— Можливо, — відповів Харрі. — А можливо, він таки пов’язаний із цією справою. Можна я знову зазирну до сарая?

Оттерсен зробив запрошувальний жест, але додав:

— Щоправда, Ане там прибирала, так що особливо дивитися нема чого.

Там дійсно було прибрано. Харрі згадав, як Гольм брав пробу крові, що густим темним шаром вкривала підлогу біля верстака. Кров була куряча. Тепер підлогу відшкребли дочиста, і тільки там, де кров просочилася у тріщини, дошки були рожеві. Харрі зупинився біля верстака і подивився на двері. Спробував уявити собі, як усе відбувалося: Сильвія рубала голови курям, у двері ввійшов Сніговик. Чи чекала вона на нього? Вона зарубала двох курей. Ні, трьох. Але чому він подумав, що їх було дві? Дві плюс одна. А чому — плюс одна? Харрі заплющив очі.

Дві мертві курки лежали біля верстака, їхня кров стікала додолу, в жолоб. Але третя лежала оддалік і замастила підлогу. Кров запеклася навколо курячої шиї — точнісінько як кров Сильвії. Він пам’ятав, як Бйорн Гольм це пояснив, і знав, що думка не нова, що вона вже досить довго лежить десь далеко разом з рештою таких же — недодуманих, які чи то наснилися, чи примарилися. Думка про те, що третя курка була вбита тим самим інструментом — петлею, що нагрівалася та ковзала.

Він підійшов до того місця, де дошки підлоги всотали кров, і присів навпочіпки. Чому, вбиваючи третю курку, Сніговик використовував не сокиру, а петлю? Усе просто. Тому що сокира зникла в темному лісі. Тобто це сталося після вбивства. Він повернувся до сарая і тут забив ще одну курку. Але навіщо? Якийсь ритуал вуду? Несподіваний порив? Ні греця. Цей покидьок усе планує та завжди слідує плану.

— Навіщо? — запитала Катрина.

Харрі не чув, як вона підійшла. Вона стояла в дверях сарая, світло оголеної лампочки падало їй на обличчя, в руках вона тримала пластикові пакети з пробами. Харрі здригнувся: Катрина стояла в дверях, витягнувши руки, зовсім як і тоді, в будинку Беккера, але тепер до цієї згадки домішувалося ще щось, якесь інше почуття.

— Та я вже казав, — пробурмотів Харрі, дивлячись на рожеві тріщини у мостині, — справа замішана на спадковості та брехні.

— Кого ти підозрюєш? — запитала вона, підходячи ближче, цокаючи високими підборами по дошках. — Хто маніяк?

Вона присіла навпочіпки поруч з ним, запах її міцних парфумів, нагрітих шкірою, обволікав Харрі.

— Я вже сказав: гадки не маю.

— Але зараз ти виконуєш не просто рутинний огляд! У тебе з’явилася версія, — сказала вона впевнено.

Харрі помовчав:

— Це поки що не зовсім версія.

— Все одно розповідай.

Харрі зітхнув:

— Арве Стьоп. Він сказав, що Ідар лікував йому лікоть. Але Боргхільд запевнила, що жодних записів про Стьопа у Ветлесена нема. Отож — чому?

Катрина знизала плечима:

— Можливо, у нього було щось серйозніше, ніж лікоть, і Стьоп боявся, що інформація про травми може спливти та зіпсувати його променистий імідж.

— Якби Ідар Ветлесен з цієї причини відмовився вести записи своїх пацієнтів, то в нього архів був би порожній. Я вважаю, що тут ховається щось справді серйозне. Таємниця, яка не підлягає розголошенню.

— Наприклад?

— На ток-шоу Стьоп збрехав, що у нього в роду ніколи не було божевільних чи людей з хронічними захворюваннями.

— Ну то й що?

— Давай подумаємо, спробуємо від цього відштовхнутися. Заради версії.

— Версії, яка поки що — не версія?

Харрі кивнув:

— Ідар Ветлесен старанно приховував, що приймає хворих на хворобу Фара. Про це не знала навіть Боргхільд, його асистентка. Так чому саме на нього, а не на якогось іншого лікаря в світі вийшли Сильвія Оттерсен та Бірта Беккер?

— Чому?

— Давай уявимо, що головним умінням Ветлесена було не лікування серйозних захворювань, а збереження таємниці. Він сам казав, що вся його практика будується саме на цьому. Скажімо, до нього приходить пацієнт — до того ж іще і його друг, і каже, що в нього хвороба Фара, й діагноз йому поставили в іншому місці, у справжнього фахівця. Але отой спеціаліст не володіє вмінням берегти таємницю, а подібний факт і справді має зберігатися у повній таємниці. Пацієнт наполягає, можливо, навіть платить великі гроші. Адже він з тих, хто може заплатити.

— Арве Стьоп?

— Так.

— Але діагноз йому поставили в іншому місці, звідки цілком можливий витік інформації?

— Так, але Стьоп боїться не цього. Він боїться, що діаг­ноз — хвороба Фара — буде поставлений дитині: адже хвороба передається у спадок. Ось що має зберігатися у цілковитій таємниці, бо нікому не відомо, що в Стьопа є діти. Багато хто з чоловіків думає, що ці діти — їхні власні. На­приклад, Філіп Беккер думав, що він батько Юнаса. І... — Харрі кивнув у бік будинку.

— Ролф Оттерсен? — стримано прошепотіла Катрина. — Близнючки? Ти думаєш, що цей генетичний матеріал, — вона помахала пакетиками, — приведе до Арве Стьопа?

— Напевне.

Катрина подивилася на нього:

— Зниклі жінки... у них у всіх залишилися діти...

— Якщо виявиться, що Стьоп — батько Юнаса та близнючок, ми в понеділок почнемо брати проби в решти.

— Ти хочеш сказати, що Стьоп... робив дітей по всій Норвегії? Різним жінкам? А потім їх убивав після того, як вони народять?

Харрі знизав плечима.

— Але навіщо? — не розуміла вона.

— Якщо я маю рацію, то йдеться, звісно, про божевільного, так що про мотиви можна тільки здогадуватися. Тому що в діях божевільних часто простежується чітка логіка при невірному посиланні. Ти чула про тюленів?

Катрина похитала головою.

— Вони здійснюють холодні й прораховані вбивства, — сказав Харрі. — Після того, як самиця народить дитинчат і в неї починається наступне парування, самець намагається її вбити, бо знає, що з ним вона більше не паруватиметься, і хоче зробити так, щоб у його власних дітей більше не з’явило­ся конкурентів.

Судячи з обличчя Катрини, їй було складно зрозуміти ці заплутані тюленячі стосунки.

— Збожеволіти можна, — нарешті сказала вона, — але я навіть не знаю, що гірше: думати, як тюлень, чи вірити, що інші можуть думати, як тюлень.

— Я ж казав... — Харрі підвівся, і його коліна голосно хрус­нули. — Це навіть ще не версія.

— Брешеш. — Вона поглянула на нього знизу вгору. — Ти цілком упевнений, що їхній батько — Арве Стьоп.

Харрі криво посміхнувся.

— Ти так само божевільний, як і я, — посміхнулася вона йому у відповідь.

Харрі пильно подивився на неї:

— Ходімо. В лабораторії чекають на проби.

— У суботу ввечері? — здивувалася Катрина. — Що в них, ніякого особистого життя?

Вони віддали пакетики до лабораторії, де їм пообіцяли дати відповідь сьогодні ввечері, у крайньому разі — завтра рано-вранці. Харрі підвіз Катрину додому на Сейльдуксгата.

— У тебе у вікнах знову темно, — помітив він. — Ти що, живеш сама?

— Така розкішна жінка, як я? — посміхнулася вона, відчиняючи двері. — Ніколи.

— Гм. А чому ти не захотіла, щоб я розповів твоїм колишнім колегам в Бергені, що ти тепер працюєш в Осло?

— А навіщо?

— Ну, я подумав, було б круто, якби вони дізналися, що ти тепер береш участь у голосному розслідуванні, та ще й у столиці.

Вона знизала плечима:

— Бергенці не вважають Осло столицею. На добраніч.

Харрі рушив у напрямку Саннергата.

Він не був упевнений, але йому здалося, що Катрина всередині зіщулилася. Тепер, коли будь-яке клацання здавалося йому звуком курка, що стає на місце, а виявляється хрускотом гілок, які з жахом ламає мала дівчинка, що дивиться на нього, він уже ні в чому не впевнений. Катрина того вечора спрямувала револьвер у спину Філіпа Беккера. І коли Харрі встав між ним та нею, він почув той самий звук, що і в дворі, коли Сальма зламала гілку. Клацання курка, що повернувся на висхідну позицію. Отже, Катрина натисла на спусковий гачок на дві третини, так що постріл міг пролунати будь-якої миті. Вона була готова застрелити Беккера.

Харрі не міг про це забути. Адже знову побачив її в дверях, світло падало їй на обличчя, і він упізнав цей вираз. А ще тому, що справа стосувалася спадковості.