Харрі вже збирався відчинити двері, як раптом згадав, що в нього скінчилася розчинна кава, і пройшов п’ятнадцять метрів до крамнички Ніязі.

— Дивно бачити вас так рано, — сказав Алі, беручи гроші.

— Узяв відгул, — відповів Харрі.

— Ну й погодка! Кажуть, завтра випаде на півметра снігу!

Харрі покрутив у руках банку кави.

— Я тут днями налякав Сальму та Мухаммеда. На зад­ньому дворі.

— Так, я чув.

— Прошу вибачення. Я був трохи заведений, от і все.

— Усе гаразд. Я тільки непокоївся, що ви знову почнете пиячити.

Харрі похитав головою та кволо посміхнувся: йому подобалася прямодушність пакистанця.

— От і добре, — сказав Алі, відраховуючи здачу. — А як там косметичний ремонт?

— Ремонт? — Харрі взяв здачу. — Ви маєте на увазі знищення грибка?

— Якого грибка?

— У мене хлопець працює, Стурманн чи як його там, він знайшов домовий грибок у кухні та в підвалі...

— Грибок? У підвалі? — Алі здивовано подивився на Харрі.

— То ви що, не знаєте? — Тепер здивувався Харрі. — Ви ж голова кооперативу. Я думав, він із вами переговорив.

— Ні, може, він домовлявся з Бйорном?

— А хто цей Бйорн?

— Людина, яка тринадцять років живе на першому поверсі, — відповів Алі, кинувши на Харрі суворий погляд. — І весь цей час він був заступником голови.

— Ах, Бйорн! — озвався Харрі, показуючи, що ім’я йому знайоме.

— Я обов’язково перевірю, — запевнив його Алі.

Опинившись у квартирі, Харрі стягнув черевики, пішов до спальні й ліг на ліжко. У готелі, в Бергені, він так і не зміг заснути, а тут відключився, ледве голова торкнулася подушки. Коли він прокинувся, у роті пересохло, шлунок мучив біль. Він підвівся, щоб попити, але, вийшовши до передпокою, укляк на місці.

Коли Харрі прийшов додому, він нічого не помітив і тільки тепер роздивився, що хаос у квартирі скінчився.

Він походив кімнатами. Дивно. Стіни були відновлені просто бездоганно! Він міг би заприсягтися, що тут узагалі нічого не чіпали. Тільки дірки від цвяхів зникли — їх акуратно замастили. Він торкнувся стіни у вітальні, щоб переконатися, що це йому не примарилося.

На столі лежав аркуш паперу — записка, букви чіткі, навіть красиві.

Я його знищив. Більше вас не турбуватиму. Стурманн.

P.S. Я порізався та забруднив настінну панель. Коли кров потрапляє на необроблену дерев’яну поверхню, змити її неможливо. Вихід один — пофарбувати усю стіну в червоне.

Харрі опустився в крісло й узявся роздивлятися голі стіни.

І тільки вийшовши на кухню, зрозумів, що дива не скінчилися. Бо календаря з Ракеллю та Олегом не було на місці. Небесно-блакитна сукня. Він голосно вилаявся й узявся люто ритися у відрі для сміття, перевірив навіть пластиковий контейнер, що стояв на задньому дворі. Тільки тоді йому стало зрозуміло, що дванадцять найщасливіших місяців його життя знищені разом із сміттям.

Психіатр Х’єрсті Рьодсмуен розуміла, що цей робочий день буде для неї особливим. Поки вона крокувала коридором психіатричного відділення Хьоукелланської лікарні, що в Саннвікені, сонце урочисто піднялося над Бергеном і бризнуло у вікна. Лікарню стільки разів перейменовували, що лише декотрим з бергенців було відомо, що офіційно вона тепер називається лікарня «Саннвікен», але «закрите» відділення не перейменовували, так воно і залишалося «закритим», наче чекали на вказівки або пояснення, що назва ця неправильна, а найголовніше — принизлива.

Зустріч із пацієнткою, яка сиділа під такою охороною, якої у них у відділенні ще ніколи не було, одночасно лякала і радувала. Етичні принципи та підходи вони заздалегідь обговорили з Еспеном Лепсвіком з КРИПОСу та Мюллером-Нільсеном з Бергенського управління поліції. Пацієнтка пе­ребувала у стані психозу — допитувати її було не можна. Х’єрсті як психіатр бесідувати з пацієнтами вміла тільки заради їхнього власного блага, тому допомогти поліцейському розслідуванню не могла. Не можна було забувати про лікарську таємницю. Тому їй самій доведеться визначати, що з почутого нею важливо для слідства, і добиватися від пацієнтки детальніших пояснень. Але навіть ця інформація не могла бути використана в суді, бо виходила від психічно неврівноваженої людини. Коротше кажучи, в плані етики та юриспруденції їй доведеться пройти справжнім мінним полем, до того ж найменша помилка може мати катастрофічні наслідки, адже усі її дії перевірятимуться неодноразово суддівськими та журналістами.

Поряд із білими дверима до кабінету стояли сищик у цивільному та поліцейський у формі. Вона вказала на пере­пу­стку, прикріплену до білого халата, і поліцейський відчинив перед нею двері.

Заздалегідь обговорили, що цивільний буде присутній у кабінеті, щоб покликати на допомогу, коли щось піде не так.

Х’єрсті Рьодсмуен сіла на стілець і подивилася на паці­єнт­ку. Невже ця тендітна жінка з обличчям, на яке спадало дов­ге волосся, та чорною гематомою біля розірваного рота може являти якусь небезпеку? Великими очима вона з жахом дивилася на щось, видиме тільки їй. Яка вже тут загроза! Здавалося, жінку приніс сюди вітер, але варто дмухнути — її понесе кудись в інше місце. Повірити в те, що вона холоднокровно вбивала людей, було просто неможливо. Але в Х’єрсті Рьодсмуен був багатий досвід.

— Доброго дня, — почала вона. — Мене звати Х’єрсті.

Відповіді не було.

— Як ви вважаєте, у чому ваша проблема? — запитала вона.

Це запитання було запозичене з посібника для бесід із пацієнтами у стані психозу. Альтернативною була фраза: «Як ви вважаєте, чим я можу вам зарадити?»

Так само мовчання.

— Ви тут у повній безпеці. Тут нема нікого, хто хотів би вам заподіяти шкоду. Я нічого поганого вам не зроблю. Ви у повній безпеці.

Така чітка заява згідно з посібником мала заспокоїти пацієнта. Це важливо, адже психоз виникає через підсвідомий страх. Х’єрсті Рьодсмуен відчувала себе стюардесою, яка розповідає про правила безпеки перед польотом. Навіть на рейсах, які пролітають над пустелею, пасажирам неодмінно демонструють рятувальні жилети. Адже смисл цієї демонстрації насправді такий: «Можете боятися, але знайте: ми про вас потурбуємося».

Саме час перевірити, чи адекватно пацієнтка сприймає дійсність.

— Ви знаєте, яке сьогодні число?

Мовчання.

— Погляньте на годинник, там, на стіні. Можете сказати, котра зараз година?

У відповідь — тільки застиглий погляд.

Х’єрсті Рьодсмуен зачекала. Довга стрілка годинника тремтливо перескочила на одну позначку.

Марно.

— Я піду, — сказала Х’єрсті і підвелася. — За вами прийдуть і проведуть до палати. Ви у повній безпеці.

— Мені треба переговорити з Харрі, — раптом сказала жінка низьким, майже чоловічим голосом.

Х’єрсті зупинилася й озирнулася:

— З яким Харрі?

— З Харрі Холе. Терміново.

Х’єрсті намагалася зазирнути їй в очі, але жінка так само дивилася у глиб себе.

— Але ви маєте мені хоча б сказати, хто такий цей Харрі Холе, Катрино.

— Старший інспектор відділу вбивств в Осло. Назвіть йому моє прізвище, Х’єрсті.

— Братт?

— Ні, Рафто.

— Гаразд, але не могли б ви сказати мені, про що збираєтеся розмовляти з Харрі Холе? Щоб я могла надалі...

— Ви не розумієте. Вони всі помруть...

Х’єрсті повільно опустилася на стілець:

— Я розумію. А чому ви вважаєте, що вони всі помруть, Катрино?

Нарешті жінка поглянула на неї. Її очі нагадали Х’єрсті Рьодсмуен червону картку в грі «Монополія» — картку з написом: «Ваші будинки та готелі горять».

— Ви нічого не розумієте! — відгукнувся низький, майже чоловічий голос. — Це не я.

О другій годині Харрі зупинив машину біля будинку Ракелі на Хольменколлвейєн. Сніг припинився, і Харрі вирішив не залишати слідів від шин на парковці в саду. Сніг тихо та протяжно хрустів під ногами, а в затемнених вікнах відбивалося яскраве денне світло.

Він піднявся сходами до дверей, відчинив шпаківню, поклав туди годинник Ракелі і зачинив дверцята. Він уже повернувся, щоб рушити назад, як двері за його спиною про­чинилися.