Харрі їхав угору схилом пагорба в західному Осло. Він зупинив машину на великій парковці біля трампліна. По­сто­яв трохи, дивлячись на вид із туристами, що відкривався згори на порожні трибуни, які спускалися по обидва боки озерця-арени. У напрямку фіорду пролягало місто.

Вагомих доказів та слідів так і не вдалося виявити. Вони підібралися до Сніговика так близько, що, здавалося, тільки руку простягти. Але тут він знову ухилився й вислизнув, як досвідчений боксер. Старший інспектор відчував себе старим, важким та незграбним. Один із туристів витріщився на нього. Праву кишеню відтягувала табельна зброя. А тіла? Де, в біса, тіла жертв? Адже знаходять навіть закопані тіла. Може, він вичерпався як поліцейський?

Він відчув, як підступає покора... Дідька лисого! На курсах у ФБР вони розбирали справи, коли злочинця знаходили років через десять. І, певна річ, розплутували завдяки маленькій, майже непримітній деталі. Насправді — тільки зав­дяки тому, що люди, які працювали з ним, не здавалися, билися усі належні п’ятнадцять раундів, а якщо супротивник залишався на ногах, йшли на матч-реванш.

Вечірні сутінки підіймалися з боку міста, звуки затихали.

Треба починати шукати там, де видно. Банальне, але важливе правило. Починай там, де в тебе є сліди. У цьому випадку це означало взяти в розробку найменш підходящу людину і найбільш божевільну версію, яка в нього будь-коли була.

Харрі зітхнув, дістав мобільний і, відкинувшись назад, продивився прийняті виклики. Їх було не так багато, і він швидко знайшов номер, на який відповів, сидячи в готелі «Леон».

Уда Паулсен, яка витрачала стільки часу на пошуки по­трібних гостей для програми «Боссе», негайно озвалася ба­дьорим, сповненим ентузіазму голосом, який буває в людей, котрі сприймають будь-який дзвінок як шанс отримати щось новеньке та захопливе. І цього разу вона не помилилася.

У цій кімнаті всі нервували. Ма­буть, тому хтось називав її «кімнатою очікування», наче йшлося про візит до зубного лікаря, або «приймальнею», наче важкі металеві двері, що відділяли ці кілька диванів від першої студії, вели до чогось важливого і навіть священного. Хоча на телеканалі НРК це фантастичне приміщення з панорамним видом на Осло називалося нудно та буденно — «вітальня першої студії». А між тим, це була найцікавіша кімната, яку бачила за все своє життя Уда Паулсен.

Уже прийшло четверо з шести гостей сьогоднішнього ви­пуску вечірнього «Боссе». Як зазвичай, першими з’явилися зовсім незнамениті люди. Зараз вони, вже загримовані, сиділи на диванах, палаючи нервовими рум’янцями, розмовляючи одне з одним та потягуючи чай або червоне вино, а самі тим часом не відводили погляду від монітора на протилежній стіні, який транслював картинку в студії. Там уже всідалася публіка, а помічниця режисера пояснювала, коли треба буде плескати в долоні, сміятися або влаштовувати овації. А ще на моніторі було видно чотири стільці для гостей студії та кріс­ло ведучого, які поки що стояли порожні й чекали появи головних розважальників натовпу.

Уда обожнювала ці останні хвилини перед прямим ефіром— напружені, нервові. Щоп’ятниці центр всесвіту на сорок хвилин переміщався сюди, до Норвегії. Передачу дивилися від два­дця­ти до двадцяти п’яти відсотків населення, а це для ток-шоу — неймовірно високий показник. Той, хто працював у студії, був не просто там, де відбувалося це диво, він був тим, що відбувалося, був частиною його. Диво загальної уваги, полюс, який притягував усіх та кожного. А оскільки від Північного полюса існує тільки один напрямок — на південь, тобто вниз, кожен, хто працював на «Боссе», чіплявся за своє місце, як тільки міг. Фрілансери на кшталт Уди робили ставки на те, щоб увійти до штату в наступному сезоні, ось чому вона так зраділа, коли вчора досить пізно, вже після редакційної наради, задзвонив її мобільний. Боссе Егген особисто посміхнувся їй та сказав, що вона спіймала куш — сенсацію. Її куш.

Темою передачі були «дорослі ігри», і це типово для «Боссе»: тема мала бути серйозною, не переростаючи у важливу. Щось таке, в чому будь-хто з гостей хоч трохи розбирався та міг про це поговорити. На дивані вже сиділа жінка-психолог, у якої були праці на цю тему, але головним гостем був, звісно, Арве Стьоп. Головним приводом було те, що в суботу його газета «Ліберал» збиралася відзначати своє двадцятип’ятиріччя. Зда­ється, сам Стьоп, записний плейбой, не проти дорослих ігор. Це з’ясувалося під час попереднього візиту Уди до нього на квартиру. Коли вона провела паралель із старіючим Х’ю Хефнером, засновником журналу «Плейбой», який сидить уранці з чашкою кави та сигаретою, а навколо вирує вічна парубоцька вечірка, Стьоп вдоволено посміхнувся. Вона весь час відчувала на собі його погляд, зацікавлений, жадібний, аж поки не запитала, чи є в нього діти, спадкоємці імперії.

— А у вас самої є діти? — поцікавився він.

І коли вона відповіла заперечно, він, на її подив, миттю втратив цікавість і до неї самої, і до їхньої бесіди. Тому вона швиденько закруглилася, поінформувавши його про початок гриму та зйомки, про те, що треба встигнути представити глядачам тему передачі та її гостей у першій частині, до випуску новин. І так далі.

І ось Арве Стьоп стояв у вітальні першої студії, готовий до гриму: яскраві блакитні очі, густе сиве волосся щойно підстрижене, хоча не надто коротко — щоб кінчики кучерявилися, надаючи йому бунтарського вигляду. Стьоп був одягнений у простий сірий костюм, запаморочливо дорогий, щоправда, жодна людина не могла б сказати, як вона про це здогадалася. Кивком голови він привітав жінку-психолога, яка вже сиділа на дивані з келихом червоного вина та горішками.

— А я й не знав, що психологи бувають такі вродливі, — сказав він їй.

Уда бачила, як психологиня, трохи забарившись, посміхнулася. Якщо вона й відчула, що комплімент Стьопа був доволі заяложений, то зуміла це приховати.

— Усім привіт, дякую, що приїхали! — вигукнув Боссе Егген.

Він почав вітатися з гостями справа наліво: потискаючи руки, дивлячись у вічі, казав, що радий бачити їх у себе в про­грамі і що неодмінно треба переривати одне одного питаннями та коментарями, щоб бесіда виглядала жвавішою.

Хлопець-продюсер жестом показав, що Боссе та Стьопові час перейти до сусідньої кімнати, щоб обговорити деталі голов­ного інтерв’ю, з якого почнеться програма. Уда поглянула на годинник. Вісім з половиною хвилин до ефіру. Вона вже почала було хвилюватися і навіть хотіла зателефонувати вниз — може, він там сидить, її знахідка, той, хто насправді буде головним гостем сьогоднішньої програми. Куш. Сенсація. Але, підвівши очі, побачила, що він уже стоїть перед нею у супроводі одного з асистентів. В Уди тьохнуло серце. Він, здається, не був вродливий. Навіть навпаки. Але вона, зовсім не соромлячись, зізналася собі, що її до нього тягне. І одна з причин цього — те, що сьогодні його хотіли бачити своїм гостем усі телеканали Скандинавії. Адже саме він спіймав Сніговика та розкрив найбільшу справу з тих, що вразили Норвегію за останні роки.

— Бачу, я спізнився, — перепрошуючи, промовив Харрі Холе.

Вона принюхалася: востаннє, коли він брав участь у шоу, Холе був геть п’яний, чим розлютив усе населення Норвегії. Принаймні від двадцяти до двадцяти п’яти його відсотків.

— Ми дуже раді, що ви прийшли, — прощебетала вона. — Ви підете номером другим і залишитеся до кінця шоу. Решта з’являтиметься по черзі.

— Класно, — відповів він.

— Швидко на грим, — наказала Уда асистенту. — До Гурі.

Гурі була не просто хорошим майстром, вона знала, як простими засобами, найменшими штрихами зробити так, щоб навіть пропите обличчя на телеекрані виглядало презентабельно.

Вони зникли, а Уда затамувала подих. Вона любила, просто обожнювала ці останні тремтливі хвилини, коли все навколо здається хаосом, а насправді рухається у суворому порядку.

Боссе та Стьоп вийшли з сусідньої кімнати. Уда підморгнула Боссе. Вона чула, як публіка грюкає дверима, входячи та виходячи зі студії. На моніторі вона побачила, що Боссе всівся у своє крісло, і тут режисер дав сигнал до ефіру. Пішла заставка, і вони почали.