Уперше він прочитав про неї у професійному медичному журналі. Якийсь француз розповідав, що використовує цей ветеринарний інструмент, коли працює з тілом, яке вже піддалося процесу розкладу. Тому що така петля однаково ефективна для кісток та м’яких тканин, що гниють, а ще тому, що вона може бути використана неодноразово без ризику перене­сення інфекції. Матіас відразу зрозумів, що, коли використовувати розжарювану петлю для розчленування жертв, питання про їх транспортування спроститься найрадикальнішим чином. Він зв’язався з виробниками й незабаром вилетів до Руана, де туманного ранку у вибіленому амбарі йому показали ін­струмент, супроводжуючи демонстрацію поясненнями плутаною англійською. У петлі була проста ручка, за формою та розміром схожа на банан. Сама нитка розжарювання обома кінцями засовувалася в цю ручку, причому її довжину можна було регулювати. Спеціальна кнопка вмикала акумулятор, який розжарював дріт до білого за лічені секунди. Матіас почувався натхненно: цей інструмент він зуміє використовувати не тільки для розчленування трупів. А коли йому назвали ціну, він розсміявся: петля разом з акумулятором обійшлася дешевше, ніж квиток на літак.

Коли було опубліковано дослідження шведських соціологів, яке показало, що близько 15—20 відсотків дітей народжені не від того, кого вважають за свого батька, ці відомості чудово збігалися зі статистикою, яку вів сам Матіас. Не тільки він має передчасно померти, та ще й найстрашнішою смертю через шльондру матір, яка підтасувала йому порочні гени! Щоправда, у боротьбі проти нечисті, в очищенні, у своєму хрестовому поході він завжди буде самотнім. Він підозрював, що якогось дня за ним прийдуть, його схоплять. Але й багато часу по тому, після його смерті його па­м’ятатимуть, це він знав точно. Бо колись знайшов те, що стане його шедевром, останнім ударом меча, його посмертною славою.

А почалося все випадково.

Він побачив по телевізору поліцейського Харрі Холе. Холе давав інтерв’ю з нагоди власноручного викриття якогось австралійського серійного вбивці. Матіас відразу згадав сло­ва Герта Рафто: «Тільки не в моєму районі». А ще він згадав, яке умиротворення відчуваєш, коли вбиваєш самого мисливця. Почуваєшся могутнім володарем. Нічого подібного відтоді, як убив інспектора поліції, він не відчував. А цей Холе зі своєю кривавою славою і справді чимось скидався на Рафто. Та сама недбалість в одежі, той самий погляд на світ.

Незважаючи на це, він би забув про Харрі Холе, якби одна з гінекологинь клініки «Марієнлюст» не сказала якось, що цей відомий полісмен, якого показували по ящику, — алкаш та псих, а син його коханки — пацієнт Габріели з педіатрії. Олегом звати. Нічогенький хлопчина, приємний.

— Холе йому не батько, — додала потім лікар-педіатр, — але ось що цікаво: той, хто на папері значиться батьком, теж алкаш. Якийсь російський професор з Москви чи щось таке.

— Ні-ні, я цього не чув! — вигукнув Ідар Ветлесен, перекрикуючи їхній сміх. — Пам’ятайте про лікарську таємницю, шановні.

Вони продовжили обідати, а в голові Матіаса все ще лунали слова Габріели: «той, хто значиться батьком».

Тому після обіду Матіас провів педіатра до її кабінету й зачинив двері зсередини.

— Габріело, можна поговорити з тобою?

— Чому ні? — сказала вона й зашарілася від хвилюючого очікування.

Матіасу було відомо, що він подобається їй, що вона вважає його привабливим. Якось вона навіть пропонувала йому сходити кудись разом, але він ввічливо відмовився.

— Ти, мабуть, знаєш, що я використовую деякі аналізи крові, зроблені в клініці, для своєї докторської, — почав він. — І в того хлопчика, сина коханки поліцейського, я саме дещо знайшов.

— Ну, я так зрозуміла, що вона його колишня коханка.

— Он як? Те, що я виявив, — досить серйозно, і мені тепер треба б відстежити його спадковість, батьків і таке інше.

Матіасу здалося, що вона розчарована.

А ось він якраз аніскільки не був розчарований тим, що вона розповіла.

— Дякую, — сказав він, підвівся і вийшов.

Його серце сповнювали життєві сили, а ноги самі несли вперед. Він весь світився від радощів — як його розжарена петля. Адже він знав — це початок. Початок кінця.

Спекотного серпневого ранку в Хольменколлені справляли літнє свято. На газоні перед будівлею адміністрації району на пластмасових кріслах під тентами від сонця сиділи дорослі та пили біле вино, поки діти бігали між столами або грали у футбол неподалік. Незважаючи на те, що її обличчя було майже повністю приховане темними окулярами, він її відразу впізнав, бо встиг скачати її фотографію з сайту компанії, де вона працювала. Вона стояла сама, так що він просто піді­йшов і з привітною посмішкою попрохав дозволу постояти поруч, ніби вони знайомі. Він знав, як це робиться. Він багато чого навчився. Він більше не був Пупсом Ма­тіасом.

Вона підняла окуляри, запитально подивилася на нього, і тут він зрозумів, що фотографія брехала. Вона виявилася набагато вродливішою. Так, подумав він, план А навряд чи спрацює: вона, звісно, не захоче з ним знайомитися. У такої жінки, як Ракель — нехай вона хоч тричі мати-одиначка, — завжди великий вибір залицяльників. Можливо, доведеться скористатися планом Б, хоча у нього є недоліки.

— За розкіш людського спілкування, — сказав він і вітально підняв пластиковий стаканчик. — Мене запросив приятель, який живе у цьому районі, а сам поки що не прийшов. Решта, як я бачу, одне одного знають. Обіцяю відчепитися від вас, коли він з’явиться.

Вона розсміялася, і її сміх йому сподобався. А ще він зрозу­мів, що перші критичні три секунди скінчилися на його користь.

— Я тут бачив хлопчика, який щойно забив чудовий гол, — сказав Матіас. — Він так на вас схожий, мабуть, родич.

— А, це, певне, мій син Олег.

Вона спробувала приховати материнську гордість, але Матіас із свого багатого досвіду спілкування з пацієнтами знав, що жодній матері це ніколи не вдається.

— Чудове свято, — сказав він. — Приємні сусіди.

— А вам подобаються свята з сусідами?

— Навіть не знаю, що відповісти. Я останнім часом веду досить самотній спосіб життя, — знизав плечима Матіас. — Так що мій друг щосили намагається мене розвіяти. — Він відпив із стаканчика. — Чудове вино, домашнє солодке. Як вас звати?

— Ракель Фауке.

— Матіас. Дуже приємно. — Він потис її маленьку теплу руку. — Ви нічого не п’єте. Може, домашнього вина?

Принісши стакан із вином, він дістав пейджер, поглянув на нього й зі стурбованою міною додав:

— Знаєте що, Ракель? Я б із задоволенням потеревенив з вами ще, але у відділенні «швидкої допомоги» аврал. Так що саме час перевдягнутися в костюм супермена і гайда містом.

— Шкода, — відповіла вона.

— Ну, якщо справді шкода... Це всього на кілька годин. Ви тут ще довго будете?

— Хтозна. Це залежить від Олега.

— Розумію. Що ж, у будь-якому разі, дуже приємно було познайомитися. — Матіас щиро потиснув їй руку. Йдучи, він зрозумів, що виграв перший раунд.

Він повернувся до Торсхова і заглибився в дуже цікаву статтю про судини головного мозку. Коли о восьмій Матіас повернувся, вона сиділа під великим білим тентом. Він сів поруч, вона мило посміхнулася.

— Врятували комусь життя? — запитала вона.

— Більшість часу — усілякі дрібниці, — усміхнувся Ма­тіас. — А ще спазми в сліпій кишці. Кульмінацією стала халепа з хлопчиськом, він засунув горлечко пляшки в ніздрю. Я порадив його матері, що хлопчині ранувато цікавитись колою. Правда, вона не поцінувала гумору...

Вона розсміялася своїм чарівним дзвінким сміхом, і він мало не піддався спокусі уявити, що це все — по-справжньому.

Матіас уже протягом тривалого часу спостерігав у себе деяке ущільнення шкіри, але восени 2004 року помітив перші симптоми, що вказували на те, що хвороба перейшла у нову стадію. Незабаром його обличчя застигне, зробиться нерухомим. За його планом цього року жертвою має стати Елі Квале. Потім черга дійде до наступних хвойд — Сильвії Оттерсен та Бірти Беккер. Найцікавіше почнеться, якщо поліція знайде нитку, яка пов’язує дві останні жертви з цим хтивим козлом Арве Стьопом. Але тепер плани доведеться змінити. Він багато разів обіцяв собі поставити красиву крапку, щойно почнеться біль. І ось він прийшов. Тому він вирішив убити всіх трьох. Перед початком великого фіналу: Ракелі та поліцейського.