— Гуннаре, так далі тривати не може.

Гуннар Хаген пустився у пояснення: і раніше бувало так, казав він, що Харрі надовго зникав, працюючи не в себе у кабінеті; до того ж до «справи Сніговика» додали ще кілька побічних розслідувань — ними, можливо, Харрі й займається...

Але начальник поліції був налаштований рішуче:

— Ні, Гуннаре, чаша мого терпіння переповнилася.

— Він — найкращий слідчий управління, — виправдовувався Гуннар.

— І найгірший його представник. Ти хочеш, щоб такий приклад стирчав перед очима наших молодих слідчих, Гуннаре? Він алкоголік. Усі знають, що він напився у «Фенрисі» і після цього на роботі не з’являвся. Якщо ми з цим примиримося, то знизимо планку вимог до непоправно низького рівня.

— Але ж розголос! Ми не можемо...

— Ресурс попереджень ми вичерпали. Правила щодо пе­ребування на офіційній службі людини з алкогольною за­лежністю абсолютно чіткі.

Ця розмова все ще лунала у вухах Хагена, коли він знову постукав у двері кабінету начальника управління.

— Він на місці, — сказав Хаген, зазираючи до кабінету шефа.

— Хто?

— Харрі Холе. Мені зателефонувала Лі. Вона бачила, як він заходив до свого кабінету.

— Он як! — відгукнувся начальник, підводячись з місця. — Тоді давай відразу до нього.

Вони йшли коридором на шостому поверсі Поліцейського управління. Оскільки всім було відомо, що зараз відбуватиметься, то всі повисовували голови зі своїх кабінетиків та дивилися вслід двом суворим чолов’ягам, що йшли пліч-о-пліч.

Підійшовши до дверей кабінету номер шістсот шістна­дцять, обидва спинилися, і Хаген набрав повітря у легені.

— Шефе... — почав він, але відразу взявся за ручку і смикнув двері на себе.

Вони стояли у проймі дверей і дивилися, не вірячи власним очам.

— Боже милосердний! — прошепотів начальник поліції.

За столом сидів Харрі Холе у футболці, з гумовим джгутом на біцепсі. З вени прямо під джгутом стирчав шприц. Вміст його був прозорий, а на молочно-білій руці Харрі вони навіть від дверей побачили кілька червоних крапок від уколів.

— Ти, трясця твоїй матері, чим тут займаєшся, хлопче? — прошипів начальник управління, заштовхнув Хагена до кабінету і зачинив двері.

Харрі підвів голову і подивився на них відсутнім поглядом. Потім вийняв шприц, подивився, скільки рідини там залишилося, відкинув його вбік і щось позначив на аркуші паперу.

— Отже, це, мабуть, і на краще, Холе, — загрозливо почав начальник управління, — бо у нас погані новини.

— Це у мене кепські новини, шановні, — відповів Харрі, — відірвав шматочок вати з упаковки, що лежала поруч, та при­клав до руки. — Ідар Ветлесен не міг самостійно позбавити себе життя. А це означає... хоча ви самі розумієте, що це означає.

Гуннар Хаген ледве стримав посмішку. Уся ситуація ви­глядала так безглуздо, що мозок просто не зміг її осмислити. По обличчю шефа він бачив, що той теж геть розгубився.

Харрі подивився на годинник і підвівся:

— Зустрічаємося приблизно за годину. Тоді все й дізнаєтеся, а поки що мені треба зайнятися ще дечим. — І старший інспектор, полишивши двох занімілих від подиву начальників, відчинив двері й пішов геть широкими сягнистими кроками.

Через годину та чотири хвилини по тому Гуннар Хаген, начальник відділу вбивств, начальник Поліцейського управління Осло та Турлейф, начальник Головного управління поліції Норвегії, увійшли до кабінету № 1, заповненого принишклим, наче миші, людом. Зібралися усі члени груп і Лепсвіка, і Холе, але було чути тільки голос Харрі. Начальство стояло позаду всіх і втупилося на екран проектора, на якому змінювалися знімки тіла Ідара Ветлесена, зроблені у керлінг-клубі.

— Як бачите, — казав Харрі, — шприц знаходиться у Вет­лесена в правій руці. Нічого незвичного, оскільки він був правшею. Але! Я звернув увагу на його черевики. Дивіться.

Новий знімок — черевики великим планом.

— Черевики — наш єдиний доказ, але його досить, бо саме їх відбитки ми знайшли на місці злочину в Солліхьогді. А тепер — увага на шнурки, — Холе ткнув указкою. — Я вчора експериментував із власними черевиками. Так от, щоб вузол розташовувався саме так, я маю бути шульгою, або черевики мені має зашнурувати хтось інший.

Кабінетом прокотився розгублений гул.

— Я правша, — пролунав голос Еспена Лепсвіка, — а шнур­ки зав’язую саме так.

— Авжеж, напевне, ти маєш рацію, і це дурниця. Але це змусило мене... — Харрі помовчав, добираючи слово, і закінчив: — ...насторожитися. І тоді виникло нове запитання. Чи дійсно це черевики Ідара Ветлесена? Черевики дешевої марки. Учора я був у матері Ветлесена і попросив показати його взуття; усе без винятку — дороге. До того ж мені відомо, що він, як і багато хто з нас, не зав’язував шнурки на вузол. Ось тому я і не впевнений, — ще раз ткнув указкою Харрі, — що Ідар Ветлесен сам зав’язав собі шнурки.

Хаген покосився на начальника управління: у того на чолі пролягла глибока зморшка.

— Звідси випливає наступне запитання, — продовжував Харрі. — А чи не взув на Ветлесена ці черевики хтось інший? Саме ту пару, яка була на злочинці в Солліхьогді. Мотив зро­зумілий — змусити нас повірити, що Ветлесен — це і є Сніговик.

— Шнурки?! Дешеві черевики?! — вигукнув інспектор Леп­с­вік. — Є псих, який заманює дітей, він залишив на місці злочину сліди і знав обидві жертви, що жили в Осло. А те, що ти нам наплів, — лише домисли.

Харрі повернув до нього коротко стрижену голову:

— Не заперечую. Але зараз я підійду до вагомих фактів. Ідар Ветлесен наклав на себе руки за допомогою внутрішньовенної ін’єкції карнадріоксиду. Згідно з результатами роз­тину рівень карнадріоксиду в організмі надзвичайно високий, тобто Ветлесен мав собі вколоти як мінімум двадцять мілі­літрів. Це збігається з результатами огляду шприца: той був майже повний. Карнадріоксид, як тепер нам усім відомо, викликає параліч, і навіть маленькі його дози смертельні, оскільки при потраплянні ліків до крові відразу відмовляють серце та органи дихання. За даними наших медичних експертів, смерть настає за три секунди після ін’єкції. Нестиковочка явна!

Харрі помахав у повітрі аркушем з позначками, тим самим, що Хаген у процесі візиту до шістсот шістнадцятого кабінету помітив на столі.

— Я перевірив на собі: узяв такого самого об’єму шприц із тонкою голкою, зазначив час і почав вводити до вени фізрозчин. За консистенцією він не відрізняється від карнадріоксиду: в обох рідинах дев’яносто п’ять відсотків води. Так от: незалежно від того, з якою силою натискаєш на поршень, увігнати до вени двадцять мілілітрів удається не менше ніж за вісім секунд — через маленький діаметр голки. Отже... — Холе помовчав, щоб невідворотний підсумок самостійно сформувався в головах його слухачів, а потім продовжив: — Ветлесен сконав би вже після першої третини своїх двадцяти мілілітрів. Коротше, він ніяк не міг зробити собі цю ін’єкцію. Йому допомогли.

Хаген ковтнув слину. День, схоже, був геть нікудишній: це що — вся робота псові під хвіст?

Коли нарада закінчилася, начальник Поліцейського управління повернувся до Хагена:

— Запроси Холе та його групу негайно до мене в кабінет. А на Лепсвіка та його людей надягни намордники. Жодне сло­во, яке тут буде мовлено, не має дістатися вух... громадськості. Зрозуміло?

Ще б не зрозуміло! За п’ять хвилин Хаген та члени команди Харрі сиділи у величезному непривітному кабінеті начальника.

Катрина Братт зайшла останньою і зачинила за собою две­рі. Харрі розвалився на стільці, і його витягнуті ноги опи­нилися майже під столом начальника.

— Буду стислим. — Начальник Поліцейського управління провів рукою по обличчю, наче хотів стерти те, що йому треба було вимовити: себто слідча група знову опинилася на самому початку розслідування. — Є у вас гарні новини, Холе? Щоб, так би мовити, підсолодити той гіркий факт, що ми під час вашої таємничої відсутності виклали пресі, начебто Сніговик у результаті нашої невпинної роботи виявився мертвим.