— Я не знаю, де вона, — знизав плечима хлопчик.

— Звісно, що ти не знаєш, Юнасе. Зараз ніхто з нас цього не знає. Але якщо її нема ані вдома, ані на роботі, то де вона може бути? Яка місцина спадає тобі на думку? Є у вас дача чи щось подібне, куди зазвичай ви їздите відпочивати?

Хлопчик знову похитав головою.

— Може, є якесь особливе місце, куди мама їде, коли їй хочеться побути на самоті?

— Їй не хочеться бути на самоті, — мовив Юнас. — Їй хочеться бути зі мною.

— Тільки з тобою?

Хлопчик обернувся і подивився на Харрі. У Юнаса були карі очі, зовсім як у Олега. І в цих карих очах Харрі побачив страх, на що й слід було очікувати, а ще — провину, — її було несподівано побачити.

— А чому вони зникають? — запитав хлопчик. — Ну, ті, що потім повертаються знов?

Ті самі очі, подумав Харрі, ті самі запитання. Найважливіші.

— З різних причин, — відповів він. — Хтось утомився. Завжди ж знайдеться, від чого втомитися. А хтось просто заховався, щоб побути у тиші та спокої.

У коридорі почулися кроки, і Харрі помітив, як хлопчик весь зіщулився.

Динаміт у вовчій лапі вибухнув, і тієї самої миті двері вітальні позаду них прочинилися.

— Доброго дня, — привітався голос за спиною, різкий та стриманий водночас. — Який стан речей?

Харрі вже озирнувся і встиг кинути оком на чоловіка років п’ятдесяти, який нахилився над журнальним столиком і взяв пульт. Телевізор писнув на знак протесту, і мультик щез до білої крапки.

— Ти пам’ятаєш, що я сказав про перегляд телевізора се­ред дня, Юнасе? — промовив чоловік скорботним тоном, який давав зрозуміти усім присутнім, що виховання дітей — геть безнадійна справа.

Харрі встав, назвав себе та відрекомендував Магнуса Скар­ре і Катрину Братт.

— Філіп Беккер, — промовив чоловік і поправив окуляри, зсунувши їх на перенісся.

Харрі намагався спіймати його погляд, щоб скласти перше враження про ймовірного підозрюваного, але очей за блиском скелець не було видно.

— Я заповзявся обдзвонити всіх, з ким вона могла зв’я­затися, але ніхто нічого не знає, — заявив Філіп Беккер. — А вам щось відомо?

— Нічого. Але ви нам дуже допоможете, якщо скажете, чи усі валізи та рюкзаки на місці. — Харрі уважно подивився на Беккера й продовжив: — Тоді ми зможемо з’ясувати, було це зникнення спонтанним чи запланованим.

Беккер витримав оцінливий погляд Харрі, кивнув і подався на другий поверх.

Харрі присів навпочіпки перед Юнасом, який продовжував дивитися на згаслий екран телевізора.

— Отже, ти за водомірок? — спитав він.

Хлопчик похитав головою.

— Чому? — сказав Харрі.

— Мені шкода вовка, — відповів той пошепки.

За п’ять хвилин з’явився Беккер і повідомив, що нічого не зникло: ані дорожні валізи, ані одежа, за винятком тієї, що була на ній, плюс, звісно, пальто, чоботи та шарф.

— Гм, — Харрі почухав неголене підборіддя і покосився на Еббу Бендиксен. — Давайте пройдемо з вами до кухні, Беккере.

Беккер йшов попереду, і Харрі встиг жестом покликати Катрину, щоб слідувала за ними. Опинившись у кухні, професор попростував до кавоварки і взявся засипати каву й наливати воду. Катрина спинилася біля дверей, а Харрі піді­йшов до вікна і визирнув надвір. Голова в сніговика зовсім провалилася в плечі.

— О котрій ви вчора виїхали з дому і яким рейсом летіли до Бергена? — запитав Харрі.

— Я виїхав десь о пів на десяту, — відповів Беккер без зволікання. — Рейс був об одинадцятій нуль п’ять.

— Ви телефонували Бірті після того, як вийшли з дому?

— Ні.

— Як ви думаєте, що сталося?

— Гадки не маю, інспекторе. Дійсно жодної гадки не маю.

— Гм. — Харрі знову поглянув у вікно. За весь час, що вони тут, мимо не проїхало жодної машини. Навдивовижу тихе місце. Причому обійшлася ця тиша у цьому районі міста не менше ніж у два мільйони крон. — Які у вас були стосунки з дружиною? — Він прислухався до сопіння Філіпа Беккера й додав: — Я зобов’язаний вас запитати про це, бо в історіях із подружжям втікачі зустрічаються часто-густо.

Філіп Беккер кашлянув:

— Можу вас запевнити, інспекторе, у нас із дружиною були чудові стосунки.

— А може таке бути, що у неї є знайомства, про які ви не знаєте?

— Це виключено.

— «Виключено», — досить сильно сказано, Беккере. Позашлюбні зв’язки — звичайна річ.

Філіп Беккер слабко посміхнувся:

— Я не такий наївний, інспекторе. Бірта — приваблива жінка, та ще й набагато молодша. До того ж родом із родини досить вільного поводження, треба зазначити. Але вона не така. І у мене досить повне уявлення про те, що, так би мовити, зберігається у її шухлядах.

Харрі відкрив рота, щоб поставити наступне питання, але тут кавоварка грізно завуркотіла. Він передумав і змінив тему:

— Ви не помічали, чи були у вашої дружини різкі зміни настрою?

— Бірта не схильна до депресії, інспекторе. Вона не пі­шла вішатися до лісу й не кинулася в море. Вона кудись зникла, але жива. Я читав, що люди раз у раз зникають, а потім повертаються, причому знаходяться природні та доволі банальні пояснення, адже так?

— Ви не заперечуватимете, якщо ми оглянемо будинок?

— Навіщо?

Це було сказане різким, майже агресивним тоном, який дозволив Харрі зрозуміти: ця людина звикла командувати. Й у всьому контролювати своїх близьких. Як так сталося, що його дружина зникла з будинку, не сказавши, куди йде?.. Та й яка нормальна мати покине серед ночі десятирічного сина? Щось тут однозначно не так.

— Іноді ми самі не знаємо, що шукаємо, поки не знайдемо, — відповів Харрі. — Така практика.

І цієї миті йому нарешті вдалося спіймати погляд Беккера, що ховався за скельцями окулярів. На відміну від очей сина, очі в нього були світло-блакитні, й у них чітко читалася брехня.

— Ну, тоді прошу, — дозволив Беккер.

У спальні було прохолодно та чисто. Нічим не пахло. На двоспальному ліжку лежало плетене укривало. На тумбочці стояла фотографія літньої жінки. Її схожість з Філіпом Беккером підказала Харрі, що це його половина постелі. На другій тумбочці стояла фотографія Юнаса. У шафі з жіночими сукнями витав слабкий аромат парфумів. Харрі помітив, що вішалки висять на рівній відстані одна від одної, ніби кожна бажала, щоб їй дали спокій. Чорні спідниці, витерті короткі джинси з квітами та блискітками. В низу шафи були ящики. Харрі висунув верхній. Білизна. Чорна та червона. Наступний ящик. Панчохи та пояси. Третій ящик. Прикраси у спеціальному яскраво-червоному фетровому футлярі із заглибинами. Погляд Харрі впав на великий сяючий перстень з яскравим камінням. Футляр був схожий на мініатюрний Лас-Вегас. Жодної вільної ніші.

Із спальні двері вели до нещодавно відремонтованої ванної з душовою кабіною та сталевою стійкою для раковини.

У кімнаті Юнаса Харрі сів на маленький стілець біля маленької парти. На парті лежав калькулятор зі складними математичними функціями. Він був новенький, ніби ним ніхто ніколи не користувався. Над партою висів плакат: сім дельфінів на хвилях — і календар на весь рік. Деякі дати було обведено кружальцями та підписано друкованими літерами. Харрі прочитав про дні народження мами, дідуся, про поїздку до Данії, про зубного лікаря о десятій. Дві дати у липні були позначені словом «лікар». Пам’яток про футбольні матчі, про прем’єри фільмів або дні народження приятелів Харрі не побачив.

Тут він боковим зором помітив рожевий шарф, що лежав на ліжку. Мабуть, це не той колір, яким хотів би себе прикрасити хлопчик такого віку. Харрі взяв шарф. Він був вологий, і до Харрі долинув легкий запах волосся, шкіри та парфумів. Тих самих, якими пахло в шафі у спальні.

Він знову спустився на перший поверх. Зупинився біля кухні, де Скарре продовжував ставити стандартні для розслідування питання. Подзенькували кавові чашки. Диван у вітальні здавався величезним, можливо, через мізерну по­стать, яка сиділа там, утупившись у книгу. Харрі підійшов ближче і побачив у ній фотографії Чарлі Чапліна на повен зріст. Харрі присів поруч.