Цим і скористалися аргонавти. Гребці налягли на весла — й «Арго» щодуху помчав до Симплегад. Ось уже грізні скелі зовсім поряд, ось уже корабель промине їх… Та зненацька здійнялася величезна хвиля, яка з усієї моці вдарилась у борт корабля, відкинувши його назад. Заворушилися грізні скелі, готові знову зімкнутися. Ще ревніше почали аргонавти молитися богині Атені, а співець Орфей дістав свою чарівну ліру й торкнувся струн.

Зачаровані дивовижною музикою, розбурхані хвилі стишили свій плин, а Симплегади на мить завмерли. Гукнув Тифей до друзів: «Не шкодуйте рук! Налягайте на весла!» Й аргонавти щасливо проминули лиховісну перешкоду. І з тої пори, як смертним удалося пройти крізь Симплегади, скелі навіки застигли непорушно. А герої опинились у Гостинному морі й рушили далі.

Декілька днів аргонавти пливли Гостинним морем, яке ми зараз називаємо Чорним, і проминули багато міст на узбережжі. Нарешті на обрії вони побачили острів жорстокого бога війни Ареса. На цьому острові мешкали страшні Стимфалійські птахи, які мали мідні крила, дзьоби та кігті. Пера Стимфалійських птахів ранили, як гострі стріли.

Нічого не підозрюючи, «Арго» наблизився до берега. Раптом з острова злетів птах і, пролітаючи над кораблем, зронив перо. Воно уп’ялося одному з аргонавтів у плече. Товариші вийняли перо з рани й уздріли з подивом, що воно важке й гостре, як стріла. Тут і другий птах злетів з острова, та герої вже були до цього готові: вони затулилися щитами, а самі напнули тугі луки й одну по одній почали випускати влучні стріли. Кілька птахів упали замертво в море, а решта й далі обсипали гребців безжальними перами — стрілами.

Тоді Язон вирішив піти на хитрість. Він звелів кільком гребцям дужче налягти на весла, а решті затулити товаришів щитами й гучно бити мечами об шоломи та вигукувати войовничі гасла. Над морем здійнявся неймовірний галас, мовби плив не один корабель, а ціла флотилія. Перелякані птахи нарешті відступили й ключем полетіли геть за море.

«Арго» причалив до берега, і герої ступили на землю, щоб спочити після кількаденного плавання. Назустріч їм вийшли четверо юнаків — виснажені, бліді, вдягнені у лахміття. Юнаки впали аргонавтам до ніг, благаючи забрати їх з острова.

«Хто ж ви такі?» — здивовано запитали моряки. «Ми — нащадки Фрикса, якого золотий баран урятував від злої мачухи — чаклунки Іно. Фрикс заповів своїм нащадкам повернутися додому, і вони хотіли виконати батьків заповіт, але дорогою на морі здійнялася буря, судно зазнало кораблетрощі, отак ми й опинилися на цьому забутому острівці». Язон неймовірно зрадів — то були його родичі. «їдьмо з нами, — запропонував він юнакам. — Ми прямуємо до Колхіди по золоте руно».

Почувши про Колхіду, юнаки занепокоїлися: вони занадто добре знали, що в Колхіді владарює син Геліоса — Сонця цар Еєт, який приставив страшного дракона стерегти золоте руно. «Ми не з полохливого десятка, — відмовили їм на те аргонавти. — Коли вже взялися до справи, то не відступимо навіть перед вогнедишним драконом». І «Арго» вирушив далі.

Рівномірно вимахують весла, швидко плине «Арго» до далекого берега. Не злічити, скільки днів минуло з того часу, коли мужні герої полишили домівку. І ось нарешті на обрії показалася земля — довгоочікувана Колхіда. Корабель причалив до берега в затоці, зарослій густим комишем. Аргонавти ступили на землю, а Язон наповнив келих найкращим вином і вилив його у воду затоки на знак подяки богам, насамперед Афродиті, як його навчив сліпий віщун Фіней.

Колхіда належала могутньому чаклунові Еєту. З узбережжя аргонавти могли бачити ліворуч Еєтове місто з пишним палацом, а праворуч — Аресове поле, за яким темнів гай, де вогнедишний дракон стеріг золоте руно. Проте перш ніж вирушати до царя Еєта, аргонавти лягли спочити і поснули міцним богатирським сном.

А тим часом на Олімпі богині Гера й Атена, заступниці корабля «Арго», зібралися докупи на раду. Як здобути сміливцям золоте руно? Чаклун Еєт ніколи не віддасть героям свій скарб добровільно. І тоді мовила Гера: «Тільки кохання здатне здолати чари». Войовнича Атена знизала плечима: «Кохання? Я в житті не зазнала кохання, та коли ти так кажеш — нехай. Підемо до Афродити».

Гера й Атена прийшли до палацу, який змайстрував кульгавий бог — коваль Гефест для своєї чарівної дружини. Афродита була вдома сама й перед люстром зачісувала золоті кучері. Афродита звелася назустріч із трону й радо привітала гостей. «Ти маєш допомогти нам», — звернулася до неї Гера. «Я? — здивувалася Афродита. — Що ж я можу зробити своїми кволими руками?» І богиня простягнула тендітні, пещені долоні. «Накажи Еротові, - мовила Гера, — щоб він пронизав серце чаклунки Медеї, дочки царя Еєта, золотою стрілою. Тоді вона закохається в Язона й допоможе аргонавтам здобути золоте руно».

Вранці прокинулись аргонавти і вирушили до царя Еєта. Цар шанобливо прийняв їх, і Язон оповів Еєту про мету своєї подорожі. «Чужоземцю, — відповів йому на те цар Еєт, — даремно ти розповідаєш мені це все. Невже ти гадаєш, що я просто так віддам тобі золоте руно? Ні, спершу ти маєш довести, що в тобі струменить кров безсмертних богів і що ти достатнього хоробрий, аби отримати те, за чим приїхав. Ось я тобі пропоную випробування. Витримаєш його — золоте руно твоє. Маю я двох биків з мідними ратицями, вони з пащек вивергають полум’я. Якщо ти зможеш упіймати їх, запрягти у плуг, зорати ними Аресове поле та засіяти його зубами дракона, забирай моє золоте руно!»

Язон повернувся до аргонавтів сумний і задумливий. Як йому здійснити те, що звелів цар Еєт? Не знав він, що пустун Ерот уже поцілив золотою стрілою у серце красуні Медеї, дочки чаклуна Еєта. Медея, побачивши Язона в батьковому палаці, безтямного закохалась у нього. Коли Язон повертався до корабля, Медея наздогнала його. «Герою, — мовила вона, простягаючи йому маленьку амфору з олією, — ось чарівна олія. Намастися нею, перш ніж підеш ловити биків, і вона зробить тебе невразливим».

Язон подякував красуні Медеї і наступного ранку з ніг до голови намастився чарівною олією. Тільки — но він це зробив, як відчув у м’язах неймовірну силу. Звалася чарівна настоянка «олією Прометея», бо зроблена була з рослини, яка зросла на крові Прометея. Якщо нею натерти шкіру, то тіло не могли вразити ні залізо, ні вогонь.

Сонячні промені тільки розітнули пітьму, а Язон уже вийшов на Аресове поле. На нього там чекали мідне рало і залізне ярмо. Озброївшись ними, Язон почав підкрадатися до вогнедишних биків. Але йому не вдалося непомітно підкрастися до страшних тварюк — зачули вони людський дух, стріпнули чутливими ніздрями й кинулися на сміливця. З усієї моці вдарились бики об Язонів щит. Жодна людина не витримала б такого, але від чарівної Медеєвої олії Язону додалося сили, і він легко витримав удар.

Ще і ще били бики рогами об щит, проте Язон не відступав. Вогонь вилітав із їхніх пащ, але не завдавав героєві шкоди. Нарешті Язон одного по одному схопив биків і запряг до плуга. Поганяючи тварюк списом, він зорав Аресове поле і засіяв його драконячими зубами. Потім він випріг биків і прогнав їх до печери. Язон радів: завдяки чаклунці Медеї йому вдалося виконати Еєтове завдання!

Проте довго не довелося Язонові радіти: раптом побачив він, що там, де він посіяв драконячі зуби, з — під землі випинаються гострі шоломи. Вони ростуть, як гриби, й от уже видно голови, от уже вистромилися плечі у блискучих панцирах, от уже грізні воїни виросли до пояса, а ще за мить — вистрибнули з землі. Велике люте військо посунуло на аргонавтів. Надурив Язона цар Еєт — не збирався він розлучатися з золотим руном!

І знову Язонові прийшла на допомогу красуня Медея. «Ти маєш пожбурити у середину війська камінь», — шепнула вона так, щоб батько не почув. Язон одразу ж послухався — підхопив із землі найбільшу каменюку і кинув її у вороже військо. І миттю грізні воїни, мов собака на кістку, кинулися на камінь, вбиваючи одне одного на своєму шляху. Незабаром усе поле вкрилося тілами загиблих, а Язон та аргонавти добивали мечами тих, хто вцілів.