Ерік Лоссіус занервував.

Чоловік відрекомендувався старшим інспектором відділу вбивств Харрі Холе, але зовні він більше скидався на якогось хлопця з команди його вантажників. Поліцейські, з якими Ерік зустрічався після того, як заявив про зникнення Камілли, були з відділу розшуку зниклих безвісти. Але коли навіть цей чоловік показав посвідчення, Ерік спершу чомусь подумав, що той розповість щось про Каміллу. І, судячи з того, що поліцейський не викликав його до управління, а заявився сюди сам, — розповість щось жахливе. Тому він виставив вантажників за двері, запропонував старшому інспектору сті­лець, а сам поліз за цигарками, готуючись до найгіршого.

— Ну? — запитав старший інспектор.

— Бірта Беккер? — повторив Ерік Лоссіус і запропонував чоловікові цигарку, намагаючись швиденько обміркувати, як краще відповісти. Не вдалося. Господи, та він навіть повільно думати був не в змозі.

— Я так розумію, вам треба зібратися з думками, — зауважив старший інспектор і дістав власний «Кемел».

Ерік дивився, як той дістав з пачки цигарку, прикурив, простягнув запалену запальничку.

— Дякую, — видушив Ерік і затягнувся так глибоко, що тютюн аж затріщав.

Дим наповнив легені, нікотин проник у кров, і Еріка помалу попустило. Він і раніше вважав, що поліцейські так чи інакше знайдуть ниточку, яка веде від Бірти до нього, і при­йдуть ставити свої запитання, і вигадував, як приховати це від Камілли. А тепер усе було не так. Адже — до нього це ді­йшло тільки зараз — поліція напевне хоче перевірити, чи нема за цими двома зникненнями чогось більшого, ніж про­сто збіг.

— Чоловік Бірти, Філіп Беккер, знайшов її записну книжку, де була зашифрована якась інформація. Розшифрувати її було неважко, — сказав поліцейський. — Там були номери телефонів, дати та невеликі замітки. Усе це не залишало ні­яких сумнівів у тому, що Бірта зустрічалася з іншими чоло­віками.

— Чоловіками? — вирвалося в Еріка.

— Якщо вас це втішить, можу сказати, що, за підрахунками Беккера, з вами вона зустрічалася частіше, ніж з іншими. До того ж, як я зрозумів, щоразу за новою адресою, так?

Ерік нічого не відповів. Йому здалося, що він сидить у човні й дивиться на величезний вал, який мчить на нього зі страхітливою швидкістю.

— Тоді Беккер знайшов вашу адресу, узяв іграшковий пістолет свого сина — точну копію «Глока-21» — і вирушив до Твейти чекати, коли ви повернетеся додому. Каже, що про­сто хотів побачити страх у ваших очах. Він думав погрозами вас змусити розповісти все, що ви знаєте, а потім розповісти про це нам. Беккер скрадався за автомобілем, що заїжджав до гаража, але виявилося, що це приїхала ваша дружина.

— А він... він...

— Розповів їй про все, так.

Ерік підвівся з ящика і відійшов до вікна. Вид з квартири відкривався на парк Торсхов та освітлений блідим ранковим сонцем Осло-фіорд. Йому не подобалися квартири, які виходили на старі парки: там завжди були сходи. Що краще вид, то більше сходинок, дорожча квартира, а отже, дорожчі та важчі речі, вища компенсація за заподіяну шкоду та більш імовірні лікарняні вантажників. Але таке життя: коли йдеш на ризик, пропонуючи найшвидше обслуговування за найнижчими цінами, перемагаєш у конкуренції, однак при цьому брати доводиться найгірші замовлення. З часом усі ризики окуповуються. Ерік глибоко дихав і слухав, як поліцейський човгає по паркету. Він відчував, що цього слідчого не вимотаєш якоюсь хитромудрою стратегією ухилення, що це така скарга про збиток, яку просто так до смітника не викинеш. Що Бірта Олсен — нині Беккер — перша клієнтка, з втратою якої він мусить примиритися.

— І він розповів, що в нього протягом десяти років був зв’язок із Біртою Беккер, — неквапливо казав Харрі, — і про те, що, коли вони вперше зустрілися та переспали, вона була вагітна своїм чоловіком.

— Можна бути вагітною хлопчиком або дівчинкою, але аж ніяк не чоловіком, — виправила Ракель і поправила подушку, щоб його краще було видно.

— Гм, — Харрі трохи піднявся, перегнувся через неї й дотягнувся до сигаретної пачки, що лежала на тумбочці. — Можна і чоловіком, але не частіше, як вісім випадків з десяти.

— Що? — не зрозуміла Ракель.

— По радіо сказали, що у Скандинавії справжній батько у п’ятнадцяти-двадцяти відсотків дітей — зовсім не той, кого вони за такого вважають. — Він витрусив з пачки сигарету і покрутив нею в променях вечірнього сонця, що пробивалося крізь жалюзі. — Одну на двох?

Ракель кивнула. Вона не палила, але ще коли вони були разом, у них з’явилася спільна звичка — викурити після любощів сигарету на двох. Уперше Ракель попрохала поділитися з нею, бо, як вона сказала, їй хотілося відчути те саме, що й він, отримати отруту та допінг і таким чином стати до нього якомога ближче. А він подумав про всіх тих наркоманок, які вперше широнулися саме через цю дурнувату прим­ху. Тоді він відмовився. Але потім Ракель його переконала. Якщо секс виходив повільним та тривалим, то сигарета його ніби продовжувала. А в інших випадках здавалося, ніби вони курять люльку миру після сутички.

— Але в Еріка Лоссіуса є алібі на весь вечір того дня, коли зникла Бірта, — сказав Харрі. — Парубоцький вечір у Твейті. Початок о шостій, гулянка до самого ранку. Десь із десятеро свідків, більшість, звісно, як дим, але все одно до шостої ранку ніхто не вирубався.

— А чому ви тримаєте в таємниці, що Сніговика ще не спіймали?

— Поки він вважає, що ми буцімто знаємо, хто вбивця, він, сподіваюся, сидітиме тихо і на нові вбивства не зважиться. А ми спокійнісінько, без поспіху, вестимемо роз­робку...

— Це ти жартуєш так по-дурному, чи що?

— Можливо. — Харрі простягнув їй сигарету.

— Але сам ти на це не сподіваєшся?

— Знаєш, у керівництва було більше ніж досить часу, щоб зрозуміти: Ветлесен — не той, хто нам потрібен. Але Хаген з начальником управління провели прес-конференцію, на якій вітали один одного з розкриттям справи...

Ракель зітхнула:

— А я скучила за управлінням.

— Гм.

Вона поглянула на сигарету:

— Ти коли-небудь зраджував, Харрі?

— Що значить — «зраджував»?

— Коли ти кохаєш людину, але спиш з кимось іще.

— Так.

— А тоді, коли ми з тобою були разом?

— Ти знаєш, я не можу бути цілком у цьому впевнений.

— Гаразд, а в тверезому стані?

— Ні, ніколи.

— А як ти вважаєш, чому я зараз тут?

— Ти це з цікавості запитуєш?

— Я серйозно, Харрі.

— Я знаю. Але не знаю, чи хочу відповідати.

— Тоді більше не отримаєш сигарети!

— Облиш. Я вважаю, що ти гадаєш, ніби хочеш мене, а насправді хочеш відчувати бажання до нього...

Ці слова нависли над ними, наче грізне «Мене, текел, фарес», накреслене на стіні спальні.

— Ти такий... безапеляційний. — Ракель простягла Харрі сигарету і схрестила руки на грудях.

— Може, ми не будемо тоді цього торкатися? — запропонував він м’якше.

— Але мені треба про це поговорити! Невже ти не розумієш? Бо я божеволію. Господи, я вже й так збожеволіла, якщо я тут... — І вона натягнула ковдру до підборіддя.

Харрі повернувся до неї. Він до неї ще навіть не доторкнувся, а вона вже втисла голову в подушку, заплющила очі, і крізь її трохи розтулені губи виривалося часте дихання. І він подумав: як їй це вдається? Так швидко перескочити від соромливості до хтивості? Чому вона така... прямолінійна?

— Як ти гадаєш, — запитав він, і вона одразу розплющила очі, сповнені розчарування та образи, адже він так і не доторкнувся до неї, — може, докори сумління й розпалюють у нас цю пристрасть? Ми зраджуємо не всупереч сорому, а завдяки йому?

— У цьому щось є, — подумавши, погодилася вона. — Але так буває не завжди. І вже точно не сьогодні.

— Колись я запитав тебе, і ти сказала...

— Я збрехала, — зізналася вона. — Я зраджувала і ра­ніше.

— Гм.

Так вони лежали в тиші, і до них долинав лише шум переповненої в час пік Пілестредет. Ракель прийшла до нього відразу після роботи, і він знав, що в неї попереду чимало справ. З Олегом та й узагалі. Незабаром їй доведеться піти.