Келен перевела погляд з Дю Шайю на Річарда. Він начебто став спокійнішим.

— Що ти зробила? Що трапилося?

— Щось намагалося забрати його душу. Я вдалася до своєї життєвої сили, щоб відвести руку смерті.

— Твоя могутність повернулося? — У голосі Келен проскакував сумнів. — Але як це може бути? — Дю Шайю похитала головою:

— Не знаю. Вона повернулося, коли Кахарін закричав і впав з коня. Я це зрозуміла, тому що знову відчула пов'язуючі мене з ним узи.

— Може, шими вже забралися в Підземний світ? — Дю Шайю знову похитала головою.

— Що б це не було, воно пройшло. Моя могутність знову зникає. — Вона подивилася в порожнечу і тихо додала: — Зникла. Вистачило лише на те, щоб допомогти Кахаріну.

Дю Шайю спокійно наказала своїм мечоносцям розслабитися, повідомивши, що все закінчилося добре.

Келен зовсім не була в цьому переконана. Вона ще раз глянула на Річарда. Він начебто затих і почав спокійно дихати.

Раптово його очі відкрилися, і він примружився від світла.

Дю Шайю, схилившись над Річардом, промокнула вологою ганчіркою піт у нього на лобі.

— Тепер з тобою все добре, чоловік мій.

— Дю Шайю, — прохрипів він, — скільки разів тобі повторювати, що я тобі не чоловік! Ти неправильно тлумачиш древні закони.

— Бачиш? — Посміхнулася Дю Шайю, звертаючись до Келен. — Йому вже краще.

— Хвала добрим духам, що ти опинилася з нами, Дю Шайю, — прошепотіла Келен.

— От і скажи йому про це, коли він почне в наступний раз нудити, що я повинна залишити його.

Келен мимоволі посміхнулася, перехопивши сердитий погляд, кинутий Річардом на Дю Шайю. На очі навернулися сльози, але вона впоралася з собою.

— Річард, ти як? Що трапилося? Чому ти упав з коня?

Річард спробував сісти, Келен з Дю Шайю, не змовляючись, штовхнули його назад.

— Обидві твої дружини велять тобі трохи відпочити, — повідомила Дю Шайю.

Річард опустився на землю. Сірі очі повернулися до Келен. Вона вчепилася в його руку, подумки підносячи подяку добрим духам.

— Не знаю в точності, — почав він. — Просто цей звук — немов приголомшуючий дзвін — раптово вибухнув в моїй голові. Біль була… — Він злегка зблід. — Не можу пояснити. Нічого подібного я в житті не відчував.

Річард сів, м'яко відштовхнувши руки Келен і Дю Шайю.

— Тепер все в порядку. Що б це не було, воно зникло. Все пройшло.

— Не впевнена, — похитала головою Келен.

— Та не бійся ж! — Річард розгублено похитав головою. — Було таке відчуття, ніби щось буквально рвало мені душу.

— Але не вирвало, — сказала Дю Шайю. — Спробувало, але не змогло.

Вона говорила цілком серйозно. І Келен повірила їй.

Помахуючи гривою, кобилка стояла, впечатавши копита в порослу травою землю. Всі її інстинкти волали, що треба тікати. Хвилі паніки прокочувалися по ній, але вона не рухалася. Людина пішла за водоспад, в чорну діру. Кобилка не любила діри. Жоден кінь їх не любить. Людина закричала. Земля здригнулася. Це було давно. І з того часу вона стоїть нерухомо. Тепер все тихо. Однак конячка знала, що її друг живий. Вона видала низьке протяжне іржання. Конячці було самотньо. Для коня немає нічого гіршого самотності.

Енн відкрила очі. І з подивом розгледіла в тьмяному світлі лице, яке не бачила ось вже багато місяців. З тих пір, як була ще аббатисою Палацу Пророків у Танімурі, що в Старому світі.

Середніх років сестра дивилася на неї. Середніх років, якщо вважати п'ятсот з чимось років середнім віком, нагадала собі Енн.

— Сестра Алессандра.

Говорити було боляче. Губи гоїлися погано. Щелепа досі насилу рухалася. Енн не знала, зламана вона чи ні. Навіть якщо і зламана, все одно нічого не поробиш. Буде гоїтися, як у всіх звичайних людей. Магії-то немає.

— Аббатиса, — холодно кивнула жінка. Енн згадала, що у Алессандри була коса. Довга коса, яку вона завжди клала короною. Тепер її сивіюче волосся були обкромсаним і звисало трохи вище плечей. Енн прийшло в голову, що така зачіска куди більше підходить Алессандро при її досить-таки видатному носі.

— Я принесла вам поїсти, аббатиса, якщо хочете.

— Чому? Навіщо ти принесла мені поїсти?

— Його Високоповажність бажає, щоб вас годували.

— Чому ти?

— Ви мене не любите, аббатиса, — злегка всміхнулася жінка.

Енн постаралася зобразити як можна більш сердитий погляд. Але сильно сумнівалася, що з такою опухлою фізіономією їй це вдасться.

— Взагалі-то кажучи, сестра Алессандра, я люблю тебе так само, як люблю всіх чад Творця. Мені просто неприємні твої дії. Ти продала душу Безіменному.

— Володарю Підземного світу. — Посмішка сестри Алессандри стала трохи ширше. — Значить, ви можете любити жінку, що стала сестрою Тьми?

Енн відвернулася, хоча від миски з бульйоном йшов божественний аромат. Розмовляти далі з пропащою сестрою вона не бажала.

Будучи закованою, Енн не могла їсти самостійно. Вона беззастережно відмовилася приймати їжу з рук сестер, які зрадили її замість того, щоб стати вільними. І до цього моменту її годували солдати. Цей обов'язок не викликав у них захоплення. Судячи з усього, результатом їх відрази до обов'язку годувати стару і була поява сестри Алессандри.

Сестра Алессандра піднесла ложку до рота Енн.

— Ось, поїжте. Я сама приготувала.

— Чому?

— Тому що подумала, що вам сподобається.

— Набридло відривати ніжки мурашкам, сестра?

— Яка ж у вас відмінна пам'ять, аббатиса! Я не роблю цього з дитинства, з тих пір, як вперше з'явилася в Палаці Пророків. Якщо мені не зраджує пам'ять, саме ви переконали мене розлучитися з цією звичкою, зрозумівши, що я просто нещасна, опинившись далеко від дому. Ну а тепер спробуйте ложечку. Будь ласка!

Енн щиро здивувалася, почувши з вуст Алессандри слово «будь ласка». І відкрила рот. Їсти було боляче, а якщо не їсти — ослабнеш. Енн могла відмовитися від їжі або знайти якийсь інший спосіб померти, але у неї було не виконане завдання і, отже, був привід жити.

— Непогано, сестра Алессандра. Зовсім навіть непогано. — Сестра Алессандра посміхнулася майже що з гордістю.

— Я ж вам казала! Ось, з'їжте ще.

Енн їла повільно, акуратно пережовуючи м'які овочі, намагаючись не травмувати зайвий раз пошкоджену щелепу. Шматки м'яса вона заковтувала не жуючи.

— На губі у вас, схоже, залишиться шрам, — зауважила Алессандра.

— Мої коханці будуть дуже засмучені. — Сестра Алессандра засміялася. Не грубим цинічним сміхом, а щирим дзвінким веселим сміхом.

— Ви завжди вміли мене розсмішити, аббатиса.

— Так, — отруйно відповіла Енн. — Тому-то й не розуміла так довго, що і ти перейшла на сторону зла. Я думала, що моє малятко Алессандра, моя щаслива веселунка Алессандра ніколи не буде втягнута в злі гри. Я так вірила, що ти любиш Світло.

Посмішка сестри Алессандри зникла.

— А я й любила, аббатиса.

— Пфе! — Фиркнула Енн. — Ти любила тільки себе! Сестра деякий час помішувала суп, потім простягнула наступну ложку.

— А може, ви й маєте рацію, аббатиса. Зазвичай ви завжди були праві.

Енн жувала овочі, поглядом вивчаючи похмурий крихітний намет. Аббатиса влаштувала такий скандал, коли її спробували залишити з сестрами Світла, що Джеган, схоже, звелів помістити її в персональний маленький намет. Кожну ніч в землю вганяли довгий сталевий штир, до якого привязували Енн. А намет ставили вже потім.

Вдень же, коли армія готувалася рухатися далі, Енн засовували в дерев'яну скриня, який замикали чи то на замок, чи то за допомогою простого штиря. Потім скриню вантажили в закритий фургон без вікон: це Енн знала, оскільки примудрилася проколупати щілинку між погано підігнаними дошками скрині.

Вечорами Енн витягали зі скрині, і якась сестра супроводжувала її в убиральню, потім процедура з наметом повторювалася. Якщо їй раптом захотілося протягом дня, вибір був небагатий: або терпіти, або ні.