Дощ посилювався, і він запхав криптекс глибоко в праву кишеню, щоб уберегти від вологи. У лівій був крихітний револьвер. За кілька хвилин він уже переступав поріг найвеличнішої будівлі Лондона, спорудженої дев’ять століть тому.

Тієї самої миті, коли Учитель сховався від дощу, єпископ Арінґароса потрапив під нього. Він вийшов зі свого компактного літачка в урядовому аеропорту Біггін-хілл і зіщулився від холоду. Арінґароса сподівався, що його зустріне капітан Фаш. А натомість до нього підійшов молодий поліцейський-британець із парасолею.

— Єпископ Арінґароса? Капітан Фаш мусив поїхати. Він попросив мене зустріти вас. Порадив, щоб я відвіз вас до Скотленд-Ярду. На його думку, там ви будете в найбільшій безпеці.

У найбільшій безпеці? Арінґароса подивився на важкий дипломат з облігаціями Ватикану, який тримав у руці. Він геть забув.

— Так, дякую.

Арінґароса сів до поліцейського авта, розмірковуючи, де в цю мить Сайлас. За кілька хвилин він почув відповідь по рації.

Орм Корт, 5.

Арінґароса миттю впізнав цю адресу.

Лондонська резиденція «Опус Деї».

Він різко повернувся до водія.

— Відвезіть мене просто туди!

Відколи система почала пошук, Ленґдон не відводив очей від екрана.

П’ять хвилин. Лише два результати. Обидва недоречні.

Він уже почав непокоїтися.

Памела Ґеттем була в сусідній кімнаті. Ленґдон і Софі необачно поцікавилися, чи не можна було б заварити кави. І тепер пищання мікрохвильового апарата, яке долинало з-за дверей, навело Ленґдона на думку, що їм збираються запропонувати розчинну «Нескафе».

Нарешті комп’ютер радісно пікнув.

— Чую, з’явився ще один результат, — озвалася Ґеттем. — Що там?

Ленґдон подивився на екран.

— Алегорія Зеленого рицаря, — крикнув він бібліотекарці.

— Не те, — сказала Ґеттем. — У Лондоні навряд чи покояться міфічні зелені велетні.

Ленґдон і Софі терпляче сиділи перед екраном. Ще два сумнівні результати. Довга пауза. Нарешті комп’ютер знову пікнув, але інформація виявилась зовсім несподіваною.

— Опери Ваґнера? — здивувалась Софі.

Ґеттем з пакетиком розчинної кави підійшла до дверей.

— Дивно. Хіба Ваґнер був рицарем?

— Ні, — відповів Ленґдон. Цей варіант його несподівано заінтригував. — Зате він був відомим масоном. — Так само, як і Моцарт, Бетховен, Шекспір, Ґершвін, Гудіні та Дісней. Про зв’язки масонів з тамплієрами, Пріоратом Сіону і Святим Ґраалем написано безліч книжок. — Я хочу це подивитися. Як завантажити весь текст?

— Вам не потрібний весь текст, — сказала Ґеттем. — Клацніть на заголовок, і комп’ютер покаже уривки контексту з вашими ключовими словами.

Ленґдон зробив, як вона порадила.

Відкрилось нове вікно.

— Не те, — розчаровано сказав Ленґдон. Однак його вразило, наскільки просто і зручно було користуватися системою. Цих уривків із ключовими словами вистачило, щоб він згадав, що опера Ваґнера «Парсіфаль» — це алегорична розповідь про Марію Магдалину і продовження роду Ісуса Христа; в ній ідеться про молодого рицаря, який шукає правди.

— Наберіться терпіння, — порадила Ґеттем. — Це як лотерея. Хай машина шукає.

Протягом кількох наступних хвилин комп’ютер знайшов іще кілька текстів із посиланнями на Ґрааль, у тому числі про трубадурів — знаменитих французьких мандрівних співаків. Ленґдон знав, що слова «менестрель» і «міністр» насправді походять від одного кореня. Трубадури були мандрівними слугами, або ministers, церкви Марії Магдалини, які у пісенній формі розповідали простому людові про згублену священну жіночність. Дотепер трубадури прославляють у піснях чесноти «нашої королеви» — таємничої прекрасної жінки, якій вони навік віддали серця.

Ленґдон швидко завантажив контекст, але не виявив нічого цікавого.

Комп’ютер знову пікнув.

— Нічого дивного, — сказав Ленґдон Софі. — Деякі наші ключові слова збігаються з назвами карт. — Він узяв мишу, щоб клацнути на гіпертекст. — Не знаю, Софі, чи казав тобі дідусь, коли ви грали з ним у таро, що ця гра — завуальована розповідь про згублену наречену і злочинну Церкву.

Софі здивувалась.

— Я цього не знала.

— У цьому суть. За допомогою метафоричної гри послідовники Ґрааля приховували свої справжні ідеї від пильного ока Церкви. — Ленґдон часто замислювався, як багато сучасних гравців у карти здогадується, що чотири масті — піки, черви, трефи й бубни — це символи, пов’язані з Ґраалем, які походять безпосередньо від чотирьох мастей таро: мечів, кубків, скіпетрів і пентаграм.

Ще за чотири хвилини, коли Ленґдон уже почав боятися, що вони не знайдуть тут того, за чим прийшли, комп’ютер видав новий результат.

— Вага геніальності? — із сумнівом прочитав Ленґдон. — Біографія якогось сучасного рицаря?

Ґеттем визирнула з-за дверей.

— Наскільки сучасного? Тільки не кажіть мені, що це ваш сер Руді Джуліані³⁴. Як на мене, до рицаря він трохи не дотягує.

Ленґдон мав власні сумніви щодо недавнього посвячення в рицарі сера Міка Джеґґера, але навряд чи момент був відповідний, щоб обговорювати принципи, за якими сьогодні в Британії роздають рицарські звання.

— Подивлюся, що там. — Ленґдон клацнув мишею на гіпертекст:

— Здається, слово «сучасний» тут не стосується нашої епохи, — крикнула Софі бібліотекарці. — Це якась давня книжка. Про сера Ісаака Ньютона.

Ґеттем знову визирнула і похитала головою.

— Не те. Ньютон похований у Вестмінстерському абатстві — центрі англійського протестантства. Папа римський аж ніяк не міг бути на його похороні. Цукор, вершки?

Софі кивнула.

Ґеттем чекала.

— Роберте?

У Ленґдона калатало серце. Він відвів погляд від екрана і встав.

— Сер Ісаак Ньютон — ось наш рицар.

Софі не зрозуміла.

— Ти про що?

— Ньютон похований у Лондоні, — пояснив Ленґдон. — Він створив науку, яка розгнівала Церкву. І він був великим магістром Пріорату Сіону. Що ще треба?

— Що ще? — Софі показала на вірш. — А як щодо папи, який поховав цього рицаря? Ти ж чув, що сказала місіс Ґеттем. Ньютона не ховав папа римський.

Ленґдон потягнувся до миші.

— А де сказано, що це папа римський? — Він клацнув на слові «Pope», і на екрані з’явилося ціле речення:

Ленґдон подивився на Софі.

— Відповідь, яку ми шукали, була вже в другому результаті. Ідеться не про папу римського, а про Олександра Попа, англійського поета.