Комісар поліції Кнут Мюллер-Нільсен обожнював Джулі Крісті. Так сильно, що не насмілювався про це сказати своїй дружині. Проте в силу того, що підозрював її саму в позашлюбному зв’язку з Омаром Шарифом, докорів сумління не відчував, а просто сидів поруч із дружиною на дивані та насолоджувався спогляданням Джулі Крісті. Щоправда, було одне «але»: зараз Джулі Крісті знаходилася в обіймах вищезгаданого Омара. І коли телефон на столику у вітальні задзвонив і комісар зняв слухавку, його дружина натисла на паузу, отож ця чудова, але нестерпна сценка з улюбленого фільму «Доктор Живаго» застигла на екрані.

— Добрий вечір, Холе, — привітався Мюллер-Нільсен, коли Харрі назвав своє ім’я. — Авжеж, уявляю собі. Тепер вам точно є чим зайнятися.

— У вас є хвилинка? — запитав хриплий, але м’який голос на іншому кінці лінії.

Мюллер-Нільсен поглянув на червоні жадібні губи Джу­лі Крісті, палкий погляд напівприплющених очей, але відповів:

— У мене стільки часу, скільки вам знадобиться, Холе.

— Коли ви мені у себе в кабінеті показували фотографії Герта Рафто, я на дещо звернув увагу. Ви сказали про його дочку: «Вона добре справлялася, особливо як подумаєш, че­рез що їй довелося пройти», наче я мав знати, який вона гарний співробітник.

— Ну так, адже вона дійсно чудово справляється, хіба ні? — запитав Мюллер-Нільсен.

— Це як подивитися, — озвався Харрі.

Під склепінням залу в центрі Хені — Унстада в очікуванні юрмилися гості. Арве Стьоп стояв у дверях і зустрічав тих, хто прийшов. Щоки в нього боліли від безкінечних посмішок, а після стількох рукостискань давав про себе знати травмований лікоть. Молода жінка з агенції, яка влаштовувала цей вечір, пливла неподалік від нього і, посміхаючись, показувала гостям на їхні місця за столами. Нейтрально-чорний костюм та навушники з майже невидимим мікрофоном робили її схожою на агента з бойовика «Місія нездійсненна».

— Нам час, — сказала вона й поправила на Арве смокінг дружнім, майже ніжним дотиком руки з обручкою на пальці.

Її стегна заколихалися перед його поглядом — вони уві­йшли до зали. Цікаво, чи є в цих стегон діти? Чорні брючата чудово сиділи на тренованих сідницях, і Арве Стьоп уявляв ці сідниці вже без нічого, на ліжку в квартирі на Акер-Брюгге. Відмовиться, мабуть, надто професійна... Він зустрівся з нею очима у великому дзеркалі дверей, зрозумів, що вона помітила його погляд, і розтягнув губи в широкій винуватій посмішці. Вона відразу посміхнулася у відповідь та трохи зашарілася зовсім непрофесійним рум’янцем. «Місія нездійсненна», кажете? А от і ні. Але не сьогодні увечері.

При його появі всі підвелися. Поруч як його даму всадовили його ж заступницю — вибір нудний, але необхідний. Вона була одружена, мала двох дітей та спустошене обличчя жінки, яка проводить на роботі від дванадцяти до чотирнадцяти годин щоденно. Бідні діточки. І бідний чоловік, на якого випав її вибір того дня, коли вона несподівано вирішила, що життя варте не тільки «Ліберала». За столом підняли келихи на його честь, а між тим погляд плив по залу. Сяяли нафарбовані усміхнені очі та яскраві сукні. Без рукавів, без комірців, без бретельок, без сорому.

Пролунали потужні звуки «Так казав Заратустра» Штрауса, що вирвалися з динаміків. На нараді у впорядників Арве Стьоп сказав, що подібний початок вечора здається йому помпезним, абсолютно неоригінальним та змушує замислитися про виникнення людства. Йому відповіли, що так і було задумано.

На сцені, в диму та світлі софітів, з’явився відомий телеведучий, який вимагав — і отримав — за конферанс шестизначну суму.

— Панове! — прокричав він у мікрофон, який своїми розмірами та формою нагадав Арве Стьопу ерегований пеніс. — Вітаємо на вечорі! Я обіцяю, він стане для вас незабутнім!

Арве Стьоп замислився, що буде, коли все це нарешті за­вершиться.

Харрі роздивлявся фотографії, що стояли на полицях, — товариство мертвих поліцейських. Він намагався думати, але думки розбігалися, невпинно крутилися в голові і в суцільну картину так і не складалися. Він постійно відчував, що хтось слідкує за ним, знаходиться зовсім поруч, знає, що і коли він збирається зробити. Так, але не зовсім. Здавалося, що все наче просто. І водночас — незбагненно складно. Кнут Мюллер-Нільсен сказав, що Катрина була одним із багатообіцяючих слідчих відділу вбивств в управлінні поліції Бергена, нова зірка. З нею ніколи не було проблем. Тобто був, звісно, інцидент, після якого вона і перевелася до поліції моралі. Чоловік, який проходив свідком по одній справі-«глухарю», зателефонував і наскаржився, ніби Катрина не вірить, що він уже все виклав поліції. Ось тоді й стало відомо, що вона самостійно, не інформуючи начальство, вела розслідування цієї справи. Оскільки вона цим займалася у вільний від роботи час, нічого недозволеного у цьому не було, але штука в тому, що саме в цю справу Катрині не варто було лізти, і про це їй сказали прямо в обличчя. У відповідь вона вказала на велику кількість помилок, що їх припустився попередній слідчий, проте усе це не взяли до уваги, і вона, розлютившись, пішла до іншого відділу.

— Ця справа стала для неї справжнім насланням, — сказав Мюллер-Нільсен. — А розслідування, якщо мене не зра­джує пам’ять, припало саме на той час, коли Катрину покинув чоловік.

Харрі підвівся й пішов коридором до кабінету Катрини. Двері, як і належить за інструкцією, були зачинені. Харрі про­йшов далі, до кімнати із ксероксом. Там на нижній полиці, збоку від пачок паперу для письма, завжди, скільки Харрі па­м’я­тав, лежав різак. Ніхто ним не користувався. Він витягнув різак — дуже важку металеву пластину з гострим краєм — і поніс його, обхопивши обома руками, до кабінету Катрини Братт.

Біля дверей він підняв різак угору і випустив.

Різак ударився об ручку, від чого собачка замка вскочила точно в паз.

Харрі устиг відсунутись, і різак з грюкотом упав на підлогу, не зачепивши його ніг. Він штовхнув двері, вони відчинилися, і, піднявши різак, Харрі увійшов досередини.

Кабінет Катрини Братт був точнісінько такий, як той, який Харрі колись ділив з інспектором Халворсеном. Порожній, з голими стінами, ані фотографій, ані картинок, ані яки­хось особистих речей. Письмовий стіл мав єдиний замок, що замикав усі ящики. Кілька порухів різака — і замок, тріснувши, піддався. Харрі зсунув купу паперів убік і почав ритися серед тек, дироколів та іншого канцелярського приладдя, по­ки не знайшов футляр. Він вийняв звідти ніж із зубчастим лезом. Ого, це тобі не якийсь складаний ножик! Харрі провів лезом по купі складених поруч документів, ніж без зусиль глибоко увійшов у папір.

У нижньому ящику лежали дві нерозпечатані пачки патронів до табельного револьвера. З особистих речей Харрі знайшов тільки дві каблучки. Одна була прикрашена каменями, що яскраво виблискували під настільною лампою. Харрі вона здалася десь баченою. Він приплющив очі і намагався пригадати де. Велика блискуча каблучка... У прикрасі всього занадто багато — такий собі мініатюрний Лас-Вегас, подумав він, Катрина б таке ніколи не наділа. І цієї самої миті він відчув, як зайшлося серце — важко, але чітко. Він бачив цю каблучку у спальні Беккерів.

Вечеря в залі центру скінчилася, столи прибрали. Арве Стьоп стояв, прихилившись до дальньої стіни, і дивився на сцену, біля якої юрмилися гості, із натхненням роздивляючись співака. У нього були сумніви з приводу присутності музикантів на святкуванні, але впорядники сказали, що інвестування в розважальну частину привертає лояльність підлеглих, викликає гордість за компанію та шанобливе ставлення до свого місця. А купуючи частину міжнародного успіху музикантів, він акцентує успіх власної компанії, і це сприяє укріпленню бренду «Ліберала» як продукту, з яким рекламодавці захотіли б ідентифікувати себе самих.

Співак підніс палець до вуха і взяв найвищу ноту світового хіта вісімдесятих.

— Ніхто не фальшивить так чудово, як Мортен Харкет, — сказав хтось поруч із ним.