— Ну і? — спитала Катрина.

— Юнас та двійнята були в одного й того самого лікаря, — сказав Харрі, відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. — А отже, ми натрапили на слід.

Харрі відчув особливе натхнення, воно приходило до ньо­го щоразу, коли він починав відчувати, що звір близько. А після натхнення приходило Велике Наслання — це щось зовсім інше, щось більше. Почуття, яке вбирало в себе все: закоха­ність та наркотичний чад, сліпоту та зіркість, здоровий глузд та божевілля. Від колег він час від часу чув вислів «нерви натягнуті, як струна», але Наслання — це щось зовсім інше, щось значно більше. Він ніколи нікому не розповідав і навіть не робив спроб проаналізувати цей стан. Не насмілювався. Все, що він знав про нього, — він допомагав йому, вів його, був паливом для тієї роботи, якою він займався.

— І що далі? — поставила питання Катрина.

Харрі розплющив очі і проїхався на своєму кріслі:

— А тепер ми займемося шопінгом.

Крамниця «Taste of Africa» — «Смак Африки» — знаходилася на найжвавішій торговій вулиці району Майорстуа, на Бугстадвейєн. Але позаяк вхід до неї ховався у провулку, здавалося, що ти десь на околиці.

Харрі з Катриною увійшли до крамниці під дзенькіт дверного дзвоника. Притлумлене, точніше, недостатнє освітлення, строкаті, грубої роботи килими, просторий яскравий одяг, візерунчасті подушки, журнальні столики, наче щойно зрубані просто в джунглях, і високі тонкі фігури людей та тварин, вирізані з дерева. Усе це було розставлене та розвішане без особливого порядку: цінників не видно, товари стоять парами, як звірі у Ноєвому ковчезі. Коротше кажучи, приміщення більше скидалося на виставку, а не на магазин. І це враження тільки підкреслювала неприродна тиша, яка панувала, коли двері нарешті зачинилися і дзвоник замовк.

— Що вам потрібно? — пролунав голос з кутка крамниці.

Харрі пішов на звук. У глибині крамниці було тихо. За величезним дерев’яним жирафом він зі спини побачив жінку: вона стояла на стільці, освітлена єдиною голою лампочкою, й чіпляла на стіну страшну чорну маску з дерева.

— У чому справа? — запитала жінка не обертаючись.

Судячи з інтонації, вона здогадалася, що до крамниці за­вітав зовсім не покупець.

— Ми з поліції.

— Он воно як.

Жінка повернулася, промінь світла впав їй на обличчя, і серце в Харрі завмерло, а сам він позадкував. Це була... Сильвія Оттерсен.

— Щось не так? — запитала вона, й між скельцями окулярів прорізалася зморшка.

— Ви... хто?

— Ане Педерсен, — відповіла вона і тільки тут помітила очманіле обличчя Харрі. — Я сестра Сильвії Оттерсен. Ми двійнята.

Харрі закашлявся.

— Це старший інспектор Харрі Холе, — почув він голос Катрини Братт за своєю спиною. — А я — Катрина Братт. Ми сподівалися тут знайти Ролфа.

— Він у похоронному бюро.

Ане зам’ялася, і тієї ж миті кожен зрозумів, що всі одночасно подумали про одне: як можна поховати тільки голову?

— І на пост заступили ви? — прийшла на допомогу Катрина.

— Так, — посміхнулася Ане Педерсен й обережно спу­с­тилася зі стільця, усе ще тримаючи маску в руці.

— Святкова маска чи зображення духа? — запитала Катрина.

— Святкова, — відповіла та. — Хуту. Східне Конго.

Харрі поглянув на годинник:

— Коли він повернеться?

— Не знаю.

— А є припущення?

— Я ж сказала, я не...

— Чудова маска, — перервала Катрина. — Ви самі їздили до Конго і купили її там, адже так?

— Як ви здогадалися? — здивовано подивилася на неї Ане.

— Я помітила, що ви тримаєте її так, щоб не затуляти ані очей, ані рота. Ви поважаєте духів.

— А ви цікавитеся масками?

— Трохи, — відповіла Катрина і показала на чорну маску напівлюдини-напівзвіра з приробленими маленькими ручками та ніжками. — А це, мабуть, маска кпелі?

— Так. Із Берега Слонової Кістки. Сенуфська.

— Маска судді? — Цього разу Катрина простягнула руку до брудної шерсті якоїсь тварини, яка звисала по боках лисини з кокосового горіха, прикріпленого до верхньої частини маски.

— О, та ви багато знаєте, — посміхнулася Ане.

— То це суддівська маска? — запитав Харрі.

— Еге ж, — відповіла Ане. — В Африці такі маски не просто порожній символ. У племені лу людина, яка носить таку маску, автоматично отримує владу судити та карати. І ніхто її авторитет не поставить під сумнів: маска дає їй владу.

— А ось там, біля дверей, я бачила дві маски смерті, — сказала Катрина. — Просто розкішні.

— У мене їх кілька, — посміхнулася у відповідь Ане. — З Лесото.

— Можна подивитися?

— Звісно. Зачекайте тут.

Вона зникла, а Харрі подивився на Катрину.

— Я подумала, що так буде простіше знайти з нею контакт, — відповіла вона на його запитливий погляд. — Перевірити, чи нема в них сімейних таємниць, розумієш?

— Розумію. І найкраще це зробити саме тобі.

— Добре. Бо тобі треба багато чого встигнути.

— Я буду в себе. Якщо з’явиться Ролф Оттерсен, швиденько витруси з нього все, що стосується лікарської таємниці.

Харрі кинув погляд на ніби шкіряні людські обличчя, що висіли біля дверей, — зморщені або волаючі — і вийшов. Про себе він вирішив, що схожий на них.

Елі Квале котила візок для покупок мимо полиць супермаркету, що біля стадіону «Уллевол». Магазин великий, трохи дорожчий за інші, проте вибір тут набагато більший. Ходила вона сюди не щодня, а тільки коли збиралася приготувати щось смачненьке. А сьогодні ввечері з США повертався додому їхній старшенький — Трюгве. Він навчався на третьому курсі економічного факультету в університеті Монтани, але цієї осені в нього не було ніяких екзаменів, тож аж до зими він зможе навчатися вдома. Андреас збирався з церкви відразу вирушити за ним до аеропорту Гардермоен. Коли вони уві­йдуть до будинку, подумала Елі, їхня дискусія щодо веслування та клювання на різну наживку буде в самому розпалі.

Вона нахилилася над мороженими продуктами і відчула, як на неї повіяло холодом. Але не від холодильника, а ззаду, з-за спини, — там знову промайнула чиясь тінь. Та сама, що промайнула, коли вона стояла у відділі свіжого м’яса, а до цього на парковці, коли вона замикала машину. Лякатися нема чого. Це минуле дає про себе знати. Елі вже звиклася з тим, що страх ніколи не послабить свою хватку, навіть тепер, півжиття по тому. Вона вибрала найдовшу чергу до кас: досвід підказував, що ця пройде швидше за інші. Андреас вважав, що вона помиляється. Хтось став за нею. Отже, не тільки я помиляюся, подумала Елі. Вона не стала обертатися, а тільки подумала, що в людини позаду неї, мабуть, купа заморожених продуктів — так їй холодило спину.

Але коли Елі таки обернулася, позаду неї нікого не було. Вона понишпорила очима по інших чергах. Тільки не починай, сказала вона собі. Не починай.

Вийшовши з магазину, вона змусила себе повільно дійти до машини. Не озираючись довкола, спокійно відчиняй дверцята, клади продукти, сідай та заводь. І тільки коли її «то­йота» вже видиралася схилом до двоквартирних будинків на горі Нурберг, вона знову стала думати про Трюгве, Андреаса та про вечерю, яка мала бути готова до їхнього приходу.

Харрі чув голос Еспена Лепсвіка у слухавці, а сам при­мружувався на фотографії загиблих колег. Лепсвік наполягав на допуску до усіх матеріалів справи.

— Коли отримаєш пароль від бази даних нашого шефа, — сказав Харрі, — зайдеш до папки «Сніговик» у розділ «Злочини, скоєні із застосуванням насильства».

— «Сніговик»?

— Ну отак назвали.

— О’кей. Дякую, Холе. Як часто тобі потрібні доповідні від мене?

— Тільки коли в тебе щось з’явиться. І ще, Лепсвіку...

— Що?

— На мою грядку не лізь. Копайся навколо, добре? Займися анонімками, свідками, людьми, чиї особисті справи змушують тебе сумніватися в їхній непричетності до серійних убивств. Оце буде твоя основна робота.

Харрі знав, що подумав Лепсвік, досвідчений слідчий Го­ловного управління поліції: така собі робітка...

Лепсвік крякнув: