У свої тридцять два роки вона відзначалася твердою рішучістю, що межувала з упертістю. Її відверте захоплення новою методологією, якою послуговувались у Великій Британії, постійно виводило з рівноваги досвідчених французьких криптографів. Однак найбільше Фаша турбувало те, що в колективі чоловіків середнього віку приваблива молода жінка завжди привертає до себе увагу і відвертає від справи.

— Агент Неве хотіла говорити з вами негайно, капітане, — прозвучав голос у телефоні. — Я намагався її спинити, але вона вже йде до галереї.

Фаш був приголомшений.

— Це просто неможливо! Адже я чітко наказав...

На мить Робертові Ленґдону здалося, що в Безу Фаша серцевий напад. Він раптом замовк на півслові, так і не закривши рота, і витріщив очі. Гнівний його погляд зупинився на чомусь у Ленґдона за спиною. Не встиг Ленґдон озирнутися, як почув ззаду мелодійний жіночий голос:

— Пробачте, месьє.

Він повернувся й побачив молоду жінку. Вона йшла коридором просто до них енергійною легкою ходою, у якій вчувалась якась незвична впевненість. Одягнена доволі недбало в довгий, до колін, кремовий светр і чорні лосини, ця жінка була приваблива й на вигляд мала років тридцять. Густе рудувато-каштанове волосся вільно спадало на плечі, обрамляючи миловидне обличчя. На відміну від тих однотипних пустоголових блондинок, портретами яких рясніли стіни гарвардських гуртожитків, ця жінка відзначалась здоровою природною красою і, здавалося, випромінювала якусь надзвичайну рішучість.

На подив Ленґдона, жінка підійшла просто до нього і простягла йому руку для потиску.

— Месьє Ленґдон, я агент Неве з відділу криптографії управління судової поліції. — В її мові чувся легкий французький акцент, що лише додавав їй шарму. — Рада з вами познайомитися.

Ленґдон узяв її ніжну руку в свою і відчув на собі її пильний погляд. Очі вона мала оливково-зелені, а погляд — ясний і допитливий.

Фаш вже набрав у груди повітря, явно готовий дати їй перцю.

— Капітане, — Софі швидко повернулась до нього, доки він не накинувся на неї зі звинуваченнями, — будь ласка, пробачте, що я отак втручаюсь, але...

— Зараз неслушний час! — вибухнув Фаш.

— Я намагалась додзвонитись до вас, — вона говорила англійською, наче з поваги до Ленґдона. — Але ваш мобільник був вимкнений.

— Я вимкнув його не просто так, — прошипів Фаш. — Я розмовляю з месьє Ленґдоном.

— Я розшифрувала числовий код, — спокійно мовила вона.

Ленґдон відчув радісне збудження: «Вона зламала код?»

Фаш, схоже, не знав, як реагувати на цю заяву.

— Зараз поясню, — додала Софі, — але спершу я маю термінову інформацію для месьє Ленґдона.

Фаш помітно захвилювався.

— Для месьє Ленґдона?

Вона кивнула й обернулась до Роберта:

— Вам треба зв’язатися з американським посольством, месьє Ленґдон. Вони там мають для вас якесь повідомлення зі Сполучених Штатів.

Ленґдон здивувався й водночас стривожився, забувши про код. Повідомлення зі Штатів? Хто б це, цікаво, міг бути? Про те, що він у Парижі, знали лише кілька колег.

Фашеві ця новина явно не сподобалась.

— Американське посольство? — недовірливо перепитав він. — Як вони довідались, що месьє Ленґдон тут?

Софі знизала плечима.

— Очевидно, вони зателефонували до готелю, а там їм сказали, що месьє Ленґдон поїхав кудись із працівником судової поліції.

Фаш занепокоївся.

— І що, після цього вони подзвонили до нашого відділу криптографії? ;

— Ні, — спокійно й твердо відказала Софі. — Коли я зателефонувала на пульт черговому, щоб розшукати вас, то там було повідомлення для месьє Ленґдона. І мене попросили передати його, якщо мені пощастить зустрітися з вами.

Фаш наморщив чоло, не знаючи, як учинити. Він уже було відкрив рот, щоб щось сказати, але Софі знову звернулася до Ленґдона.

— Месьє Ленґдон, — сказала вона, витягаючи з кишені якийсь папірець, — ось телефон поштової служби посольства. Вони просили, щоб ви зателефонували якнайшвидше. — Вона простягнула йому папірець, уважно дивлячись просто у вічі. — Подзвоніть зараз, доки я пояснюватиму капітанові цей код.

Ленґдон подивився, що написано на папірці. Якийсь паризький номер, а потім ще кілька цифр.

— Дякую, — пробурмотів він, відчуваючи, що його охоплює тривога. — А де я візьму телефон?

Софі вже зібралась дістати з кишені свій мобільник, але Фаш жестом заборонив їй. Тепер він нагадував Везувій, що от-от вивергнеться. Не відводячи погляду від Софі, він витягнув свій телефон і подав його Ленґдонові.

— Цю лінію не прослуховують, месьє Ленґдон. Можете телефонувати.

Ленґдон не міг збагнути, чому Фаш так розлютувався. Почуваючись доволі незручно, він узяв телефон. Фаш негайно відвів Софі вбік і тихо почав її «сповідати». Цей капітан подобався Ленґдонові дедалі менше. Він відвернувся, увімкнув мобільник і набрав номер з папірця, який дала йому Софі.

Пішли гудки. Один гудок... два... три...

Нарешті на дзвінок відповіли.

Ланґдон сподівався почути голос чергового з посольства, а натомість увімкнувся автовідповідач. Дивно, але голос видався йому знайомим. Ще б пак! Це був голос Софі Неве.

«Bonjour, vous etes bien chez Sophie Neveu, — казав жіночий голос. — Je suis absente pour le moment, mais...»¹²

Ленґдон розгублено подивився на Софі.

— Пробачте, мадемуазель Неве, але, здається, ви дали мені...

— Ні, це правильний номер, — поспішно перервала його Софі, наче чекала цього запитання. — Посольство має автоматизовану систему прийому й передачі повідомлень. Ви мусите набрати ще код доступу, щоб почути повідомлення, призначені для вас.

— Але... — здивовано почав Ленґдон.

— На папірці, що я вам дала, є ще три цифри.

Ленґдон відкрив було рот, аби пояснити, що вона помилилась, але тут Софі кинула в його бік красномовний погляд, який тривав лише якусь мить. Її ясні зелені очі чітко промовляли: «Нічого не запитуй. Роби, що тобі кажуть».

Украй збентежений Ленґдон набрав три цифри, що були на папірці: 454.

Автовідповідач умить замовк, а натомість Ленґдон почув електронний голос, що казав французькою мовою: «Ви маєте одне нове повідомлення». Очевидно, 454 — це код, який давав змогу Софі прослуховувати свої повідомлення, перебуваючи поза помешканням.

«Я зараз прослуховуватиму пошту цієї жінки?»

Ленґдон почув, що плівка перемотується. Нарешті вона зупинилась, і апарат увімкнувся. Ленґдон уважно слухав. І знову почув голос Софі.

«Месьє Ленґдон, — вона говорила пошепки й схвильовано. — Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно слухайте. Ви в небезпеці. Чітко виконайте все, що я вам зараз скажу».

Сайлас сидів за кермом чорного «ауді», яке добув для нього Учитель, і розглядав у вікно славнозвісну церкву Святої Сульпіції. Над довгастою будівлею церкви, наче віддані вартові, височіли дві дзвіниці, освітлені знизу рядами прожекторів. Із кожного боку церква мала по ряду філігранних колон, що в темряві скидалися на ребра якогось хижого і прекрасного звіра.

«Ці поганці заховали наріжний камінь у храмі Божому». Укотре братство засвідчило свою легендарну пристрасть до облуди й брехні. Сайласові не терпілося знайти камінь і віддати Учителеві, щоб вони знову заволоділи тим, що це братство колись давно викрало у вірних.

І яким могутнім тоді стане «Опус Деї»!

Припаркувавши «ауді» на безлюдній площі Святої Сульпіції, Сайлас вдихнув повітря і спробував зосередитись на завданні, що привело його сюди. Могутня спина й досі боліла від недавнього самобичування. Однак цей біль був нічим порівняно з тим безмежним стражданням, що заповнювало його життя, доки «Опус Деї» порятувало його.

Спогади й досі терзали його душу.

«Звільнися від ненависті, — наказував собі Сайлас. — Пробач винуватцям твоїм».

Дивлячись угору на кам’яні вежі церкви, Сайлас намагався подолати в собі знайомий потяг... цю силу, що часто повертала думки в минуле, знову замикала його у в’язниці, де промайнула молодість... Спогади про чистилище накотилися, як завжди, раптово і збурили все його єство. Здавалося, він знову відчуває сморід гнилої капусти, нудотний запах смерті й людських нечистот... чує Крики безнадії у завиванні вітру над Піренеями і тихі схлипи усіма забутих, нікому не потрібних людей.