Сайлас перетнув невеличкий двір і підійшов до дверей, які виявилися незамкненими. Це його не здивувало. Він відчинив двері і зайшов до малесенького передпокою. Щойно ступив на килим, як десь нагорі заграла приємна мелодія. Такий електронний дзвінок був звичним явищем у будинках, мешканці яких більшість дня проводили за молитвами у своїх кімнатах. Сайлас почув, як нагорі зарипіла дерев’яна підлога.

До нього зійшов чоловік у рясі.

— Чим можу допомогти?

Він мав добрі очі. Здавалося, його зовсім не здивувала незвична зовнішність Сайласа.

— Дякую. Мене звуть Сайлас. Я належу до «Опус Деї».

— Американець?

Сайлас кивнув.

— Я в Лондоні лише на день. Можна у вас перепочити?

— Звичайно. На четвертому поверсі є дві незайняті кімнати. Принести вам чаю з хлібом?

— Дякую. — Сайлас дуже зголоднів.

Він піднявся нагору до скромної кімнатки з одним вікном. Зняв намоклу рясу і став навколішки в самій спідній білизні, щоб помолитися. За якийсь час він почув, як хтось підійшов до дверей і поставив на підлогу тацю. Закінчивши молитися, Сайлас поїв і ліг спати.

Трьома поверхами нижче дзвонив телефон. Той самий член «Опус Деї», що впустив Сайласа, взяв слухавку.

— Вас турбує поліція Лондона, — почув він. — Ми шукаємо монаха-альбіноса. Нас поінформували, що він може бути у вас. Ви його бачили?

Монах був вражений.

— Так, він тут. Щось трапилось?

— Він зараз у вас?

— Так. Нагорі. Молиться. А що сталося?

— Хай залишається там, де є, — наказав поліцейський. — Нікому нічого не кажіть. Я негайно висилаю до вас людей.

Сент-джеймський парк — це острівець зелені в самому серці Лондона, громадський парк, що межує з Вестмінстерським, Букінгемським і Сент-джеймським палацами. Король Генріх VIII свого часу обгородив це місце і розводив тут оленів для полювання. Тепер же парк відкритий для всіх охочих, і сонячним пообіддям тут можна побачити лондонців, що відпочивають під вербами або годують пеліканів, які живуть у ставку. Предків цих пеліканів колись подарував королю Карлові II російський посланець.

Сьогодні Учитель пеліканів не бачив. Замість них негода пригнала сюди з океану чайок. Ними були всіяні всі галявини — сотні птахів із білими грудками дивились усі в один бік, терпляче перечікуючи шквали вологого вітру. Попри ранковий туман, з парку чудово було видно парламент і Біґ-Бен. А далі, за зеленими галявинами, ставком і витонченими силуетами плакучих верб, височіли шпилі будівлі, де була могила рицаря. Тому Учитель і наказав Ремі приїхати саме сюди.

Учитель підійшов до передніх дверей лімузина. Ремі нахилився і відчинив їх зсередини. Учитель не поспішав — відпив коньяку з пласкої пляшки, яку мав зі собою. Витер вуста і лише тоді сів поряд із Ремі й зачинив дверцята.

Ремі простягнув наріжний камінь, наче трофей.

— Ще трохи — і ми б його втратили.

— Ти добре попрацював, — похвалив його Учитель.

— Ми разом добре попрацювали, — відповів Ремі і поклав камінь до нетерплячих рук.

Учитель довго милувався ним, усміхаючись.

— А револьвер? Ти обтер його?

— Лежить у бардачку, там, де я його й знайшов.

— Супер! — Учитель відпив іще ковток і простягнув пляшку Ремі. — За наш успіх! Кінець уже близько.

Ремі вдячно прийняв пляшку. Коньяк був солонуватий, але він не надав цьому значення. Тепер вони з Учителем — справжні партнери. Ремі відчув, що піднявся на вищий щабель у житті. «Я вже ніколи не буду слугою. Він дивився на берег ставка, і Шато Віллет здавався йому далеким, як сон».

Потягнувши ще коньяку, Ремі відчув, як жилами розтікається приємне тепло. Але вже за кілька секунд тепло в горлі змінилося на жар. Ремі послабив краватку. Відчувши неприємний присмак у роті, він віддав пляшку Учителеві.

— Мені вже, мабуть, досить, — вимовив кволо.

Учитель забрав пляшку і сказав:

— Ремі, тобі відомо, що ти єдиний знаєш моє обличчя. Я дуже тобі довірився.

— Так, — відповів той. Його лихоманило, і він ще послабив краватку. — І цю таємницю я заберу з собою в могилу.

Учитель довго мовчав.

— Я тобі вірю, — вимовив нарешті. — Поклавши коньяк і наріжний камінь до кишені, Учитель відчинив бардачок і витяг мініатюрний револьвер. На мить Ремі охопив страх, але Учитель просто запхав револьвер до кишені штанів.

«Що він робить?» Ремі раптом кинуло в піт.

— Знаю, я обіцяв тобі свободу, — сказав Учитель із жалем у голосі. — Але в твоєму теперішньому становищі це найкраще, що я можу для тебе зробити.

Ремі стало важко дихати. Схопившись обома руками за горло, він схилився на кермо і відчув у стягнутій судомою трахеї смак блювоти. Хотів крикнути, але з горла вирвалося лише придушене хрипіння. Аж тепер він зрозумів, чому коньяк був солоний.

«Він мене отруїв!»

Сам не вірячи до кінця в це страшне припущення, Ремі повернувся й побачив, що Учитель спокійно сидить поряд і дивиться вперед. Перед очима все попливло, Ремі задихався. «Я зробив для нього все можливе! Як він тільки міг!» Чи Учитель від самого початку планував убити Ремі, чи втратив до нього довіру після того, що сталося в церкві Темпля, — цього Ремі вже ніколи не дізнається. Його охопила дика лють. Він хотів кинутися на Учителя, але тіло не слухалось. «Я повністю йому довірився!»

Ремі спробував підняти стиснуті кулаки і посигналити, а натомість повалився на бік поряд з Учителем, ухопившись за горло. Дощ заперіщив сильніше. Ремі вже нічого не бачив, мозок, позбавлений кисню, хапався за останні проблиски свідомості. І коли світ повільно огортала пітьма, Ремі Леґалудекові причулися звуки прибою на Рів’єрі.

Учитель вийшов із лімузина, задоволений, що ніхто не дивиться в його бік. «У мене не було вибору, — сказав він собі, дивуючись, що майже не відчуває докорів сумління. — Ремі сам вирішив свою долю». Учитель увесь час побоювався, що після закінчення операції Ремі, можливо, доведеться знищити. Коли ж той так необережно «засвітився» в церкві Темпля, варіантів не залишилося. Несподіваний візит Роберта Ленґдона до Шато Віллет став для Учителя приємним сюрпризом, але водночас поставив його перед складною дилемою. Ленґдон приніс наріжний камінь у самий центр операції — це було радісною несподіванкою — але водночас привів за собою поліцію. Відбитки пальців Ремі були не лише по всьому будинку, а й на горищі у стайні, де стояв пост прослуховування, на якому він же й чергував. Тепер Учитель був радий, що доклав стільки зусиль, аби ніщо не вказувало на його причетність до дій Ремі. Ніхто не міг запідозрити Учителя, якщо Ремі його не викаже. Тепер така небезпека відпала.

«Ще одне питання закрито, — думав Учитель, прямуючи до задніх дверей лімузина. — Поліція ніколи не здогадається, що сталося... і немає жодного живого свідка, який би їй розповів». Озирнувшись довкола, аби пересвідчитись, що ніхто не дивиться, він відчинив дверцята і зайшов до просторого салону.

За кілька хвилин Учитель уже перетинав Сент-джеймський парк. Залишилися двоє. Ленґдон і Неве. З ними буде складніше. Але впоратись можна. Наразі ж треба зайнятися криптексом.

Учитель переможно дивився на свою ціль, що виднілася поза парком. «В Лондоні папа рицаря ховав». Ледь зачувши цей вірш, Учитель знав відповідь. Однак не дивно, що інші не здогадалися так само швидко. «Я маю величезну перевагу». Учитель місяцями прослуховував розмови Соньєра і чув, як великий магістр час од часу згадував цього знаменитого рицаря, якого шанував майже так само, як і да Вінчі. Посилання на нього у вірші насправді було прозоре — слід віддати належне дотепності Соньєра — але як саме ця могила мала допомогти відгадати останній пароль, залишалося таємницею.

Де на гробі куля?..

Учитель невиразно пригадував фотознімки славнозвісної могили і, зокрема, її найцікавішої особливості — дивовижної кулі. Величезна сфера, що прикрашає могилу цього рицаря, майже така ж завбільшки, як і сама могила. Присутність кулі водночас і тішила, і непокоїла Учителя. З одного боку, вона начебто підтверджувала, що у вірші йдеться саме про цю могилу. З іншого, розгадка крилася в кулі, яка мала б бути на цій могилі... а не в тій, яка там уже є. Він сподівався, що знайде відповідь, коли ретельно огляне могилу.