Далтон посміхнувся, повернувши думки до більш приємних речей. Терези, зокрема. Вона мало не парила від захвату, що була представлена Суверенові. Коли вони після бенкету повернулися до себе і лягли спати, то вона, як і обіцяла, вельми голосно показала йому, який гарною може бути. А Тереза могла бути приголомшливо гарна.

Вона була настільки збуджена зустріччю з Сувереном, що весь ранок провела в молитвах. Далтон сумнівався, що її зворушило б сильніше знайомство з самим Творцем. Він був радий, що зміг доставити Терезі таку радість.

У всякому разі, вона хоча б не знепритомніла, як це ставало з деякими жінками і навіть одним чоловіком, коли їх представили Суверенові. Хоча така реакція була цілком звичайною, ці люди відчували себе потім вельми ніяково. Втім, всі відмінно це зрозуміли і охоче прийняли їх реакцію. У деякому роді це було знаком відзнаки, символом віри, який доводив відданість Творцеві. Ніхто і не розцінював таку реакцію інакше, як прояв щирої віри.

Далтон, однак, вважав Суверена самою звичайною людиною. Безумовно, особою, яка займає високий пост, але всього лише людиною. Однак для багатьох Суверен був чимось набагато вищим. Коли Бертран Шанбор, людина, яку і так дуже поважають і яким захоплюються як найприголомшливішим міністром культури всіх часів, стане Сувереном, він теж буде об'єктом безрозсудного поклоніння.

Втім, Далтон підозрював, що більшість цих істеричних баб зволіли б впасти під Суверена, а не перед ним. Для більшості це було б не банальним зляганням, а релігійним актом. Навіть чоловіки відчували себе облагодіяними, якщо їх дружини благочестиво погоджувалися розділити ложе з Сувереном.

Пролунав стукіт у двері. Далтон зібрався було промовити «увійдіть», але жінка вже увійшла. Франка Ховенлок.

— А, Франка! — Далтон встав. — Радий тебе бачити! Тобі сподобався бенкет?

З якоїсь причини жінка виглядала похмурою. Темноволоса і темноока, зазвичай вона тримала себе так, що здавалося, ніби вона весь час перебуває в тіні, навіть коли стояла на яскравому сонці. Все це створювало воістину похмурий ефект. Поруч з франкою навіть повітря здавався застиглим і холодним.

Вона на ходу схопила стілець, піднесла до столу, сіла навпроти Далтона і схрестила руки на грудях. Трохи ошелешений Далтон опустився на стілець.

Навколо її примружених очей зібралися зморшки.

— Не подобається мені цей тип з Імперського Ордена, Стейн. Ні крапельки не подобається.

Далтон розслабився. Франка носила своє чорне, майже до плечей, волосся розпущеним, але при цьому воно ніколи не падало їй на обличчя, ніби заморожене крижаним вітром. Скронь трохи торкнулася сивина, що аж ніяк не старила її та надавало лише більш серйозного вигляду.

Просте плаття кольору охри було наглухо застебнуте по шию. Трохи вище коміра виднілася чорна оксамитова стрічка. Стрічка, як правило, була з чорного оксамиту, але не завжди. Однак вона завжди була в два пальці шириною. Саме тому, що Франка вічно носила на горлі цю стрічку, Далтона дуже цікавило, чому вона її носить, а в першу чергу — що під нею ховається. Але, оскільки Франка є Франка, він ніколи не питав.

Далтон знав Франку Ховенлок ось вже майже п'ятнадцять років і половину цього терміну вдавався до послуг її дару. Іноді йому приходила дивна думка, що, можливо, їй колись відрубали голову, а потім вона пришила її собі назад.

— Мені дуже шкода, Франка. Він щось тобі зробив? Образив? Спробував облапати тебе, так? Якщо це так, то я з ним розберуся, даю слово.

Франка знала, що слову Далтона можна вірити. Вона склала довгі витончені пальці будиночком.

— Тут з надлишком баб, спраглих його товариства я йому для цього не потрібна.

Далтон, абсолютно розгублений, але все одно зберігаючи обережність, розвів руками.

— Тоді в чому ж справа?

Франка сперлася ліктем на стіл і поклала голову на руки.

— Він щось зробив з моїм даром, — стишивши голос, повідомила вона. — Вкрав його або… не знаю…

Далтон моргнув, миттєво оцінивши всю серйозність повідомлення.

— Ти хочеш сказати, що, на твою думку, ця людина володіє магією? Що він наклав закляття чи щось таке?

— Не знаю! — Гаркнула Франка. — Але щось він зробив.

— Звідки ти знаєш?

— На бенкеті я намагалася, як зазвичай, слухати розмови. Кажу тобі, Далтон, не знай я, що у мене є дар, можна було б подумати, що в мене його зовсім ніколи й не було. Нічого. Нічогісінько я ні в кого не витягла. Взагалі.

Далтон став не менш похмурий, ніж вона.

— Ти хочеш сказати, що твій дар не допоміг тобі почути взагалі нічого?

— Ти що, оглух? Я тобі про це і кажу! — Далтон потарабанив пальцями по столу. Повернулися, втупився у вікно. Піднявся, відкрив раму і впустив у кімнату легкий вітерець. Потім жестом попросив Франку підійти.

Він вказав на двох чоловіків, які бесідували під деревом на галявині.

— Он ті двоє. Послухай, про що вони говорять. Франка сперлася об підвіконня і трохи висунулася, дивлячись на чоловіків. Сонце, яке освітило їй обличчя відкрило, наскільки час неласкаво обійшлося з тією, яку Далтон завжди вважав найкрасивішою, якщо не самою таємничою з усіх відомих йому жінок. Але навіть зараз, незважаючи на невідворотний вплив часу, її краса вражала.

Далтон стежив, як чоловіки жестикулюють, але не чув ні слова. Франка ж завдяки своєму дару повинна була почути їх без труднощів.

Лице Франки застигло. Вона вся завмерла і здавалася восковою фігурою — з тих, що показують на пересувній виставці, що приїжджає в Ферфілд два рази на рік. Далтон навіть не міг зрозуміти, чи дихає вона.

Нарешті вона роздратовано зітхнула.

— Не чую ані слова. Вони занадто далеко, щоб можна було прочитати по губах, так що від цього вміння мені толку теж ніякого, але, головне, я не чую нічогісінько, а повинна.

Далтон подивився вниз, уздовж будівлі, трьома поверхами нижче.

— А ті двоє?

Франка виглянула. Далтон і сам їх майже чув. Сміх, якийсь вигук. Франка знову застигла.

Цього разу її зітхання просто палахкотіло люттю.

— Нічого, а я їх майже чую без всякого чарівництва. Далтон закрив вікно. По обличчю Франки пробіг гнівний вираз, і Далтон побачив те, чого ніколи у неї не помічав: страх.

— Далтон, ти повинен позбутися цього типа. Мабуть, він чарівник. У мене від нього мороз по шкірі.

— З чого ти взяла, що це він? — Вона двічі моргнула.

— Ну… А що це ще може бути? Він заявляє, що здатний знищити магію. Він тут усього кілька днів, а в мене ця біда почалася теж кілька днів тому.

— У тебе складності і в інших речах? З іншими проявами дару?

Франка відвернулася, ламаючи руки.

— Кілька днів тому я зготувала невелике заклинання для жінки, що прийшла до мене. Маленьке заклинання, яке повинне було відновити їй місячні, і не дозволити завагітніти. Сьогодні вранці вона повернулася і сказала, що не спрацювало.

— Ну, напевно, це складне заклинання. І для нього потрібно багато всякого різного. Вважаю, що такі речі не завжди виходять.

— Раніше виходило завжди, — похитала вона головою.

— Може, ти захворіла? Не відчуваєш себе якось інакше останнім часом?

— Я відчуваю себе абсолютно як зазвичай! І відчуття таке, ніби моя сила така, як завжди. Повинна бути — але її немає! Інші чари теж не діють. Бачиш, я все ретельно перевірила.

Далтон стривожено нахилився ближче:

— Франка, я мало що в цьому розумію, але, можливо, щось залежить від впевненості в собі? Може, тобі досить лише повірити, що ти це можеш, щоб усі знову вийшло?

Вона сердито озирнулася.

— Звідки у тебе таке ідіотське уявлення про чарівний дар?

— Поняття не маю, — знизав плечима Далтон. — Визнаю, я нічого не розумію в магії, але мені не віриться, що Стейн має чарівний дар або має при собі щось магічне. Він не з того сорту людей. До того ж сьогодні його взагалі тут немає. Так що він ніяк не міг перешкодити тобі почути тих людей внизу. Він поїхав вивчати околиці. І вже досить давно.

Франка повільно повернулася до нього, виглядаючи одночасно страхітливо і злякано. Від цього видовища його чомусь продер мороз по шкірі.