— Тобто наші думки збігаються, що між зниклими безвісти є якийсь зв’язок?

— Наші думки не обов’язково мають збігатися. Роби, як вважаєш за потрібне.

— Чудово.

Харрі поклав слухавку й уп’явся в монітор. Він зайшов на сайт, про який казала Боргхільд, і тепер роздивлявся фотографії красунь-фотомоделей, чиї обличчя та тіла були перекреслені пунктирними лініями. Пунктир демонстрував, де їхню довершену зовнішність таки можна підкоригувати. А над посмішками красунь посміхався з фотографії Ідар Ветлесен власною персоною, привабливий, наче фотомодель.

Під світлиною Ідара Ветлесена розміщувалося резюме, яке складалося з довгих — французьких та англійських — назв дипломів та курсів. Харрі знав: частину подібних курсів можна пройти за якихось два-три місяці, і вони таки дають право додати до свого лікарського титулу кілька латинських скорочень. Він ввів ім’я Ідара Ветлесена до Google і в списку результатів пошуку побачив таблицю змагань з керлінгу, а також сайт одного з попередніх місць роботи Ветлесена — клініки «Марієнлюст». Правду кажучи, подумав Харрі, Норвегія й справді така крихітна країна, що між будь-якими двома жителями — максимум два рукостискання.

Увійшла Катрина Братт і з глибоким зітханням опустилася на стілець перед Харрі. Поклала ногу на ногу.

— Як вважаєш, — запитав Харрі, — правда, що красиві люди більше переймаються питаннями власної зовнішності, аніж відразливі?

— Не знаю, — відповіла Катрина. — Але якась логіка в цьому є. Адже індивідууми з високим айк’ю так з ним носяться, що організували клуб собі подібних. Людям притаманно фокусуватися на тому, що в них є. Наприклад, ти, на мій погляд, неймовірно пишаєшся своїм талантом слідчого.

— Тобто генами щуролова, так? Отриманою від наро­дження здатністю ув’язнювати ненормальних, п’яничок, лю­дей, які давно вийшли з підліткового віку, але з інтелектом, набагато нижчим за середній?

— Так, виходить, ми всього лише щуролови?

— Атож. Ось чому ми радіємо, коли хоч зрідка нам перепадає така справа, як ця. Можливість пополювати за великою дичиною, підстрелити лева чи слона, динозавра, дідька лисого.

Катрина не посміхнулася, навпаки, кивнула із серйозним виглядом.

— Ну то що тобі сказала близнючка Сильвії?

— Я мало до неї в подруги не набилася, — зітхнула Катрина і провела долонею по затягнутому в панчоху коліну.

— Послухаємо.

— Ане розповіла, що і Ролф, і Сильвія були впевнені, що Ролфу з нею невимовно пощастило. Але решта думали навпаки. Коли вони зустрілися, Ролф тільки-но отримав диплом інженера Бергенської вищої технічної школи і переїхав до Осло, щоб почати роботу в компанії «Квернер». А Сильвія — вона з тих людей, котрі щоранку прокидаються з новою ідеєю, як їм жити далі. У неї було десь із півдюжини різних спеціальностей, але ні на якій роботі вона не затримувалася більше півроку. Уперта, запальна та розпещена. Переконана соціа­ліст­ка з радикальними замашками. Нечисленними подругами во­на намагалася маніпулювати, чоловіки, з якими вона за­в’язувала стосунки, швидко її залишали: не витримували. Її сестра вважає, що Ролф так сильно закохався у Сильвію, бо вона була його повною протилежністю. Сам він збирався йти батьковими слідами й стати інженером. Народився в сім’ї, яка свято вірить у непогрішиму руку капіталізму, що дарує благодать, та в буржуазні цінності. А Сильвія вважала, що всі ми — жертви цивілізації, матеріалісти, корумповані споживанням, які забули про власне призначення, для яких земля клином зійшлася на успішності. А ще вона вірила, що якийсь із ефіопських царків — новий месія.

— Хайле Селассіє, — сказав Харрі. — Джа растафарі!

— Усе-то ти знаєш.

— Тільки з пісень Боба Марлі. Що ж, це пояснює їхній зв’язок з Африкою.

— Можливо. — Катрина змінила позу: тепер ліва нога лежала на правій. Харрі відвів очі. — Ролф та Сильвія звільнилися звідусіль і приблизно на рік поїхали до Західної Аф­рики. Для обох поїздка вийшла досить пізнавальною. Ролф знайшов своє призначення — допомогти Африці стати на ноги. А Сильвія, яка витатуювала на спині прапор Ефіопії, зрозуміла, що люди тільки в Африці можуть бути самими собою. І вони відкрили цей магазинчик, «Смак Африки». Ролф — щоб допомогти найбіднішому континенту, Сильвія — приваблена комбінацією дешевого імпорту та державної підтримки, що обіцяло легкі гроші. Саме тоді її взяли на митниці у Форнебу з рюкзаком, повним марихуани. Вона летіла з Лагоса.

— Ти диви!

— На суді вона заявила, наче гадки не мала, що знаходиться в рюкзаку, оскільки по дружбі взялася перевезти цю посилку одному нігерійцю та його сім’ї, що мешкають у Норвегії.

— Гм... Що іще?

— Ане подобається Ролф. Він ввічливий, розсудливий та безмежно радий своєму батьківству. Але при цьому зовсім сліпий у всьому щодо Сильвії. Вона двічі залишала його та дітей і йшла до іншого чоловіка. Але коли ці чоловіки самі залишали її, вона поверталася, і Ролф радісно приймав її назад.

— Чим же вона його зачепила, цікаво...

У відповідь Катрина Братт посміхнулася майже сумною посмішкою і подивилася кудись убік, перебираючи край спідниці:

— Звичайна річ, наскільки я розумію. Хіба можна піти від людини, з якою в тебе чудовий секс? Можна робити скільки завгодно спроб, але потім усе одно повертаєшся. Ми так при­мітивно влаштовані, правда ж?

Харрі повільно кивнув і поцікавився:

— А що в неї були за чоловіки?

— Різні. Частіше — невпевнені в собі.

Харрі поглянув на неї скоса, вирішив не розвивати цю тему і запитав:

— Ти бачилася з Ролфом Оттерсеном?

— Так, він прийшов хвилин за десять після того, як ти по­їхав, — відповіла Катрина. — І виглядав набагато краще, ніж минулого разу. Про хірургічну клініку на Бюгдьой він ніколи нічого не чув, але дозвіл на розголошення лікарської таємниці підписав. — І вона поклала складений аркуш йому на стіл.

Низькими трибунами стадіону гуляв крижаний вітер. Харрі дивився на спортсменів, що ковзали доріжками. Техніка в Олега за останні роки стала набагато кращою. Щоразу, коли суперник пришвидшувався та був готовий його обійти, Олег згинався ще нижче, трохи налягав і стрімко виходив уперед.

Харрі зателефонував Еспену Лепсвіку, щоб обмінятися інформацією, й дізнався, що того вечора, коли зникла Бірта, у її районі було помічено темний «седан». Час був пізній, ні­хто його як слід не розгледів. Більше він там не з’являвся.

— Темний «седан», — кисло пробурмотів Харрі, — темного вечора.

— Так, — зітхнув у відповідь Лепсвік, — я розумію, що толку від цього мало.

Харрі вже засовував телефон до кишені, коли чиясь тінь заступила йому світло.

— Вибачте, я запізнився.

Він поглянув на життєрадісне усміхнене обличчя Матіаса Лунн-Хельгесена.

— А ви, Харрі, займаєтеся зимовими видами спорту? — запитав посланець Ракелі.

У цього Матіаса такий прямий погляд та щире обличчя, вирішив Харрі, наче він, коли говорить, сам до себе прислухається.

— Та не особливо. Трохи на ковзанах бігаю. А ви?

Матіас заперечно похитав головою:

— А я вирішив, коли мій життєвий шлях добіжить кінця і я стану таким немічним, що не захочу більше жити, то подамся на підйомнику на вершину он тієї гори. — Він показав пальцем кудись за спину Харрі, і той, не обертаючись, зрозумів, що він має на увазі. Трамплін у Хольменколлені — найкрасивіше місце в усьому Осло, але й найнебезпечніше. Його видно з будь-якої точки міста. — І стрибну. Але не на лижах — просто так.

— Драматичний фінал! — озвався Харрі.

— Сорок метрів вільного падіння, — посміхнувся Ма­тіас. — Усього кілька секунд.

— Проте, наскільки я уявляю, це станеться не так швидко.

— З моїм рівнем анти-есцеел-сімдесят у крові — будь-якої миті, — просяяв Матіас.

— Анти-есцеел?..

— Ну так. Поки, звісно, антитіла в нормі, але погіршення може статися коли завгодно, і з цього приводу не варто тішитися.

— Гм. А я вважав, коли лікар думає про самогубство — це єресь.

— Лікар краще за всіх уявляє, на що чекати від хвороби. Я опираюся на стоїка Зенона, який розглядав самогубство як гідний вчинок у тому разі, коли хвороба робить смерть більш привабливою, ніж життя. За переказом, у віці дев’яноста ро­ків суглоби його пальців на ногах почали завдавати таких мук, що він пішов та повісився.