«В Лондоні О. Поп рицаря ховав».

Софі підвелась, приголомшена.

Жак Соньєр, майстер двозначностей, зайвий раз довів, що він був неймовірно розумним чоловіком.

Сайлас здригнувся і прокинувся.

Він не знав, ні що його розбудило, ні як довго він спав. «Мені щось наснилося?» Він сів на солом’яній підстилці і прислухався до сонної тиші, що панувала в резиденції «Опус Деї». Її порушувало лише ледь чутне бурмотіння, яке долинало з кімнати під ним, — там хтось молився вголос. Сайласові ці звуки були знайомі, вони не могли його налякати.

Але чомусь він стривожився.

Сайлас підвівся і в самій спідній білизні підійшов до вікна. «За мною хтось стежив? — У дворі, як і раніше, не було нікого. Він прислухався. Тиша. — То чому мені так неспокійно?» Сайлас уже давно звик довіряти інтуїції. Вона не раз рятувала його на вулицях Марселя ще задовго до в’язниці... задовго до того, як, завдяки єпископові Арінґаросі, він народився вдруге. Дивлячись у вікно, він аж тепер помітив за парканом невиразні обриси авта. На даху була поліцейська фара. У коридорі рипнула підлога. Хтось узявся за клямку дверей.

Сайлас відреагував миттєво: двома стрибками перетнув кімнату і принишк за дверима саме в ту мить, коли вони з тріскотом розчахнулися. До кімнати ввірвався поліцейський зі зброєю в руках. Доки він зорієнтувався, де Сайлас, той ударив плечем двері, збивши з ніг другого поліцейського. Перший різко розвернувся, готовий вистрелити, але Сайлас кинувся йому під ноги. Гримнув постріл, куля просвистіла в Сайласа над головою, він ухопив поліцейського за ноги нижче колін і потягнув так, що той упав головою на підлогу. Другий поліцейський тим часом підвівся, але Сайлас із силою вдарив його коліном у пах. Тоді перескочив через скоцюблене від болю тіло і вибіг до коридору.

Майже голий, Сайлас кинувся сходами вниз. Він знав, що хтось його зрадив, але хто? Добігши до вестибюля, побачив, що до будинку вбігло ще кілька поліцейських. Сайлас повернув назад і помчав довгим проходом. Вхід для жінок. Він є у кожній резиденції «Опус Деї». Попетлявши вузькими коридорами, Сайлас забіг до кухні. Вгледівши напівголого альбіноса, що мчить, як навіжений, розкидаючи миски й каструлі, нажахані кухарі вибігли геть. Він опинився у вузькому коридорчику поряд із котельнею і нарешті побачив жадані двері з лампочкою нагорі.

Сайлас вилетів за двері, на дощ, зіскочив з низького порогу і надто пізно помітив поліцейського, що вибіг із-за рогу. Чоловіки схопилися; широке біле плече Сайласа із шаленою силою врізалося поліцейському в груди. Сайлас повалив його на землю, пістолет відлетів убік. За дверима почулися голоси. Сайлас перекотився на спині і схопив пістолет саме тієї миті, коли на порозі з’явилися інші поліцейські. Пролунав постріл, і Сайлас відчув між ребрами пекучий біль. Ошалілий з люті, він почав стріляти по трьох поліцейських; із ран бризнула кров.

Раптом над ним нависла чиясь тінь, що взялась невідомо звідки. Дужі руки схопили його оголені плечі з такою силою, наче це був сам диявол. Чоловік прокричав йому до вуха: «Сайласе, ні!»

Сайлас повернувся і вистрелив. Їхні погляди зустрілися. Сайлас дико закричав, коли єпископ Арінґароса падав.

У Вестмінстерському абатстві поховано понад три тисячі людей. Величезний кам’яний простір усередині цього старовинного храму всіяний останками королів, державних мужів, поетів та музикантів. Могили займають кожну нішу і кожний альков і дуже різняться за розмірами та величчю: тут є й такі помпезні поховання, як мавзолей королеви Єлизавети І, чий саркофаг із прахом стоїть в окремій апсидній каплиці, і дуже скромні могили, позначені лише плитами на підлозі із вигравіруваними на них написами. Від безконечного ходіння написи ці давно стерлися, і тепер відвідувачам залишається хіба що фантазувати, чиї останки покояться там, у криптах.

Побудоване в стилі величних соборів Ам’єна, Шартра і Кентербері, Вестмінстерське абатство не вважається ні собором, ні парафіяльною церквою. Воно має статус «особливої королівської церкви», яка підпорядковується лише монархові. Від часу коронації Вільгельма Завойовника, що відбулася на Різдво 1066 року, цей пишний храм бачив силу-силенну королівських церемоній і державних актів — від канонізації Едварда Сповідника до одруження принца Ендрю із Сарою Ферґюсон, похоронів Генріха V, королеви Єлизавети І і леді Діани.

Проте Роберта Ленґдона зараз не цікавило ніщо з довгої історії Вестмінстерського абатства, за винятком однієї події — похорону британського рицаря сера Ісаака Ньютона.

In London lies a knight a Pope interred.

У головному портику з боку північної частини трансепта Ленґдона й Софі перестріли охоронці; вони ввічливо попросили їх пройти до найновішого набутку храму — металошукача у вигляді арки — тепер такі встановлено в більшості історичних будівель Лондона. Ленґдон і Софі успішно пройшли попід аркою і рушили до входу в храм.

Переступивши поріг Вестмінстерського абатства, Ленґдон відчув, що зовнішній світ зник. Ні гуркоту транспорту. Ні шелесту дощу. Лише заглушлива тиша, що аж дзвенить; здавалося, будівля щось сама собі нашіптує.

Погляди Софі й Ленґдона, як і майже кожного відвідувача, миттю перенеслися вгору, до височенного купола, що впирався в небо. Колони з сірого каменю сягали у височінь, неначе каліфорнійські мамонтові дерева, змикалися нагорі граційними арками, а тоді так само стрімко спадали до кам’яної підлоги. Попереду простягався величезний прохід північної частини трансепта, він нагадував глибокий каньйон, оточений прямовисними скелями з вітражного скла. Сонячної днини на підлозі абатства танцювали різнокольорові плямки світла. Сьогодні ж через дощ і хмари у цьому величезному кам’яному просторі було якось моторошно... як у склепі, чим, власне, і є Вестмінстерське абатство.

— Тут майже нікого нема, — шепнула Софі.

Ленґдон був розчарований. Він сподівався побачити тут значно більше людей. Що більше людей, то краще. Йому не хотілося ще раз пережити те, що сталося в порожній церкві Темпля. Він думав, що у Вестмінстерському абатстві буде море туристів і серед них вони з Софі почуватимуться безпечно. Але таке враження про це місце Ленґдон виніс, побувавши тут улітку, в розпал туристського сезону. Сьогодні ж був дощовий квітневий ранок. Замість юрби люду і різнобарвних сонячних променів він бачив лише безмежні акри голої підлоги і темні, порожні алькови.

— Ми проходили через металошукач, — нагадала Софі, очевидно, відчувши тривогу Ленґдона. — Сюди неможливо проникнути зі зброєю.

Ленґдон кивнув, але слова Софі його не заспокоїли. Він хотів було прийти сюди з лондонською поліцією, але Софі відрадила, нагадавши, що вони ще не знають, хто замішаний у цій історії.

«Ми мусимо віднайти криптекс, — сказала вона. — Це ключ до всього».

Вона, звичайно ж, мала рацію.

Це ключ до того, щоб урятувати Лі.

Це ключ до таємниці Ґрааля.

Це ключ, щоб з’ясувати, хто за цим усім стоїть.

Прикро, але, здавалося, єдина нагода повернути наріжний камінь, — це зараз і тут... біля могили Ісаака Ньютона. Той, хто заволодів криптексом, мав прийти сюди, щоб розшифрувати останній пароль, і якщо він ще тут не побував, то Софі з Ленґдоном сподівалися його перестріти.

Вони наблизились до лівої стіни і, щоб не залишатися на видноті, зайшли в темний бічний прохід, відокремлений від нефа рядом пілястрів. Ленґдонові не йшов з голови образ Лі Тібінґа, якого тримають у полоні... можливо, він лежить зв’язаний на підлозі власного лімузина. Той, за чиїм наказом убили чотирьох членів Пріорату Сіону, не вагаючись, знищить й інших, що стануть на його шляху. Яка жорстока іронія в тому, що Тібінґ— сучасний британський рицар — став заручником у пошуку знаменитого співвітчизника — сера Ісаака Ньютона.

— У який це бік? — запитала Софі, роздивляючись навколо.

Могила. Ленґдон не мав уявлення.