Кара кивнула. Навіть якщо вона і боялася, то нічим цього не показала.

— Як тільки доберуся до генерала Райбаха, далі понесуся як вітер. Спочатку я поїду в замок, візьму ваш меч і розіб'ю пляшку. Потім привезу вам ваш меч, Берліну та книжку. Де мені вас знайти?

— У Ферфілді, — відповіла Келен. — Швидше за все в таборі наших військ, неподалік від міста, біля маєтку міністра культури. Якщо нам доведеться виїхати, ми залишимо тобі повідомлення і кілька солдатів. Якщо не зможемо, постараємося повідомити генералу Райбаху.

— Кара… — Річард зам'явся. — Щоб розбити пляшку, тобі знадобиться дістати меч з піхов.

— Природно.

— Будь обережна. Це чарівна зброя, і Зедд вважає, що вона як і раніше діє. Володіє магією. Кара зітхнула, нелюбов до магії наповнила її неприємними думками.

— І що він зробить, коли я його дістану?

— Точно не скажу. Він реагує на різних людей по-різному, в залежності від того, чого вони хочуть від його магії. Я як і раніше Шукач, але, можливо, він впливає на кожного, хто його тримає. Я просто не знаю, як його магія подіє на тебе. Це зброя, яка живиться люттю. Просто будь обережною і пам'ятай, що не тільки ти будеш користуватися ним, але і він тобою. Він буде впливати на твої почуття, намагатися викликати гнів.

— Йому й особливо старатися не доведеться, — блиснула очима Кара.

— Просто будь обережніше, — посміхнувся Річард. — Коли розіб'єш пляшку, не діставай більше меч з піхов ні за яких обставин, хіба що в випадку смертельної небезпеки. Якщо ти ним когось уб'єш…

Він замовк. Кара запитливо підняла брову.

— Якщо я їм когось вб'ю… то що? — Річарду довелося сказати їй. Щоб вона не зробила чогось небезпечного.

— Це завдає біль.

— Як ейдж? — Він знехотя кивнув.

— Може, навіть гірше. — Згадуючи, він заговорив тихіше. — Лють необхідна, щоб протистояти болю. Якщо ти гориш праведним гнівом, це захищає тебе, але, добрі духи, як же це боляче!

— Я Морд-Сіт. Я вітаю біль.

— Це боляче ось тут. Кара, — постукав себе Річард в груди. — Такий біль тобі не сподобається, повір. Вже краще твій ейдж.

Вона посміхнулася йому сумною розуміючою посмішкою.

— Тобі необхідний твій меч. Я його привезу.

— Спасибі, Кара.

— Але не пробачу за те, що ти змусив мене залишити тебе без захисту.

— Він не залишиться без захисту.

Вони обернулися. Це була Дю Шайю. Бліда, з розпатланим волоссям, загорнута у покривало, вона більше не тремтіла. Її обличчя було втіленням похмурої рішучості.

Річард похитав головою.

— Тобі потрібно повертатися до свого народу.

— Ми підемо з моїм чоловіком. Ми захищаємо Кахаріна. — Річард вирішив не сперечатися на тему чоловік — не чоловік.

— Перш ніж ми вирушимо в Андер, підійдуть наші війська.

— Вони не майстри меча. Ми будемо захищати тебе замість Кари.

Кара схилила голову перед Дю Шайю.

— От і добре. Мені буде спатися спокійніше, якщо я буду знати, що ви з майстрами меча захищаєте його.

Річард, обдарувавши Кару сердитим поглядом, звернувся до мудрої жінки бака-тау-мана:

— Дю Шайю, тепер, коли з тобою все в порядку, я не хочу, щоб ти даремно ризикувала життям — і своїм, і дитини. Ти вже й так мало не загинула. Ти повинна повернутися до своїх. Ти їм потрібна.

— Ми всі живі мерці. Це не має значення.

— Про що це ти?

Дю Шайю склала руки. Майстри мечма стояли позаду неї подобою королівського ескорту. Через їх спини за всім спостерігали мисливці Племені Тіни. Якою би хворою і змученою не виглядала Дю Шайю, вона знову стала по-королівськи величною.

— Перш ніж ми пішли, — спокійно промовила вона, — ми сказали нашому народові, що ми померли. Сказали, що ми втрачені для світу живих і не повернемося до ним до тих пір, поки не попередимо Кахаріна і не подбаємо про його безпеку. Наш народ оплакав нас ще до нашого від'їзду, тому що для них ми померли. Тільки виконавши те, що ми сказали, ми можемо повернутися до них. Не так давно я зустрілася з посланцями смерті, шимами. Кара, захисник Кахаріна, повернула мене зі світу духів. Духи, у мудрості своїй, дозволили мені повернутися, щоб я могла виконати свій обов'язок. Коли Кара повернеться з твоїм мечем і ти будеш в безпеці, тільки тоді ми оживемо всі разом і зможемо йти додому. Але до тих пір ми — живі мерці. Я не прошу твого дозволу йти з тобою. Я повідомляю тобі, що ми йдемо з тобою. Я — мудра жінка бака-тау-мана. Я все сказала.

Зціпивши зуби, Річард намірився сердито погрозити їй пальцем, але Келен схопила його за руку.

— Дю Шайю, — сказала вона, — я теж дала таку клятву. Коли я приїхала в місто Ебініс і побачила порізаних Імперським Орденом людей, я присягнулася помститися. Ми з Чандаленом зустрілися з маленькою групою молодих новобранців, які теж бачили загибель рідного міста. Вони були повні рішучості покарати винних. Я дала обітницю, що буду вважати себе мертвою до тих пір, поки ті, хто скоїв цей злочин, не будуть покарані, і тільки після цього повернуся до життя. Ті, що були зі мною, теж поставили на кін свої життя. Тільки п'ятеро цих юнаків повернулися до життя разом з Чандаленом і мною. Але всі ті, хто винищив жителів Ебініса, здохли. Я розумію, яку клятву ви дали, Дю Шайю. Така клятва священна, і нею не можна нехтувати. Ти і майстри меча йдете з нами.

Дю Шайю вклонилася Келен.

— Дякую тобі, що шануєш звичаї мого народу. Ти мудра жінка і теж гідна бути дружиною мого чоловіка.

— Келен… — Закотив очі Річард.

— Плем'я Тіни потребує Чандалена і його мисливців. Кара, підкоряючись твоєму проханню, відправляється до генерала Райбаха, а потім в Ейдіндріл. Поки генерал не пришле нам людей, ми залишаємося одні й дуже уразливі. Дю Шайю зі своїми мечниками стануть нам цінним і бажаним захистом. Коли стільки поставлено на карту, гордості немає місця, Річард. Вони йдуть з нами.

Річард заглянув в зелені очі Кари, що стали крижаними і суворими. Вона теж цього хотіла. Темні очі Дю Шайю виблискували сталевим блиском. Вона рішення прийняла. Зелені очі Келен… Ну, йому зовсім не хотілося навіть думати, що таїться в її зелених очах.

— Гаразд, — буркнув він, — поки солдати нас не наженуть, можете залишатися.

Дю Шайю спантеличено подивилася на Келен.

— Тобі він теж вічно повідомляє те, що ти знаєш і без нього?

Несан, низько схиливши голову, бачив тільки ноги майстра Спінка, які крокували між лавами. Каблуки його чобіт повільно вистукували по дерев'яній підлозі. Дехто тихенько схлипував, головним чином жінки постарше.

Несан їх не винив. Йому теж іноді хотілося плакати на загальному покаянні. Такі уроки необхідні, якщо вони хочуть побороти свою порочну хакенську натуру. Несан це розумів, але від цього було не легше.

Коли майстер Спінк говорив, Несан волів дивитися в підлогу, не ризикуючи зустрітися з ним поглядом. Зустрічатися очима з андерцем, оповідаючим про жахи, які творили з його предками предки Несана, було соромно.

— І так сталося, — продовжував розповідь майстер Спінк, — що хакенські орди випадково наткнулися на це сільце. Чоловіки, відчайдушно турбуючись за свої сім'ї, зібрали простих андерців з найближчих сіл і хуторів. І разом молили Творця, щоб їх зусилля відбити кровожерливих загарбників увінчалися успіхом.

У відчаї вони вже віддали хакенцям як мирне підношення майже всі свої запаси і всю худобу. Вони послали гінців з цим підношенням і зі словами, що не хочуть війни, але ніхто з відважних посланців не повернувся назад.

І тоді у цих людей зародився простий план — встати на вершині пагорба, розмахуючи зброєю над головою. Звичайно, зовсім не для того, щоб викликати на бій, а щоб всього лише продемонструвати свою силу в надії переконати хакенців обійти село стороною. Ці люди були простими хліборобами, ніяк не воїнами, і зброєю їм служили самі звичайні селянські знаряддя. Вони не хотіли битися. Вони хотіли миру.