— Давайте ж схилимо голови і помолимося, щоб Творець прийняв душу нашого коханого Суверена в почесні чертоги, бо він заслужив це своїми добрими діяннями. А потім я буду змушений вас покинути, щоб терміново закликати Директорів до їх обов'язку. Зараз, коли Магістр Рал і імператор Джеган наполягають на союзі з нами, зважаючи навислі над нами чорні хмари війни, я буду просити від імені народу Андера, щоб Директори проголосили нового Суверена нині ж вночі. І подбали, щоб, який би не був їх вибір, до ранку ця нікчемна людина була висвячена в суверена і знову зв'язала наш народ з самим Творцем, щоб ми здобули те керівництво, яке наш старий і доброзичливий Суверен зважаючи на похилий вік, не міг забезпечити нам повною мірою.

— Далтон, — смикнула його за рукав Тереза, дивлячись на Бертрана Шанбора круглими, повними благоговіння очима, — ти розумієш, що нашим новим Сувереном швидше за все буде він?

Далтон ласкаво поклав руку їй на плече.

— Ми можемо на це сподіватися, Тесс.

— І молитися за це, — прошепотіла вона зі сльозами на очах.

Бертран звів руки перед розгубленою натовпом.

— О, добрі люди, схиліть разом зі мною голову в молитві!

Як тільки Франка увійшла до кабінету, Далтон швидко взяв її за руку і зачинив двері.

— Мила Франка, як же я радий бачити тебе! Мені необхідно поговорити з тобою. Давненько ми з тобою не бачились. Спасибі, що прийшла.

— Ти сказав, це важливо.

— Так, важливо. Будь ласка, сідай, — жестом запропонував він.

Франка розправила плаття і всілася на оббитий шкірою стілець перед його столом. Далтон сів на край столу, бажаючи надати зустрічі менш формальний характер.

На столі щось лежало. Далтон неуважно подивився на книжечку Йозефа Андер і відсунув її подалі — щоб не заважала.

Франка обмахувала лице.

— Тут так душно, Далтон! Ти не міг би прочинити вікно?

Сонце ледь зійшло над горизонтом, але на вулиці вже стояла спека. Франка була права — деньок обіцяв бути гарячим. Посміхнувшись, Далтон обійшов стіл і розкрив вікно навстіж. Озирнувшись, він помітив її наполегливий жест і відчинив інші два вікна.

— Спасибі, Далтон. Дуже люб'язно з твого боку. Ну, що там за важлива справа?

Далтон знову примостився на краєчку столу і подивився згори вниз на Чародійку.

— На вчорашньому банкеті тобі вдалося щось почути? Це був важливий вечір, враховуючи трагічне оголошення. І мені б дуже допомогло, якби ти могла розповісти мені, що почула.

Франка сумно відкрила маленький гаманець, прив'язаний до зап'ястя, вийняла звідти чотири золотих і простягнула йому:

— Ось. Це те, що ти мені заплатив з тих пір, як… як у мене виникли складності з моїм даром. Я їх не заробила. Я не в праві залишати собі твої гроші. Вибач, що тобі довелося самому викликати мене сюди, — я повинна була повернути їх раніше.

Далтон знав, наскільки Франка потребує грошей. Раз її дар не діє, то і роботи у неї немає. Франка на межі розорення. Чоловіка у неї немає, а значить, вона змушена або заробляти собі на хліб, або голодувати. Значить, якщо вона повертає гроші, трапилося дійсно щось серйозне.

— Ні-ні, Франка! — Відштовхнув її руку Далтон. — Мені не потрібні твої гроші…

— Це не мої гроші. Я нічого не зробила, щоб заробити їх. Я не маю на них права.

Вона знову простягнула монети. Далтон ласкаво взяв обома руками її долоню.

— Франка, ми з тобою старі добрі друзі. І ось що я тобі скажу: якщо ти вважаєш, що цих грошей не заробила, я дам тобі можливість заробити їх просто зараз.

Я ж сказала тобі — я не можу…

— Твій дар для цього не буде потрібно. Є дещо інше, що ти можеш запропонувати. Франка відскочила.

— Далтон! Ти одружений! На вродливій молодій жінці…

— Ні-ні! — Вигукнув заскочений зненацька Далтон. — Ні, Франка! Вибач, що мимоволі змусив тебе подумати, ніби я… Пробач, я просто недостатньо чітко висловився.

Далтон вважав Франку жінкою цікавою, привабливою і вельми незвичайною, але подібна думка йому і в голову не приходила, а навіть якщо б прийшла, він не став би нічого пропонувати, і все ж він засмутився: невже Франка вважає, що близькість з ним настільки… настільки огидна.

Франка заспокоїлася і всілася зручніше.

— Тоді чого ж ти хочеш?

— Правду.

— А-а! Ну, Далтон, правда правді різниця. Від однієї неприємностей більше, від іншої — менше.

— Мудро сказано.

— То яку ж правду ти бажаєш дізнатися?

— Що не так з твоєю магією?

— Вона не діє.

— Це я знаю. Я хочу знати чому.

— Намірився податися в чарівники, Далтон? — Зціпивши руки, він глибоко зітхнув:

— Франка, це важливо. Мені необхідно знати, чому твоє чарівництво не діє.

— Навіщо?

— Тому що мені потрібно знати, сталося це тільки з тобою або щось не так з магією в цілому. Магія — важливий елемент життя дуже багатьох в Андері. Якщо вона не діє, мені варто знати про це, щоб влада була до цього готова.

Погляд Франки дещо пом'якшав.

— Так що ж не так з магією і наскільки це всеохоплююче?

Вона знову спохмурніла:

— Не можу сказати.

— Франка, мені дійсно треба знати. Будь ласка!

— Далтон, — подивилася вона на нього, — не проси мене…

— Я прошу.

Деякий час Франка сиділа, втупившись у підлогу. Нарешті взяла його руку і вклала в долоню чотири золотих, а потім встала і подивилася йому в очі.

— Я скажу тобі, Далтон, але грошей не візьму. За такого роду речі я грошей брати не буду. Я розповім тобі тільки тому, що я… тому що ти друг.

У цей момент Франка виглядала так, ніби її тільки що засудили до смерті.

Далтон кивнув на стілець, вона знову сіла.

— Я дуже ціную це, Франка. Правда ціную. — Вона кивнула, не піднімаючи голови.

— З магією щось не так. Оскільки ти нічого в цьому не розумієш, я не буду морочити тобі голову подробицями. Тобі важливо знати одне: магія вмирає. У точності як зникла моя магія, так зникла вся. Померла — і зникла.

— Але чому? З цим можна щось зробити? — Франка задумалася, похитала головою.

— Ні. Боюся, що ні. Звичайно, я не можу бути впевнена до кінця, але практично точно знаю, що сам Чарівник першого рангу загинув, намагаючись поправити справу.

Далтон був вражений. Це немислимо!

Мабуть, ця новина куди більш значна, ніж смерть Суверена. Що значить смерть людини в порівнянні зі смертю магії?

Але вона повернеться? Відбудеться щось, що… Ну, не знаю… відновить це?

— Не знаю. Як я сказала, людина куди більш сильна в чарівництві не зуміла поправити справу, так що я схиляюся до думки, що це є незворотнім. Можливо, магія і повернеться, але, боюся, буде надто пізно.

— І якими, по-твоєму, можуть бути наслідки? — Франка зблідла.

— Не можу собі уявити!

— Ти намагалася розібратися з цим? Я маю на увазі дійсно розібратися?

— Я сиділа зайнята як проклята, вивчала все, що могла, пробувала все, що могла. Вчора ввечері я вперше за кілька тижнів з'явилася на публіці. — Хмурячись, вона підняла очі. — Коли міністр оголосив про смерть Суверена, він щось там сказав про Магістра Рала. Про що йшлося?

Далтон зрозумів, що Франка настільки далека від повсякденного життя Андера, що поняття не має ні про Магістра Рала, ні про голосування. До речі, пора б йому зайнятися справою.

— А, ну ти ж знаєш, за відмінну продукцію Андера вічно йде боротьба! — Взявши Франку за руку, Далтон допоміг їй встати. — Спасибі, що прийшла. Франка, і за те, що довірила мені таку інформацію. Ти допомогла мені набагато більше, ніж думаєш.

Чародійка, здається, дещо образилася, що її ось так безцеремонно виставляють, але Далтон нічого не міг вдіяти. Його чекають справи.

Франка зупинилася і пильно заглянула йому в очі. Хоч вона й позбулася магії, але в цьому погляді було щось гіпнотичне.

— Далтон, пообіцяй, що мені не доведеться шкодувати про те, що я розповіла тобі правду.

— Франка, ти можеш розраховувати… — Він швидко обернувся на раптовий шум за спиною і машинально затулив собою Франку. У відкрите вікно влетіла величезна чорна птиця. Ворон. Птах застрибав по столу. Розправивши крила і допомагаючи собі дзьобом, він швидко крокувала по гладкій шкіряній поверхні, супроводжуючи свої рухи чи то сердитим, чи то здивованим карканням.