— Важкенько доведеться, — наморщив чоло Скарре.

— Здогадайся, кого ти мусиш попросити про допомогу? — посміхнувся Харрі.

— Беату Льонн, — підказав Гольм.

— Молодець!

Гольм кивнув, а Харрі відчув укол совісті.

Мобільний Скарре заграв «There She Goes», він схопив слухавку й натиснув кнопку відповіді:

— Розшук зниклих.

Поки він розмовляв, Харрі думав, що давно не телефонував Беаті й не заходив до неї. Востаннє був у неї влітку, від­разу після пологів. Знав, що вона його не звинувачує у смерті Халворсена: той загинув при виконанні службових обов’язків, але все одно Харрі було боляче дивитися на дитину Халворсена, яку той так і не побачив, і в глибині душі усвідомлювати, що Беата помиляється. Адже він міг, він повинен був урятувати Халворсена...

Скарре закінчив розмову та повідомив:

— Надійшла заява щодо зниклої безвісти жінки. Район Твейти. Заявник — чоловік. Зникла — Камілла Лоссіус, два­дцять один рік, дітей нема. Минуло всього кілька годин, як її спохопилися, але от що цікаво: в кухні лежить нерозібраний пакет з продуктами, а мобільний полишений у машині. Зі слів чоловіка, з мобільним вона ніколи не розлучається. А один із сусідів показав, що бачив, як якийсь мужик ходив довкола гаража, наче на когось чекав. Чоловік каже, що нічого з її речей не зникло: ані туалетні приналежності, ані дорожні сумки. Але сімейка ще та: у них будинок під Ніццою та й узагалі стільки добра, що хоч би й зникло щось — вони й не помітять.

— Гм. Що скажете? — звернувся Харрі до групи.

— Вона може з’явитися. Тоді нам повідомлять, де і коли.

— Гаразд. Тоді продовжимо.

До кінця наради до заяви про зниклу жінку більше не поверталися, але Харрі відчував, що напруга стала густішою, як перед грозою, що насувалася. А може, таки обійде стороною? Закінчивши зі списком людей, з якими треба буде переговорити, люди Харрі залишили його кабінет.

Харрі підійшов до вікна, подивився униз, на парк. З кожним днем темніло все раніше. Він згадав, як відреагувала мати Ідара Ветлесена, коли він прийшов до неї та розповів, що вечорами її син надавав безкоштовну медичну допомогу африканським повіям. З неї вперше злетіла маска світського спокою, але на обличчі з’явилася не скорбота, а лють, і вона закричала: «Ні, це неправда! Мій син навіть не сидів би поруч із чорними повіями!» Мабуть, не варто було їй розповідати. Харрі згадав і те, як запевнив начальника Поліцейського управління, що різанина на якийсь час припиниться. У темряві Харрі міг розгледіти тільки ту частину парку, що була прямо під його вікном. Тут зазвичай гуляли діти з дитячого садочка зі своїми виховательками. Він згадав цих гамірних дітей, коли прийшов уранці до кабінету й побачив його — великого брудно-білого сніговика.

Над приміщенням редакції газети «Ліберал», що розташовувалася на Акер-Брюгге, на останньому поверсі будівлі знаходилися найдорожчі столичні квадратні метри — з видом на Осло-фіорд, замок Акерсхус та Несоддтанген. Вони належали головному редактору та власнику «Ліберала» Арве Стьопу, або просто Арве, як було написано на дверях, що перед ними топтався Харрі. Сходовий майданчик був оздоблений у виключно функціональному та мінімалістичному стилі, але от по боках дверей стояли дві розмальовані вручну вази. І Харрі замислився: а що коли поцупити одну з них?

Він ще раз подзвонив у двері і тут почув голоси, які долинали з квартири. Один — високий, щебетливий, другий — низький, спокійний. Двері прочинилися, з них зі сміхом випурхнула жіночка в хутряній шапочці — Харрі чомусь подумав, що хутро, мабуть, штучне, — з-під якої спадало довге світле волосся.

— Добридень, — недбало кинула вона, потім упізнала його і повторила вже з більшим ентузіазмом: — О! Добридень!

— Привіт, — озвався Харрі.

— Як ся маєш? — запитала вона, і Харрі зрозумів, що вона не забула їхньої останньої розмови. Отієї, коли він наостанок жбурнув мобілку об стіну готелю «Леон».

— То ви знайомі з Удою?

Арве Стьоп стояв у передпокої, схрестивши руки на грудях. Він був босий, у футболці з майже непомітною вишивкою «Луї Вітон» та лляних зелених штанях, які на іншому чоловікові здавалися б жіночими. Але Арве Стьоп був майже такий високий і широкоплечий, як і сам Харрі. А такому обличчю, як у нього, позаздрив би будь-який американський кандидат у президенти: рішуче підборіддя, по-хлопчачому швидкий погляд синіх очей, оточених усміхненими зморшками, і густе сиве волосся.

— Зустрічалися, — сказав Харрі. — Я брав якось участь у їхньому ток-шоу.

— Ну, я побігла.

Уда послала їм обом поцілунок рукою, і її підбори застукотіли сходами з такою швидкістю, наче вона поспішала врятувати чиєсь життя.

— Ми теж домовлялися про участь у цьому бісовому ток-шоу, — зазначив Стьоп, потискаючи Харрі руку. — Мій ексгібіціонізм, боюся, виріс уже до непристойних розмірів. Я навіть не запитав її про тему ток-шоу, просто погодився, і квит. Уда тільки за цим і приходила. Тож ви там були, то знаєте, як вони працюють.

— Мені вони просто телефонують, — повідомив Харрі, все ще відчуваючи тепло руки Арве Стьопа на своїй долоні.

— По телефону ви здаєтеся надто серйозним, Холе. Так чим вам може стати у нагоді бувалий журналіст?

— Йдеться про вашого лікаря та партнера по керлінгу Ідара Ветлесена.

— Ах, Ветлесен! Звісно. Проходьте, будь ласка.

Харрі роззувся і пішов за Стьопом коридором до вітальні, яка знаходилася на дві сходинки нижче за решту квартири. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, звідки Ідар Ветлесен брав натхнення при створенні дизайну своєї прий­мальні. Місяць за вікном відбивався у фіорді.

— Отже, ви тепер займаєтеся розслідуванням апріорі? — запитав Стьоп, сідаючи на стілець вишукано простої форми.

— Себто? — промовив Харрі, всідаючись на диван.

— Ви обмірковуєте те, що сталося, та розкручуєте слідство у зворотному напрямку, щоб виявити точну послідовність подій.

— Хіба «апріорі» означає саме це?

— Та дідько його знає! Мені просто подобається, як звучать латинські слова.

— Гм. А що ви думаєте про наші висновки? Ви вірите, що Ветлесен убивця?

— Я? — посміхнувся Стьоп. — Я взагалі ні в що не вірю. Така у мене професія. Щойно отримаю якусь інформацію чи докази, тут же намагаюся знайти контраргументи. Це і є лібералізм.

— А в цьому конкретному випадку?

— Мені не здається, що у Ветлесена був якийсь раціональний мотив. І ненормальним у загальновживаному розумінні слова він не був.

— Отже, ви не вірите?

— Протестувати проти того, що Земля кругла, — зовсім не те саме, що вірити, буцімто вона пласка. Не хочете випити? Або, може, кави?

— Кави, дякую.

— Я вас обдурив, — посміхнувся Стьоп, — у мене тільки вода та вино. Хоча є ще сидр. Абедингський. І ви його спробуєте — хочете чи ні. — І він зник на кухні, а Харрі підвівся та озирнувся навкруги.

— Чудова у вас квартира, Стьопе.

— Насправді це три квартири. Одна належала відомому гонщику. Він повісився з нудьги саме над тим місцем, де ви зараз сидите. Друга — де зараз стою я — належала біржовому маклеру, але його ув’язнили за інсайдерські справи. Він сів, продав мені квартиру, а гроші віддав якомусь проповіднику. Між іншим, це теж свого роду інсайдерська угода, якщо ви розумієте, про що я кажу. Я чув, тепер він зовсім щас­ливий.

Стьоп повернувся до кімнати з двома келихами світло-жовтої рідини. Він простягнув один Харрі.

— Третю квартиру купив якийсь водопровідник, мабуть, вирішивши, що Акер-Брюгге саме для того і збудували, щоб він тут жив. Може, колись побував тут з класом на екскурсії, я так вважаю. Після десяти років непосильної праці — ймо­вірно, й халтурив, і дер утридорога — та найжорсткішої економії він таки купив цю квартиру. Але коштувала вона стільки, що на вантажників у нього грошей не залишилося, так що речі він перевозив самотужки за допомогою двох-трьох приятелів. А в нього був чотирьохсоткілограмовий сейф, не інакше як для зберігання лівих заробітків. Ну і коли вони несли його вже останніми сходинками, сейф упав, до того ж — на водопровідника. Перелом хребта — сіромаху паралізувало. Тепер живе в будинку інвалідів та задовольняється видом на Балтійське море. — Стьоп став біля вікна і, задумливо потягуючи сидр, став дивитися на фіорд. — Це, звісно, не відкритий океан, але вид таки пристойний.