Одного дня бог виноградарства — веселий Діоніс гуляв разом із сатирами та менадами у лісах Фригії. Від почту відстав п’яненький Силен — вихователь і наставник Діоніса, батько всіх силенів і сатирів. Він заснув, аж тут із поля простували фригійські селяни. Вони упізнали Силена, зв’язали його і привели до царя Мідаса.

Цар неймовірно зрадів — тепер він має нагоду познайомитися з самим богом Діонісом! Дев’ять днів Мідас поїв і розважав Силена у своєму палаці, а на десятий день власноруч відвів його до Діоніса. Бог зрадів, побачивши свого старого вчителя, і запропонував Мідасові самому обрати собі нагороду. «Величний Діонісе, — вигукнув Мідас, — вчини так, щоб усе, чого я торкнуся, перетворювалося на щире золото!» Діоніса розчарувало бажанням захланного царя, проте він здійснив його, як і обіцяв.

На радощах цар Мідас почав торкатися всього, що траплялося під руку. Зламав він зелену гілочку — вона зробилася золотою. Зірвав яблуко — стало золотим. Висмикнув колосок із землі — позолотіли його зерна. Вмочив руку у воду — вода стікає з долонь золотими краплями.

Щасливий цар Мідас повернувся до палацу і там іще раз пересвідчився, що Діоніс не обдурив його: щойно Мідас торкнувся дверей, як вони зробилися золотими. Отож у палаці він приліг спочити, а тим часом звелів зготувати собі розкішний бенкет.

Слуги накрили бучну гостину, поставили на столах найліпше вино, принесли найсмачніші страви. Та щойно цар Мідас став до столу, щойно простягнув руки до першої страви, миттю збагнув, якого страшного дарунка випрохав у могутнього Діоніса. І хліб, і вино, і всі наїдки перетворювалися у царевому роті на золото, не міг він ні їсти, ні пити.

Заблагав дурний цар: «Могутній Діонісе, зглянься на мою дурість! Візьми назад свій дар!» Діоніс зглянувся на бідолаху і звелів йому скупатися у джерелі Пактол. Води джерела змили з нерозумного царя Діонісів дар, а Пактол із того часу став золотоносним — із нього добували золото.

Аполлон, як і його батько Зевс, ніколи не міг встояти перед жіночою красою. Ось він удруге закохався — у красуню Короніду, дочку царя Флегія з Беотії. Короніда народила щасливому Аполлонові сина Асклепія. Але батько її Флегій неймовірно розлютися — як насмілилася дочка без батькової згоди зв’язуватися з чоловіком, нехай навіть і безсмертним богом? Розгніваний Флегій підпалив храм Аполлона в Дельфах. Але такої зухвалої помсти боги не змогли стерпіти: без вагань вони скинули Флегія в Аїд. І там він навічно приречений на муку: сидить попід скелею, яка невпинно гойдається та щомиті загрожує обвалися донизу.

А тим часом син Аполлона та Короніди підріс. Аполлон віддав його в науку до кентавра Хірона, і той навчив хлопця зціляти людей і лікувати чи не всі хвороби. Асклепій уславився як майстерний лікар, який навіть оживлював мертвих.

Але Зевсу — громовержцю не сподобалося, що Асклепій порушує встановлений порядок у світі. Хто такий Асклепій, щоб насмілитися оживлювати людей, які вже спустилися в Аїд? У запалі Зевс жбурнув в Асклепія блискавку та вбив його. Проте люди пам’ятали про лікаря — чарівника Асклепія і спорудили на його пошанування святилище в Епідаврі.

Аполлон помстився батькові за смерть свого сина Асклепія — він перебив ковалів — циклопів, які виковували блискавки та громи для самого Зевса. Але помста ця йому не минулася — сім років потому він змушений був провадити життя простого смертного і пасти череди царя Адмета.

Саме на той час Адмет закохався у дочку царя Пелія — Алкестиду. Батько згоджувався віддати дочку за Адмета за умови, що той приїде на весілля у колісниці, запряженій левом і вепром. Та хіба до снаги виконати неймовірну умову навіть цареві? Адмет кинувся по допомогу до Аполлона.

Аполлон, хоча й жив як простий смертний, а все ж залишався богом. Він допоміг Адметові виконати умову, тож царю Пелію нічого не зоставалося, як дати згоду на шлюб. Молодята відсвяткували бучне весілля, та забули принести жертву богині Артеміді.

Образилася Артеміда — її рідного брата — близнюка пишно вшановують, а про неї, покровительку шлюбу та богиню родючості, цілком забули? І підступна богиня послала змію в шлюбний покій до Алкестиди. Проте Аполлон і тут нагодився вчасно — він устиг врятувати бідолашну Алкестиду та її нареченого Адмета.

Минав сьомий рік Аполлонового чередникування в Адмета. На прощання бог вирішив зробити Адметові незвичайний прощальний подаруцок — коли прийде

Адметова смертна година, той може обдурити смерть — послати замість себе в Аїд когось іншого, а самому залишитися серед живих. Отак Аполлон попрощався з Адметом і повернувся на Олімп.

Поки Аполлон чередникував у царя Адмета, в палаці останнього царя Трої Пріама зростала юна царівна Кассандра. Коли Аполлон побачив її, то відразу закохався у Пріамову дочку. Проте Кассандра не відповідала на почуття закоханого бога.

Тоді Аполлон вирішив звабити Кассандру божим подарунком: він наділив її даром передбачення. Проте Кассандра все одно знехтувала залицяннями Аполлона, й ображений бог, який уже не міг забрати свого дарунка назад, помстився царівні: він зробив так, щоб її пророцтвам ніхто не вірив.

Під час облоги Трої саме Кассандра попереджала троянців, яка небезпека загрожує місту, але ніхто не хотів слухати її. Ось чому сьогодні з Кассандрою асоціюють людей, які можуть перебачити майбутні нещастя, але не тільки самі не можуть їх відвернути, а й не здатні переконати інших вжити заходи для відвернення біди.

У кеоського царя був син Кипарис, який щиро приятелював із богом Аполлоном. Разом вони ходили на полювання у Картейську долину, разом гуляли лісами й луками. А в Картейській долині мешкав величний золоторогий олень, який належав німфам. Звір зовсім не боявся людей. Він безстрашно заходив до людських осель, давав себе пестити, а дівчатам — заквітчувати свої роги барвистим цвітом.

Та більш за всіх чудового оленя любив Кипарис. Він сам водив його пастися на галявини, де росла найсоковитіша трава, і частенько вилазив оленю на спину, щоб покататися. Удвох із Аполлоном друзі водили оленя до прозорих джерел напувати кришталевою водою.

Одного разу Аполлон із Кипарисом полювали в Картейській долині. Стояла літня спека, й олень заховався у холодочку кущів від палючого сонця. Кипарис здалеку побачив тварину і не помітив золотих рогів. Він не упізнав свого улюбленого оленя, потихеньку підкрався до дичини — й прошив тварину гострим списом.

Олень зірвався на ноги, на мить зблиснули його золоті роги, та ось уже він знову упав у траву, мов підкошений.

Кипарис був невтішний у своєму горі. Як не розраджував його Аполлон, як не заспокоював, та Кипарис хотів померти разом із бідолашним оленем. Від журби Кипарис марнів просто на очах, допоки його тіло не вкрилося корою, волосся не настовбурчилося глицею, а руки не обернулися на гілля. Струнке дерево стояло перед Аполлоном, і зажурений бог вигукнув: «Кипарисе, відтепер ти будеш деревом жалоби!»

І з тої пори кипарисову гілку вішали на двері хати, де хто — небудь помирав, а на цвинтарях садовили кипариси.

Син спартанського царя Гіацинт був щирим приятелем осяйного Аполлона. Часто вони удвох вправлялися в гімнастиці — улюбленому занятті спартанців. Але не тільки Аполлон любив веселого Гіацинта — бог західного вітру Зефір теж полюбив Гіацинта і ревнував до Аполлона.

Одного разу Аполлон навчав Гіацинта метати диск. Бог щосили пожбурив бронзовий диск — аж у саме небо. Гіацинт чимшвидше побіг до того місця, де мав упасти диск, щоб і самому його підхопити та показати Аполлонові, як гарно юнакові йде наука. Але ревнивий вітер Зефір штовхнув диск і спрямував його просто в голову беззахисного Гіацинта.

Гіацинт гримнувся на землю, з розбитої голови потекла кров. Зляканий Аполлон підбіг до юнака, поклав його голову собі на коліна та сподівався ще зупинити кров, що ллялася з рани. Але Гіацинт уже не чув голосу приятеля, він поблід і закотив очі. У розпачі Аполлон вигукнув: «Гіацинте, ти завжди житимеш у моєму серці! І пам’ять про тебе житиме поміж людей!» Він опустив голову Гіацинта на землю, і там, де червона юнакова кров пофарбувала траву, виросла квітка, яку люди назвали гіацинтом.