— Цікавий годинник, — сказала Софі, мимохідь глянувши на зап’ясток Ленґдона. Тепер вони об’їжджали широченне кільце.

— Довго розповідати, — відповів він і опустив рукав.

— Звісно, я так і подумала. — Вона всміхнулась йому і виїхала з кільця на дорогу, що вела на північ, у протилежний бік від центру міста. Вони швидко проминули два перехрестя і на третьому звернули праворуч на бульвар Мальзерб. Закінчилися яскраво освітлені, обсаджені деревами вулиці дипломатичного кварталу. Авто занурилося в огорнутий пітьмою промисловий район. Софі різко повернула ліворуч, і наступної миті Ленґдон зрозумів, де вони.

Вокзал Сен-Лазар.

Споруда зі скляним дахом, що постала перед ними, нагадувала дивний гібрид ангара з теплицею. В Європі вокзали ніколи не сплять. Навіть у цю пізню пору біля головного входу чергувало з півдесятка таксі. Працювали лотки з канапками й мінеральною водою. З вокзалу вийшли якісь обшарпані хлопці з рюкзаками. Вони терли очі й роззиралися навколо, наче намагалися пригадати, в якому це вони місті. Трохи далі на узбіччі стояло двоє поліцейських, вони щось пояснювали якимсь запізнілим туристам.

Софі припаркувала авто за рядочком таксі в недозволеному місці, хоч на автостоянці на іншому боці вулиці було достатньо вільного місця. Доки Ленґдон устиг щось запитати, вона вже вийшла з авта. Софі підійшла до найближчого таксі й почала про щось домовлятися через вікно з шофером.

Ленґдон теж вийшов з авта і побачив, що Софі дає таксисту товсту пачку купюр. Той кивнув І, на подив Ленґдона, одразу від’їхав.

— Що сталося? — запитав Ленґдон, підійшовши до Софі. Таксі вже зникло з очей.

— Ходімо, — Софі рушила до входу у вокзал. — Купимо два квитки на найближчий потяг із Парижа.

Ленґдон поспішив за нею. Спочатку йшлося лише про те, щоб прорватися до посольства, розташованого за милю від Лувру, а тепер вони вже мусять втікати з Парижа. Ленґдонові вся ця пригода подобалася дедалі менше.

Шофер, який зустрів єпископа Арінґаросу в міжнародному аеропорту Леонардо да Вінчі, зупинився біля невеличкого, непоказного чорного «фіата». Арінґароса згадав той час, коли Ватикан мав лише довгі розкішні автомобілі, прикрашені великим гербом і прапором з печаткою папського престолу. Ті дні минули. Сьогодні автомобілі Ватикану були значно скромніші й переважно без жодних ідентифікаційних знаків. За словами Ватикану, така зміна була зумовлена прагненням заощадити кошти на доброчинні цілі, але Арінґароса підозрював, що тут передусім ідеться про безпеку. Світ збожеволів, і сьогодні в багатьох частинах Європи відверто демонструвати свою любов до Ісуса Христа означало б те саме, що намалювати на своєму авті мішень.

Притримуючи чорну рясу, Арінґароса вмостився на заднє сидіння і приготувався до довгої подорожі до замку Ґандольфо. Це мав бути той самий шлях, яким він уже їхав п’ять місяців тому.

«Минулорічний приїзд до Рима, — зітхнув він, — найдовша ніч у моєму житті».

П’ять місяців тому з Ватикану зателефонували й зажадали, щоб Арінґароса негайно з’явився до Рима. Без жодних пояснень. «Ваші квитки в аеропорту». Святий престол докладав усіх зусиль, щоб зберігати вуаль таємниці, навіть перед найвищим духовенством.

Арінґароса подумав, що його викликають для фотографування з папою й іншими високопоставленими служителями Ватикану, які хотіли «примазатися» до недавнього публічного успіху «Опус Деї» — завершення будівництва світової штаб-квартири в Нью-Йорку. Журнал «Architectural Digest» назвав нову споруду «Опус Деї» «яскравою зорею католицтва, що облагороджує сучасний ландшафт». Останнім часом Ватикан аж надто захоплювався усім без винятку, що пов’язувалось зі словом «сучасний».

Арінґароса не мав іншого вибору, як прийняти запрошення, що він і зробив, хоч і без особливого завзяття. Арінґароса не належав до палких прибічників теперішньої папської адміністрації. Як більшість консервативного духовенства, він з острахом спостерігав за діяльністю нового папи в перший рік його каденції. Видатний ліберал, його святість зійшов на папський престол в результаті одного з найсуперечливіших і найнезвичніших конклавів в історії Ватикану. Анітрохи не збентежений своїм раптовим возвеличенням, новообраний папа не довго освоювався на найвищій посаді в християнському світі. Спираючись на підтримку ліберально налаштованих кардиналів, він тепер проголосив своєю місією «омолодження доктрини Ватикану й осучаснення католицтва, щоб воно відповідало духові третього тисячоліття».

У цих словах, як побоювався Арінґароса, міг критися доволі небезпечний зміст: очевидно, цей чоловік надумав, що може переписати закони Божі й так завоювати серця тих, для кого вимоги істинного католицтва стали надто незручні в сучасному світі.

Арінґароса застосовував увесь свій політичний вплив — чималенький з огляду на кількість членів «Опус Деї» та їхні фінансові ресурси, — аби переконати папу та його радників, що пом’якшення законів Церкви — це не лише віроломство й боягузтво, а й політичне самогубство. Він нагадував, що попередні спроби пом’якшити церковний закон мали нищівні наслідки: кількість вірних скоротилась, як ніколи, пожертв ставало дедалі менше, і вже навіть забракло католицьких священиків, щоб очолювати парафії.

«Люди чекають від Церкви порядку й чітких настанов, — наполягав Арінґароса, — а не потурання й загравання!»

Тієї ночі, кілька місяців тому, коли «фіат» виїхав з аеропорту, Арінґароса з подивом побачив, що вони прямують не до Ватикану, а піднімаються якоюсь звивистою дорогою в гори на схід.

— Куди ми їдемо? — запитав він шофера.

— В Албан-хіллз, — відказав той. — Зустріч вам призначено в замку Ґандольфо.

У літній резиденції папи? Арінґароса там ніколи не був та й особливо не прагнув побувати. Ця цитадель шістнадцятого століття була не тільки місцем, де папа проводив літню відпустку, — у ній ще містилася Ватиканська обсерваторія — одна з найкраще обладнаних астрономічних обсерваторій у Європі. Арінґароса ніколи не схвалював традиції Ватикану загравати з наукою. Який сенс змішувати науку й віру? Адже людина, що вірує в Бога, аж ніяк не може займатися наукою без упереджень. Та й сама віра не потребує фізичного підтвердження своїх постулатів.

«І попри те, ось він, замок Ґандольфо», — думав Арінґароса, коли на тлі листопадового неба, всіяного зірками, замаячіла будівля. Із під’їзної алеї Ґандольфо нагадував величезне кам’яне чудовисько, що готується до смертельного стрибка в прірву. Приліплений на самому краю крутої скелі, замок нависав над колискою італійської цивілізації — долиною, де задовго до заснування Риму змагалися між собою клани Куріаці та Ораці.

Навіть здалеку замок Ґандольфо справляв незабутнє враження — це був яскравий приклад багатоярусної оборонної споруди, що чудово гармоніювала з суворим гірським пейзажем. Арінґароса із сумом побачив, що Ватикан зіпсував зовнішній вигляд замку, спорудивши на даху два величезні алюмінієві куполи, з якими ця колись велична будівля нагадувала гордого воїна, що почепив собі пару салонних капелюхів.

Коли Арінґароса вийшов з авта, назустріч йому поспішив молодий священик-єзуїт.

— Вітаю, єпископе. Я отець Манґано, працюю тут астрономом.

«Браво». Арінґароса пробурмотів слова привітання й пішов за священиком до вестибюля замку — просторого приміщення, в оздобленні якого мистецтво епохи Ренесансу бездарно поєднувалося з астрономічними рисунками. Піднімаючись услід за своїм провідником широкими мармуровими сходами, Арінґароса бачив знаки, що показували, як пройти до конференц-зал, аудиторій, де проводилися лекції на наукові теми, а також до відділу інформації для туристів. Йому було дуже дивно, що Ватикан, який дедалі частіше виявлявся неспроможним давати мирянам чіткі й суворі настанови для духовного зростання, якось знаходив час, щоб організовувати лекції з астрофізики для туристів.

— Скажи-но, друже, — звернувся Арінґароса до молодого священика, — відколи це хвіст почав махати собакою?