Побачивши Одиссея, уже не в лахмітті, а в своєму звичайному вигляді, Пенелопа завмерла на порозі. Першим поривом її було пригорнутися до чоловіка, але нагла думка прошила її: а раптом це не Одиссей? Вона сіла поруч із мандрівником і почала пильно вдивлятися в його обличчя. І впізнавала, і не впізнавала.

Першим не витримав Телемак: «Мамо, чого ти мов закам’яніла? Адже батько повернувся після двадцятирічної відсутності! Хіба на таку зустріч він заслуговує?» Пенелопа ще раз позирнула на Одиссея й промовила: «Сину, у нас із твоїм батьком був один секрет. Якщо він його пам’ятає, я зможу остаточно упевнитися, що то він, а не самозванець».

Тут до розмови долучився й Одиссей: «Сину, скоро твоя мати впевниться, що я — саме той, за кого себе видаю. А нам тим часом потрібно приховати від мешканців міста загибель залицяльників, адже серед них — чимало знатних громадян, тож, хай олімпійські боги милують, ми можемо потрапити під гарячу руку». За наказом Одиссея бенкет у палаці продовжився, наче тут нічого й не сталося.

Одиссей же прикликав няньку Евриклею й попросив її приготувати собі постіль, бо хотів спочити. Пенелопа зупинила Евриклею: «Приготуй постіль, але не в покої, а витягни ложе з покою, поки я не впевнилася, що то справді мій чоловік».

Одиссей збагнув, що дружина його перевіряє, й вигукнув: «Як же старенька зможе витягнути ложе з покою, якщо я власноруч зробив його із широчезного пня оливки, що колись зростала перед палацом! Адже я тоді добудував покій, зрубав оливку та з пня змайстрував постіль. Невже, поки мене не було, хтось спиляв пень, і тепер ложе можна винести з покою?»

Нарешті Пенелопа впевнилася, що перед нею Одиссей, адже тільки вони удвох знали таємницю подружнього ложа. Вона пригорнулася до чоловіка й заплакала. А далі вони пішли до свого покою, але не полягали спати, коли заснув увесь палац, а довго розмовляли — Одиссей розповідав дружині про свої неймовірні пригоди.

А наступного ранку Одиссей, Телемак та Евмей попрямували в гості до старого Лаерта — Одиссеєвого батька. Вони швидко перетнули місто, щоб ніхто не упізнав Одиссея, бо побоювалися, що звістка про винищення залицяльників дуже скоро просочиться за межі палацу. Лаерт мешкав за містом, і незабаром Одиссей і його супутники зупинилися на порозі батькового дому.

Одиссей знав, де шукати батька: у садку. Той саме порався коло дерева. Старенький Лаерт дуже бідував останнім часом, отож одягнений був, як останній жебрак. Одиссей ледь не розплакався, коли побачив батька в такому жалюгідному стані.

Він підійшов до Лаерта й, не відкриваючись йому, заговорив із ним, як із чужим. Почав розпитувати про садок, про господарство, як йому ведеться та чи повернувся нарешті Одиссей із мандрів. Лаерт стер сльозу й відповів: «Немає Одиссея на Ітаці, а в його домі бешкетують лиходії. А хто ж ти?»

Одиссей ще вагався, та нарешті вигукнув: «Батьку, це я! Ти не впізнаєш мене?» Старий Лаерт став мов укопаний, не ймучи віри власним вухам. Тоді Одиссей почав перераховувати всі плодові дерева в садку, які знав із дитинства. Заплакав Лаерт і почав обнімати сина.

Одиссей повів батька в дім, де Телемак та Евмей уже підготували пишний обід. Весела учта була цього дня в хаті старого Лаерта.

А вістка про те, що в домі Одиссея загинули всі залицяльники Пенелопи, вже почала поширюватися містом. Громадяни зібралися на міському майдані на раду. Батько Антиноя підбурював народ до заколоту проти Одиссея, і тільки міський глашатай Медон намагався втихомирити громадян і не здіймати зброї на Одиссея, його — бо охороняють олімпійські боги.

Половина городян була на боці Одиссея, бо ж усі бачили, як насправді бешкетували залицяльники в палаці Пенелопи, проте друга половина була на боці Антиноєвого батька. Вони схопилися до зброї й поквапилися до Одиссеєвого палацу, щоб помститися за смерть синів і скинути володаря Ітаки з трону.

Але боги і справді були на боці Одиссея: коли заколотники з’явилися на порозі Одиссеєвого палацу, сама богиня Атена допомогла старому Лаерту жбурнути спис в Антиноєвого батька й поцілити йому просто в голову. Той упав замертво, а Одиссей зі зброєю в руках накинувся на решту заколотників і був би повбивав усіх, якби Зевс — громовержець не жбурнув свою блискавку поміж Одиссеєм і непроханими гостями й не зупинив різанину.

І тоді з — за хмар почувся грізний голос Атени, яка звеліла городянам спинити бійку й примиритися. І незабаром запанував мир між громадянами Ітаки та її володарем Одиссеєм.

Герой Троянської війни Еней був сином богині кохання Афродити й онука троянського царя їла — Анхіза. За те, що Анхіз розбовкав людям про кохання безсмертної богині Афродити до нього, Зевс осліпив його. Та все — таки боги не полишали старого Анхіза без свого покровительства. Коли Еней ухвалив рішення втікати з палаючої Трої, забравши родину та священний палладій, Анхіз спершу спротивився цьому. Він нізащо не хотів залишати рідне місто, хоч як Еней не вмовляв батька. Аж раптом над головою Енеєвого сина Асканія засвітилося золотаве полум’я, мовби загорілося волосся. Батьки кинулися гасити вогонь, проте вода не могла його залити. Тоді старий Анхіз збагнув, що полум’я — то божий знак: у далекім краю малого Асканія чекає славна будучи — на, — тож дід нарешті згодився втікати з Трої разом з Енеєм і всією родиною.

Еней зібрав усю родину, дав батькові в руки священні пенати — фігурки домашніх богів — хоронителів, а сам завдав старого на плечі та поніс на гору Іду. Там до Енеєвої родини приєдналися троянці, які вціліли у жахливій різанині, що її греки вчинили в Трої. Зладнавши двадцять кораблів, Еней та його супутники відплили геть із рідного спустошеного міста і взяли курс на Тракію.

Боги були милостиві до Енея, і він щасливо дістався берегів Тракії, висадився там і заснував місто, яке назвав власним іменем. Проте довго затримуватися в Тракії Еней не збирався — він вирушив на острів Делос, аби запитати оракула, куди йому прямувати далі. Оракул дав туманну відповідь, якої Еней гаразд не второпав, і не було кому її витлумачити, отож і рушив на острів Крит.

Та й на Криті йому не довелося затриматися надовго. Одної ночі уві сні до Енея прийшли всі боги його домашнього вогнища — пенати, що їх він вивіз з охопленої вогнем Трої. «Енею, вислухай волю сонцесяйного Аполлона, — мовили вони. — Боги піднесуть і звеличать твій рід, дадуть йому владу над цілим світом, але ти маєш збудувати столицю, достойну славетного свого роду. Тобі не можна залишатися на Криті. Місцевість, знана греками як край Гесперид, — ось твоя майбутня батьківщина, родючий і багатий край, і саме туди тобі час прямувати».

Прокинувшись уранці, Еней почав мерщій ладнатися в дорогу.

Незабаром Еней знову вирушив у далеку путь. Дорогою троянці зробили одну зупинку — на острові Сицилія, проте ця зупинка стала фатальною для старого Енеєвого батька Анхіза. Саме тут він занедужав і невдовзі помер. Еней справив батькові бучний похорон, а згодом вирушив далі.

Та щойно Енеєві кораблі випливли у відкрите море, як могутня Гера, яка у Троянській війні була на боці греків і чинила всілякі капості троянцям, наслала страшенну бурю. З моря випірнули жахливі морські чудовиська й оточили Енеїв флот. Володар вітрів Еол зібрав усі чотири вітри — північний вітер Борей, західний вітер Зефір, східний вітер Евр та південний вітер Нот — і наказав їм одночасно дути на флот Енея. Кораблі кидало на височенних хвилях з боку в бік і нарешті прибило аж до берегів Карфагену в далекій Африці.

Царицею Карфагену була сестра тирського царя Пігмаліона — красуня Дідона. Захланний Пігмаліон хотів заволодіти багатством сестри, отож одного разу підступно вбив її чоловіка. Дідоні довелося втікати з рідної домівки аж у Східну Африку, де вона знайшла притулок у берберійського царя Ярба. Хитрий Ярб хоч і прийняв до себе чужоземку, проте не поспішав допомагати їй. Він пообіцяв дати Дідоні стільки землі, скільки вкриє воляча шкура. Але мудра Дідона легко обкрутила жадібного царя: вона покраяла волячу шкуру на тонкі смужки й відміряла ними величезну ділянку землі, де згодом і заснувала своє місто — державу Карфаген.