорливу дію на свідків.

— Нічого особливого, — Беккер роздратовано махнув рукою. — Наскільки я розумію, ви прийшли з іншого приводу?

— Так, — відповів Харрі. — Я хотів би знати, що ви робили вчора після обіду й до самого вечора.

— Що?

— Це моя робота, Беккере.

— Це має якийсь стосунок до... до... — Беккер кивнув у бік сьогоднішньої газети, що лежала на нерівному стосі паперів.

— Нам поки що нічого не відомо. Будь ласка, відповідайте на моє запитання.

— Скажіть, ви мене підозрюєте?

Харрі промовчав і тільки подивився на годинник.

Беккер голосно простогнав:

— Ой облиште! Я справді хочу допомогти. Вчора я весь вечір сидів тут, працював над статтею, яку сподіваюсь незабаром опублікувати.

— Хтось із колег зможе це підтвердити?

— Знаєте, чому норвезькі слідчі посідають у світовій науці місце маргіналів? Бо їхнє самозамилування значно перевищує їхні знання. Я був, як зазвичай, сам-самісінький.

— А Юнас?

— Він приготував собі попоїсти і сидів перед телевізором, коли я прийшов.

— О котрій це було?

— Думаю, відразу після дев’ятої.

— Авжеж. — Харрі зробив вигляд, що записує. — Ви про­дивилися речі Бірти?

— Так.

— Знайшли щось?

Філіп Беккер провів пальцем по губах і похитав головою. Харрі дивився на нього не зводячи очей. Але Беккер витримав його погляд.

— Дякую за допомогу, — кивнув Харрі, сунув блокнот до кишені й підвівся. — Піду скажу Юнасові, щоб повертався.

— Будь ласка, поки що не треба.

Харрі знайшов кафетерій, де сидів Юнас та малював, ви­сунувши кінчик язика. Він став поруч із хлопчиком і поглянув на аркуш паперу, на якому поки що нічого не було, окрім двох кривих кіл.

— Сніговик.

— Так, — кивнув Юнас. — Звідки ви знаєте?

— Навіщо мама возила тебе до лікаря, Юнасе?

— Не знаю. — Юнас узявся за голову сніговика.

— А що це за лікар?

— Не знаю.

— А де знаходиться його кабінет?

— Я мушу нікому не казати. Навіть татові.

Юнас схилився над обличчям і став примальовувати сні­говикові волосся. Довге волосся.

— Я ж поліцейський, Юнасе. Я намагаюся знайти твою маму.

Олівець натискав усе сильніше і сильніше, волосся ставало чорнішим та чорнішим.

— Не знаю, як називається це місце.

— А що там було поруч, може, пам’ятаєш?

— Королівські корови.

— Корови?

Юнас кивнув:

— А тітоньку за вікном звати Боргхільд. Вона взяла таким спеціальним шприцом трохи крові.

— А кого ти малюєш?

— Нікого.

Філіп Беккер стояв біля вікна і дивився, як Харрі перетинає парковку. Він замислено тримав на долоні маленьку чор­ну записну книжку. Цікаво, чи повірив старший інспектор, що він не помітив його в аудиторії? І в те, що вчора ввечері він працював над статтею? І те, що у речах Бірти він нічого не знайшов. Між тим чорна записна книжечка лежала у шухляді її письмового стола, вона навіть не намагалася її сховати. А в книжечці...

Він криво посміхнувся. Дурна, невже вона думала, що може його обдурити...

Харрі просунув голову в двері. Катрина Братт сиділа за комп’ютером.

— Ну що? Є схожість?

— Дещо є, — відповіла Катрина. — У всіх жінок були бла­китні очі, але в іншому зовнішність у них була абсолютно різна. Усі були заміжні, у всіх були діти.

— Я знаю, з чого почати, — сказав Харрі. — Бірта Беккер возила Юнаса до лікаря. Він сказав — поруч із коро­лівськими коровами. Мабуть, неподалік від королівського парку на Бюгдьой. А ти казала, що близнючки після візиту до лікаря були в музеї «Кон-Тікі». Це теж на Бюгдьой. Філіп Беккер нічого не знає про лікаря, але, можливо, знає Ролф Оттерсен.

— Я зателефоную.

— І одразу — до мене.

У кабінеті Харрі ввімкнув автовідповідач, а сам узяв наручники, начепив один браслет собі на зап’ястя, а другий узявся накидати на ніжку стола. Ракель сказала, що на змагання з ковзанярського бігу, куди Харрі давно обіцяв піти, Олег вирішив взяти з собою товариша. Харрі відразу зрозумів, що це всього лише закамуфльована спроба нагадати йому про цю саму поїзд­ку на випадок, якщо він про неї забув. Харрі зовсім не забув про розмову з Олегом, тому міг сприйняти це нагадування як прояв недовіри. Проте він не образився, більше того, йому навіть це сподобалося. Бо це багато чого казало про Ракель як про матір. Адже вона жодного разу не назвала його на ім’я.

Катрина ввійшла без стуку.

— Жорстко, — кивнула вона на ніжку стола, до якої прикував себе Харрі. — Але мені подобається.

— Швидкісне накидання наручників, — посміхнувся він. — Один із фокусів, який я вивіз зі Штатів.

— Тобі треба спробувати нові швидкісні наручники фірми «Хайєтс». Не доведеться слідкувати за тим, праворуч ти накидаєш чи ліворуч: браслет замкнеться у будь-якому разі. А потім можна буде підвищити планку та спробувати накидати з двох рук, так що шанси кожної спроби подвояться.

— Гм. — Харрі відстебнув наручники. — Ну то що там?

— Ролф Оттерсен ні про який візит до лікаря на Бюгдьой не чув. Здивувався: вони ходять до клініки в Берумі. Я можу поговорити з кимось із близнючок, можливо, вони згадають щось про лікаря, до якого ходили. Або можемо обдзвонити всі клініки Бюгдьой та перевірити. Там їх усього чотири. Ось. — Вона поклала йому на стіл жовтий папірець.

— Їм заборонено розголошувати імена пацієнтів, — сказав він.

— Тоді після уроків переговорю з близнючками.

— Зачекай, — кинув Харрі, підняв слухавку й набрав пер­ший номер.

Відповів гугнявий голос і одразу сказав назву клініки.

— Боргхільд на місці? — запитав Харрі.

Ніякої Боргхільд там не було.

По другому номеру такий само гугнявий автовідповідач дав зрозуміти, що з усіх питань треба звертатися у певний час, про­тягом усього двох годин, і сьогодні вони вже запізнилися.

По четвертому номеру голосок, який цвірінькав і майже сміявся, відповів те, на що Харрі й сподівався:

— Так. Це я.

— Доброго дня, це старший інспектор Харрі Холе, Поліцейське управління Осло.

— Дата народження?

— Народився я, пригадую, навесні, але не про мій день народження мова. Швидше про вбивство. Ви, ймовірно, вже читали сьогоднішні газети. Мене цікавить, чи приходила до вас Сильвія Оттерсен протягом останнього тижня.

На тому кінці дроту стало тихо.

— Секундочку, — відповіла вона.

Харрі почув, як вона підвелася і, знову взявши слухавку, відповіла:

— Шкода, пане Холе. Відомості про пацієнтів не підлягають розголошенню. І я гадаю, поліції це відомо.

— Нам це відомо. Але, якщо не помиляюсь, пацієнтами є її доньки, а не сама Сильвія.

— Все одно. Інформація, яку ви запитуєте, опосередковано може розкрити ім’я пацієнта нашої клініки.

— Йдеться про вбивство, нагадую.

— А я нагадаю вам, що поліція може приїхати до нас із ордером. Можливо, в нашій клініці надто ретельно підходять до збереження конфіденційної інформації про пацієнтів, але це — нормальна річ.

— Нормальна річ?

— Так. Це пояснюється специфікою клініки.

— Що за специфіка?

— Пластична хірургія. Подивіться наш сайт.

— Дякую, я гадаю, що вже досить дізнався.

— Як завгодно. — І вона поклала слухавку.