Софі натиснула клавішу ВВІД.

Нічого.

Принаймні, вони нічого не побачили.

А в цю мить під ними, у підземному сховищі банку, ожила автоматизована клешня-транспортер. Ковзаючи стрижнями, прикріпленими до стелі, вона попрямувала до заданих координат. Внизу на бетонній підлозі, на величезній ґратці, стояли рівненько сотні однакових пластикових скринь... наче ряди мініатюрних трун у якомусь підземному склепі.

Не перестаючи гудіти, клешня зупинилась над потрібним місцем на підлозі, опустилась, електронне око перевірило штрих-код на відповідній скрині. Клешня з комп’ютерною точністю вхопила важкий держак і підняла скриню вертикально. Закрутились коліщата, клешня понесла вантаж до дальнього кінця сховища і зупинилась над нерухомим конвеєром.

Тоді обережно поставила скриню на стрічку конвеєра й відсунулась убік.

Щойно клешня звільнилась, конвеєр загудів...

Софі й Ленґдон полегшено видихнули, побачивши, що конвеєр ожив. Вони нагадували стомлених подорожніх, що стоять на місці видачі багажу й чекають на якусь таємничу валізу, не знаючи, що в ній.

Стрічка конвеєра вповзала до кімнати праворуч від них через вузьку щілину під металевою засувкою. Ось засувка піднялась, і під нею на конвеєрі виникла величезна чорна пластикова скриня. Вона виявилась значно більшою, ніж вони сподівались, і скидалася на коробку, у якій в літаку перевозять домашніх тварин, тільки на ній не було отворів для повітря.

Скриня зупинилась просто перед ними.

Ленґдон і Софі мовчки дивились на загадковий приз.

Як і все інше в цьому банку, скриня була груба й добротна — металеві застібки, наліпка зі штрих-кодом і важкий металевий держак. Софі вона нагадувала величезну скриньку для інструментів.

Не гаючи часу, Софі розстібнула обидва замки. Тоді подивилась на Ленґдона. Разом вони підняли й відкинули назад важку кришку.

Тоді підійшли ближче й зазирнули всередину.

Спочатку Софі здалося, що скриня порожня. За мить вона щось помітила. Один-єдиний предмет.

На дні стояла вишукана скринька з полірованого дерева завбільшки приблизно як коробка для взуття. Дерево було темно-пурпурове грубої текстури. «Трояндове дерево», — збагнула Софі. Дідусеве улюблене. На кришці була прегарна інкрустація із зображенням троянди. Софі з Ленґдоном обмінялися збентеженими поглядами. Софі нахилилася й витягла скриньку.

Боже мій, та вона важкенька!

Вона обережно віднесла скриньку на стіл. Ленґдон підійшов і став поряд. Вони мовчки дивилися на невеличкий скарб, добути який наказав їм її дідусь.

Ленґдон зачудовано розглядав інкрустацію ручної роботи на кришці — троянду з п’ятьма пелюстками. Таку він уже бачив неодноразово.

— Троянда з п’ятьма пелюстками, — прошепотів він, — це символ, яким Пріорат позначає Святий Ґрааль.

Софі подивилась на нього. Ленґдон розумів, про що вона думає. Він і сам про це думав. Розміри цієї скриньки, її вага, символ Святого Ґрааля — усе начебто вело до одного незбагненного висновку. У цій дерев’яній скриньці — чаша Христова. Ленґдон знову сказав собі, що це неможливо.

— У цій скриньці, — прошепотіла Софі, — чудово вмістилася б... чаша.

Ні, це не може бути чаша!

Софі підсунула скриньку до себе, збираючись відкрити. Але коли вона зрушила її з місця, сталося дещо несподіване. Всередині щось булькнуло.

Ленґдон здивувався. Там якась рідина?

Софі теж була спантеличена.

— Ти чув?..

Ленґдон кивнув, розгублений.

— Рідина.

Софі простягла руку, повільно відімкнула скриньку і підняла кришку.

Нічого схожого на те, що лежало всередині, Ленґдонові не доводилося бачити в житті. Але одне стало їм зрозуміло відразу. Це, безумовно, не була чаша Христова.

— Поліція перекрила вулицю, — повідомив Андре Берне, заходячи до кімнати. — Вивести вас звідси буде нелегко. — Причинивши за собою двері, Берне побачив на конвеєрі масивну пластикову скриню і завмер, наче уражений громом. О Боже! То вони таки дісталися до рахунку Соньєра?

Софі й Ленґдон стояли біля столу, схилившись над чимось, що нагадувало велику дерев’яну скриньку для коштовностей. Софі швидко закрила кришку й підвела очі.

— Ми зрештою знайшли номер рахунку, — сказала вона.

Берне не міг вимовити ні слова. Це все докорінно змінювало.

Він чемно відвів погляд від скриньки й напружено думав, яким має бути його наступний крок. «Я мушу вивести їх із банку!» Але тепер, коли поліція перекрила шлях, Берне знав лише один спосіб, як це зробити.

— Мадемуазель, якщо я благополучно виведу вас із банку, ви маєте намір забрати цей предмет із собою чи повернути до сейфа?

Софі глянула на Ленґдона, тоді знову на Берне.

— Нам треба його забрати.

Берне кивнув.

— Дуже добре. Що б це не було, раджу загорнути його в піджак, доки ми не вийдемо з банку. Я б волів, щоб ніхто нічого не бачив.

Ленґдон скинув піджак, а Берне тим часом поспішно підійшов до конвеєра, замкнув порожню скриню і набрав на клавіатурі кілька простих команд. Конвеєр знову ожив, він поніс свій вантаж назад до сховища. Берне витягнув золотий ключ з отвору й віддав його Софі.

— Прошу сюди. Покваптеся.

Коли вони опинилися на вантажній платформі, Берне побачив, що до підземного гаража пробиваються промені світла від поліцейських автомобілів. Він спохмурнів. Очевидно, вони перекрили виїзд із банку. «Чи не забагато я на себе беру?» Його кинуло в піт.

Берне показав на один із невеличких броньованих фургонів. Надання надійного транспорту теж належало до послуг Депозитарного банку Цюриха.

— Лізьте до вантажного відділення, — сказав Берне. Він відхилив масивні задні двері й жестом запросив їх досередини, де теж виблискувала сталь. — Я повернуся за мить.

Софі з Ленґдоном залізли до фургона, а Берне тим часом побіг до будки наглядача за вантажною платформою, узяв ключі від броньовика і знайшов формену куртку й кепку водія. Скинув піджак, краватку і почав надягати уніформу водія. Раптом зупинився, наче щось згадав, і перекинув через плече поверх сорочки кобуру. На зворотному шляху прихопив з полиці пістолет, призначений для водіїв, вставив обойму і запхав його до кобури. Тоді ретельно застібнув куртку. Повернувшись до фургона, Берне натягнув кепку низько на чоло й подивився на Софі й Ленґдона, що стояли в порожній сталевій камері.

— Я ввімкну світло, — Берне клацнув вимикачем на стінці фургона, і на стелі засвітилася єдина лампочка. — І краще сядьте. Ані звуку, доки не виїдемо за браму.

Софі з Ленґдоном сіли на металеву підлогу. Ленґдон тримав на колінах скарб, загорнутий у твідовий піджак. Берне зачинив важкі двері. Тоді сів за кермо й завів двигун.

Броньовик із гуркотом котив нагору мощеною під’їзною доріжкою, а Берне відчував, що в нього під кепкою вже виступив піт. Звідси він бачив, що перед банком скупчилося набагато більше поліцейських машин, ніж він гадав. Коли фургон наблизився до внутрішньої брами, та автоматично відчинилася. Берне проминув браму й зачекав, поки вона зачиниться, перш ніж їхати далі. Та ось відчинилась і друга брама, і шлях назовні був відкритий.

Якщо не брати до уваги поліцейського авта, що перекрило дорогу нагорі.

Берне витер піт з чола і рушив уперед.

Назустріч йому вийшов довготелесий поліцейський, він помахом наказав зупинитися за кілька метрів до застави. Попереду стояли чотири патрульні авта.

Берне зупинився. Натягнувши кепку низько на очі, він скорчив таку гримасу, як тільки дозволяв йому його культурний рівень. Тоді відчинив дверцята і, не вилізаючи з-за керма, подивився згори вниз на поліцейського. Обличчя в того було суворе й виснажене.

— Qu’est-ce qui se passe?²³ — грубуватим тоном запитав Берне.

— Je suis Jerome Collet, — відповів поліцейський. — Lieutenant Police Judiciare. — Він показав на вантажне відділення. — Qu'estсе qu'il у a la dedans?24