— У цьому вірші, — захоплено продовжував Тібінґ, — є натяки не лише на Ґрааль, а й на тамплієрів і на розкидану по світу родину Марії Магдалини! Що нам іще треба?

— Пароль, — відповіла Софі і знову подивилась на вірш. — Схоже, нам треба знайти якесь давнє слово мудрості.

— Абракадабра? — кинув Тібінґ із лукавими іскорками в очах.

«Слово з п’яти літер», — подумав Ленґдон і уявив, яку неймовірну кількість давніх слів можна вважати словами мудрості — їх можна шукати в містичних піснях, астрологічних пророцтвах, гаслах таємних товариств, вікканських заклинаннях, єгипетських магічних формулах, поганських мантрах — перелік нескінченний.

— Цей пароль, — сказала Софі, — схоже, якось пов’язаний із тамплієрами. — І процитувала: «Ключ — камінь, перед ним вкляк тамплієр».

— Лі, — звернувся Ленґдон, — ви ж знавець тамплієрів. Щось вам спадає на думку?

Тібінґ мовчав кілька секунд, тоді зітхнув.

— Що ж, «камінь» — це, очевидно, надгробок. Можливо, йдеться про надгробок Марії Магдалини, якому вклонялися тамплієри. Але від цього не легше, бо ми не знаємо, де її могила.

— В останньому рядку сказано, — зауважила Софі, — що правду відкриє атбаш. Я вже чула це слово. Атбаш.

— Не дивно, — докинув Ленґдон. — Ти, мабуть, чула його на лекції з криптології. Шифр атбаш — один із найдавніших відомих кодів.

«Ну звісно, — подумала Софі. — Це знаменита івритська система кодування».

Про шифр атбаш Софі справді довідалася з курсу криптології. Він з’явився близько 500 року до Р.X. і сьогодні був класичним прикладом кодування за принципом ротаційної заміни. Атбаш був поширеною формою давньоєврейського тайнопису, простим підставним шифром, що ґрунтувався на івриті — алфавіті з двадцяти двох літер. В атбаші першу літеру заміняли останньою, другу — передостанньою і так далі.

— Атбаш тут дуже доречний, — сказав Тібінґ. — Тексти, зашифровані за його допомогою, трапляються в кабалі, в Сувоях Мертвого моря і навіть у Старому Завіті. Єврейські науковці й містики за допомогою атбашу й дотепер виявляють прихований зміст. Пріорат мав би дуже добре знати цей шифр.

— Проблема лише в тому, — зауважив Ленґдон, — що ми не маємо, до чого його застосувати.

Тібінґ зітхнув.

— На камені має бути слово-код. Мусимо знайти цей камінь, якому поклонялися тамплієри.

З понурого виразу на обличчі Ленґдона Софі зрозуміла, що знайти цей камінь буде ой як нелегко.

«Атбаш — це ключ, — думала Софі. — Але ми не знаємо, де двері».

Минуло ще три хвилини, і Тібінґ тяжко, зітхнув й у відчаї затряс головою.

— Друзі, це глухий кут. Дозвольте, я трохи подумаю, а тим часом принесу нам щось погризти і перевірю, що там поробляють Ремі і наш гість. — Він встав і рушив у хвіст літака.

Софі втомлено подивилась йому вслід.

За вікном був передсвітанковий морок. Софі раптом здалося, що вона нестямно мчить крізь простір і не знає, де врешті-решт опиниться. З дитинства призвичаєна до дідусевих загадок, вона мала незатишне відчуття, що в цьому віршикові криється ще якась інформація, якої вони поки що не виявили.

«Тут є ще щось, — сказала вона собі. — Майстерно заховане... Однак воно є».

З іншого боку, вона побоювалась, що, коли вони нарешті відкриють цей криптекс, у ньому виявиться аж ніяк не карта із місцем заховання Святого Ґрааля. Попри переконаність Тібінґа й Ленґдона, що правда криється саме в цьому мармуровому циліндрі, Софі, яка розв’язала немало дідусевих головоломок, знала: Жак Соньєр так легко не віддає своїх таємниць.

Авіадиспетчер нічної зміни на аеродромі Ле Бурже дрімав перед чорним екраном радара, коли капітан судової поліції мало не вибив йому двері.

— Літак Тібінґа! — заревів Безу Фаш, увірвавшись до невеличкої вежі. — Куди він полетів?

Диспетчер щось мляво забелькотів, намагаючись захистити право британського клієнта на конфіденційність — це був один із найшанованіших клієнтів аеродрому. Але нічого з цього не вийшло.

— Добре, — сказав Фаш. — Тоді я вас заарештую за те, що ви випустили приватний літак без реєстрації плану польоту. — Фаш підкликав агента з наручниками, і диспетчер не на жарт налякався. Він пригадав статті в газетах, автори яких намагалися з’ясувати, хто цей капітан поліції — національний герой чи небезпечний самодур. Відповідь він щойно одержав.

— Стривайте! — заскиглив диспетчер, побачивши наручники. — Я скажу все, що знаю. Сер Лі Тібінґ часто літає до Лондона на лікування. Він має приватний ангар в урядовому аеропорту Біггін-хілл у Кенті. Це на околиці Лондона.

Фаш жестом зупинив агента з наручниками.

— Сьогодні він теж приземлиться в Біггін-хілл?

— Не знаю, — чесно відповів диспетчер. — Літак злетів, як завжди, останній сеанс зв’язку дає підстави припускати, що він тримає курс на Британію. Дуже ймовірно, що це буде Біггін-хілл.

— На борту був іще хтось?

— Присягаюся, капітане, цього знати я не можу. Наші клієнти під’їжджають просто до своїх ангарів і беруть із собою, кого хочуть. Документи перевіряють митники в аеропорту призначення.

Фаш подивився на годинник, а тоді на літаки, що вишикувалися перед терміналом.

— Якщо вони прямують до Біггін-хілл, то за скільки часу приземляться?

Диспетчер переглянув свої записи.

— Це короткий політ. Його літак має приземлитися... близько шостої тридцять. Тобто за п’ятнадцять хвилин.

Фаш спохмурнів і звернувся до одного зі своїх агентів.

— Зафрахтуйте мені літак. Я лечу до Лондона. І зв’яжіть мене з місцевою поліцією в Кенті. Не з британською службою безпеки. Я не хочу галасу. З місцевою поліцією. Скажіть їм, нехай дозволять літакові Тібінґа приземлитися. А тоді хай його оточать. І нікого без мене не випускають.

— Ти щось притихла, — сказав Ленґдон, дивлячись на Софі, що сиділа навпроти.

— Просто втомилась, — відповіла вона. — Та ще цей вірш. Не знаю.

Ленґдон почувався так само. Монотонне гудіння двигунів і легке похитування літака заколисувало. У голові й досі стугонів біль — утому місці, куди його вдарив монах. Тібінґ іще не повернувся із заднього салону, і Ленґдон вирішив скористатися тим, що вони із Софі самі, і розповісти їй дещо, що засіло йому в голові.

— Здається, я знаю, чому твій дідусь надумав нас звести. Він, мабуть, хотів, щоб я тобі дещо пояснив.

— А що, історія Святого Ґрааля і Марії Магдалини — це ще не все?

Ленґдон завагався, не знаючи, з чого почати.

— Розрив між вами... Те, через що ти десять років з ним не розмовляла. Думаю, він сподівався, що я зможу тобі пояснити, в чому тут річ.

Софі нервувалася.

— Але ж я тобі не розповідала, що між нами сталося.

Ленґдон уважно подивився на неї.

— Ти випадково побачила якийсь сексуальний ритуал. Так чи ні?

Софі відсахнулась.

— Звідки ти знаєш?

— Софі, ти сказала, ніби бачила щось таке, що переконало тебе, що твій дідусь належить до таємного товариства. І те, що ти побачила, настільки тебе вразило, що ти перестала з ним спілкуватися. Я достатньо знаю про таємні товариства. Не треба бути да Вінчі, аби здогадатися, що саме ти побачила.

Софі здивовано дивилась на нього.

— Це було навесні? — допитувався Ленґдон. — Близько рівнодення? У середині березня?

Софі відвернулась до вікна.

— В університеті якраз розпочались весняні канікули. Я приїхала на кілька днів раніше, ніж обіцяла.

— Не хочеш розповісти, як це було?

— Не маю бажання. — Вона різко обернулась до Ленґдона, в очах у неї блищали сльози. — Сама не знаю, що я бачила.

— Там були і чоловіки, і жінки?

Якусь мить вона вагалась, тоді кивнула.

— Одягнені в біле й чорне?

Вона витерла очі і знову кивнула, наче трохи заспокоївшись.

— Жінки були в білих легких сукнях... і в позолочених туфлях. Вони тримали золоті кулі. Чоловіки мали на собі чорні туніки і чорні черевики.