Уда збагнула: щось пішло не так.

Діло вже рухалося до кінця програми, і все було чудово. Арве Стьоп сказав, що його газету називають елітарною, бо її видають для еліти, і він хоче, щоб ця газета запам’яталася хоча б тим, що вона декому набила одну величезну ґулю. Або навіть дві.

— У кращих історіях розповідається не про великі перемоги, а про яскраві поразки, — просторікував Стьоп. — Рауль Амундсен став першовідкривачем Південного полюса, а весь світ за межами Норвегії пам’ятає лише Роберта Скотта. Але жодна з перемог Наполеона не запам’яталася людям так, як його фантастичне фіаско при Ватерлоо. Національна гордість сербів засновується на битві з турками на Косовому полі у тисяча триста вісімдесят дев’ятому році, — битві, в якій їх розбили дощенту. А погляньте на Ісуса! Якщо він, як нас запевняють, знехтував смерть, символом Христа мало б стати його зображення над могилою зі зведеними до неба руками, але за­мість цього християни в усі часи надавали перевагу зображенню приголомшливої поразки: він висить на хресті, готовий здатися. Адже нас зачіпають тільки історії про поразки.

— І ви хочете стати як Ісус?

— Ні, — відповів Стьоп, опустивши очі та посміхнувшись, поки публіка веселилася. — Я боягуз. Я прямую до приголомшливого успіху.

Замість того щоб здаватися відразливо пихатим, Стьоп постав перед публікою з неочікувано приємного боку, Уда побачила в ньому майже самоприниження. Боссе запитав, чи не збирається він після стількох років холостяцького життя пов’язати себе з якоюсь жінкою. Стьоп відповів не одразу, щоб було зрозуміло: йому незручно про це казати, а потім заявив: звісно, так, просто він її ще не знайшов. Уда точно знала, що після цього Стьоп отримає купу листів. Публіка зустріла цю заяву оплесками — довгими та з почуттям.

А потім Боссе драматичним тоном відрекомендував:

— Самотній вовк столичного Поліцейського управління, який завжди йде по сліду, — Харрі Холе.

Камера ковзнула по Стьопові, й Уда побачила на його об­личчі подив.

Боссе все ще був натхнений реакцією на розмову про об­раницю для Стьопа і вирішив продовжити цю тему. Він сказав, що, як йому відомо, Харрі теж холостяк, і запитав, чи не відчуває він брак жіночої ласки. На що Харрі криво по­сміх­нувся і заперечно похитав головою. Але Боссе був не з тих, хто легко здається, отож і продовжив розпитувати:

— Певно, ви шукаєте якусь особливу жінку?

— Ні, — стисло відповів Харрі.

Зазвичай такі відповіді тільки підстьобували Боссе, але сьогодні він вирішив не відходити далеко від найсолодшого шматка. Від Сніговика. І попросив Харрі розповісти про розслідування, про яке говорять по всій Норвегії, про першого злісного національного серійного вбивцю. Тут Харрі коротко кивнув і, крутячись на стільці, наче той був замалий для його зависокого тіла, стислими, рубаними фразами повідав про нещодавні події: поліція об’єднала в одну кілька справ про зниклих безвісти останніми роками жінок, справи ці мають чітку схожість між собою. Усі зниклі жінки були заміжні та мали дітей. І ще: тіла так і не знайшли.

Боссе зробив на обличчі найсерйознішу міну, щоб показати: мовляв, це територія, вільна від жартів.

— Цього року за схожих обставин зникла Бірта Беккер. Зникла прямо з будинку в районі Хофф, — продовжував Харрі. — А невдовзі після цього в Солліхьогді, неподалік від Осло, була знайдена Сильвія Оттерсен. Ми вперше знайшли тіло, точніше, його частину.

— Себто ви знайшли голову, вірно? — втрутився Боссе, демонструючи свою обізнаність у тому, до чого таблоїди, схибнуті на крові та плітках, таки не дісталися.

Господи, він такий профі! Уда не могла встояти на місці від захоплення.

— А потім ми знайшли тіло поліцейського, зниклого в Бергені, — не дав себе збити Харрі, — якого шукали двана­дцять років.

— Залізний Рафто, — підхопив Боссе.

— Герт Рафто, — виправив Харрі. — А ще за кілька днів ми знайшли тіло Ідара Ветлесена в районі Бюгдьой. Поки що жодного трупа по цій справі в нас нема.

— Що, по-вашому, найнеприємніше у цій справі? — запитав Боссе.

У його голосі чулося нетерпіння, напевне тому, як здогадалася Уда, що Харрі не так яскраво живописав відтяту голову та ймовірні картини вбивства, як Боссе сподівався.

— Звісно, те, що минуло так багато років, перш ніж ми зуміли вловити зв’язок між цими злочинами.

Сказав, як відрубав. Ані відняти, ані додати. Режисер показав Боссе, що час завершувати та переходити до наступної теми.

Боссе склав долоні дашком і став постукувати кінчиками пальців:

— Але зараз справу розкрито, і ви знову в променях слави, Харрі. Що ви відчуваєте? Чи надходять вам листи від ваших прихильників? — Хлоп’яча усмішка, яка обеззброювала: територія, вільна від жартів, залишилася позаду.

Старший інспектор повільно кивнув, облизав губи, наче добираючи максимально точне формулювання:

— Я отримав одного листа. Восени. Але про нього мені, мабуть, зможе детально розповісти Арве Стьоп.

Ближній план Стьопа, який запитально дивиться на Харрі. Секунди мовчання. Задовгі, як для прямого ефіру. Уда кусала губи. Що Харрі мав на увазі?

Тут втрутився Боссе й пояснив:

— Звісно, у Стьопа накопичилися купи листів від прихильниць. І навіть фанати в нього є. А у вас, Холе? Чи є у вас шалені прихильниці, які сплять біля ваших дверей? Чи у вас є спеціальні поліцейські фанатки?

Публіка стиха засміялася.

Харрі Холе хитнув головою.

— Нумо, — не вгавав Боссе, — розкажіть нам! Напевне симпатичні слухачки Поліцейської академії час від часу просять вас, щоб ви навчили їх особистого огляду?

Тепер зал уже сміявся розкуто. Боссе вдоволено сяяв.

А Харрі Холе навіть не посміхнувся, тільки ковзнув по­глядом по студії. Він поглянув у бік виходу, і цей короткий погляд підказав Уді: він хоче підвестися й піти.

Але натомість він повернувся до Стьопа і запитав:

— Що ви зробите, Стьопе, якщо після лекції в Тронхеймі до вас підійде жінка і скаже, що в неї тільки одна грудь, але вона із задоволенням займеться з вами сексом. Чи запросите ви її до себе в го­тель?

В студії запанувала мовчанка, і навіть Боссе якось зні­тився.

А от Арве Стьоп, судячи з його вигляду, — ні.

— Я точно цього не зроблю. Але не через грудь, а тому, що ліжка в готелях Тронхейма завузькі, — переможно завершив він.

Публіка засміялася, але швидше від полегшення, що розмова не зайшла у штопор. У цей момент відрекомендували жінку-психолога.

Йшлося про ігри дорослих, і Уда помітила, що Боссе сприт­но оминає Харрі Холе. Мабуть, він вирішив, що непередбачуваний інспектор сьогодні не у формі, і зосередився на Арве Стьопі, який, звісно, у формі завжди.

— А як ви граєте, Стьопе? — поцікавився Боссе з безневинним виразом, який підкреслював певний підтекст.

Уда зраділа: запитання запропонувала вона.

Але перед тим як Стьоп устиг відповісти, Харрі Холе нахилився до нього і голосно й чітко запитав:

— Ліпите сніговиків?

Ось тут Уда й зрозуміла: щось пішло не туди. Тон Харрі — злий та владний, поза — агресивна, Стьоп наче весь підібрався, брова здивовано поповзла вгору. Боссе замовк. Уда не розуміла, що відбувається, нарахувала чотири секунди мовчання, а для прямого ефіру це ціла вічність. Але тут вона зрозуміла, що Боссе, мабуть, прорахував ситуацію. Адже Боссе знав, що поки він — ніби йому відібрало мову — шукає підтримки в залу, ця прорахована безпорадність капканом триматиме глядача в напруженні до відповіді Стьопа. А оскільки нема міцнішого капкана, ніж розлючена людина, яка втратила контроль, плаче, або кричить, або будь-яким іншим чином виражає накопичені емоції в прямому ефірі, Боссе відпустив глядачів і мовчки дивився на Стьопа.

— Авжеж, я іноді ліплю сніговиків, — сказав Стьоп після цих чотирьох секунд. — На терасі, біля басейну. До того ж намагаюся, щоб вони скидалися на членів королівської родини. А коли настає весна, я спостерігаю, як речі, котрі в наш час не мають існувати, тануть і зникають з лиця землі.