— Як вашого капітана на ім’я? — Ленґдон вирішив змінити тему.

— Безу Фаш, — відповів водій, під’їжджаючи до головного входу піраміди. — Ми кличемо його «le Taureau»5.

Ленґдон подивився на нього здивовано, замислившись, чи кожен француз має якесь загадкове прізвисько, пов’язане з твариною.

— Ви називаєте свого капітана Биком?

Поліцейський підвів брови:

— А ви насправді краще знаєте французьку, ніж показуєте, месьє Ленґдон.

«Французьку я знаю препаскудно, — подумав Ленґдон, — зате незле розуміюся на іконографії знаків зодіаку. Таурус завжди був биком. Астрологічні символи однакові в усьому світі».

Поліцейський зупинив авто і показав на великі двері в піраміді між двома водограями.

— Вхід там. Хай щастить, месьє.

— А ви хіба не йдете зі мною?

— Мені наказано залишити вас тут. Я маю інші справи.

Ленґдон зітхнув і виліз з авта. «Умови тут диктую не я».

Заревів двигун, і «ситроен» розтанув у пітьмі.

Дивлячись йому вслід, Ленґдон раптом подумав: а може, не йти туди? Адже він міг і відмовитись від запрошення... Перейти через площу, спіймати таксі і їхати до готелю спати?.. Та щось підказувало йому, що це аж ніяк не найкраща ідея.

Ленґдон рушив до серпанку водограїв, і в нього виникло тривожне відчуття, наче він переступає якийсь уявний поріг в інший світ. Усе це скидалося на сон. Двадцять хвилин тому він мирно спав у готелі. А тепер от стоїть перед прозорою пірамідою, яку збудував Сфінкс, і чекає поліцейського на прізвисько Бик.

«Я загубився в якійсь картині Сальвадора Далі», — майнуло йому в голові.

Ленґдон рушив до головного входу — величезних дверей-вертушки. У фойє горіло тьмяне світло і було порожньо.

«Постукати?»

«Цікаво, — подумав Ленґдон, — а чи доводилося комусь із шанованих єгиптологів Гарварду стукати в двері піраміди, сподіваючись, що їм відчинять?» Він уже підняв було руку, готовий постукати, аж раптом із темряви за склом виникла чиясь постать. Хтось поспішно йшов знизу закрученими сходами. Чоловік був кремезний і темноволосий, чимось схожий на неандертальця. Чорний двобортний піджак, здавалося, от-от трісне на його широких плечах. В усьому, навіть у його ході, відчувалася владність. Він розмовляв по мобільному телефону, але доки підійшов до дверей, закінчив розмову і жестом запросив Ленґдона ввійти.

— Я Безу Фаш, — відрекомендувався, щойно Ленґдон опинився всередині. — Капітан Центрального управління судової поліції. Голос цілком пасував до його зовнішності — гортанний гуркіт... наче грім, що віщує бурю.

Ленґдон простягнув руку.

— Роберт Ленґдон.

Величезна долоня Фаша стиснула його руку з неймовірною силою, наче хотіла роздушити.

— Я бачив знімок, — сказав Ленґдон. — Ваш працівник сказав, Жак Соньєр сам це...

— Месьє Ленґдон, — чорні очиці Фаша були наче вирізані з ебенового дерева, — те, що ви бачили на знімку, — лише початок усього, що зробив Соньєр.

Манерою триматися капітан Фаш і справді нагадував розлюченого бика — плечі широко розправлені, важке підборіддя втиснуте в груди. Темне волосся росло в нього на чолі характерним язиком; воно було зачесане назад і змащене гелем, від чого цей язик ще більше впадав у вічі — було враження, наче він несеться попереду Фаша, немов ніс бойового корабля. Коли Фаш ішов, здавалося, його темні очі спопеляють землю перед ним, випромінюючи якусь полум’яну ясність. Не дивно, що він мав репутацію людини суворої і непоступливої в усіх питаннях.

Ленґдон ішов за капітаном славнозвісними мармуровими сходами, що вели до невеличкої підземної зали під скляною пірамідою. Спускаючись, вони проминули двох охоронців із судової поліції, озброєних автоматами. Було зрозуміло: сьогодні ніхто не ввійде і не вийде звідси без благословення капітана Фаша.

Коли вони спустилися нижче від рівня землі, Ленґдон насилу поборов мандраж. Товариство Фаша анітрохи не заспокоювало, а в самому Луврі цієї миті було темно й страшно, як у могилі. Сходами м’яко стелилося світло від крихітних вмонтованих лампочок, як у проході в кінотеатрі. Ленґдон чув, як кожний його крок відлунює під скляним склепінням. Подивившись угору, він побачив за прозорим дахом мерехтливі відблиски водограїв, що танули в темряві.

— Як вона вам? — запитав Фаш, задерши вгору масивне підборіддя.

Ленґдон зітхнув, він надто втомився, щоб далі грати в ігри.

— Ваша піраміда чудова.

— Шрам на обличчі Парижа, — сердито пробурчав Фаш.

«Один — нуль на його користь». Ленґдон відчував, що Фаш — людина, якій важко догодити. Цікаво, подумав він, чи знає капітан, що на настійну вимогу президента Міттерана цю піраміду збудовано рівно з 666 скляних панелей — дивне прохання, яке дуже любили обговорювати противники колишнього президента, адже 666 уважають числом сатани.

Ленґдон вирішив не порушувати цієї теми.

Вони спустилися ще глибше й опинились у підземному холі. У напівмороці важко було визначити справжні розміри цього приміщення. Побудоване на глибині п’ятдесяти семи футів під землею, воно займало 70 000 квадратних футів і нагадувало якийсь безкінечний ґрот. Стіни й підлога були викладені мармуром теплих вохряних тонів, що пасували до жовтувато-золотистого кольору наземного фасаду Лувру, й удень тут було світло та людно. Однак зараз у цьому підземеллі було темно і порожньо, і воно більше скидалося на холодний склеп.

— А де штатні охоронці музею? — поцікавився Ленґдон.

— En quarantaine6, — Фаш сказав це таким тоном, наче Ленґдон піддавав сумніву надійність його команди. — Зрозуміло, що сьогодні в музей проникнув хтось, хто не мав на це права. І тому всі нічні охоронці Лувру перебувають зараз в іншому крилі, там їх допитують. Цієї ночі відповідальність за безпеку музею взяли на себе мої агенти.

Ленґдон кивнув і піддав ходи, намагаючись не відставати від Фаша.

— Як близько ви були знайомі з Жаком Соньєром? — запитав капітан.

— Взагалі не знайомі. Ми жодного разу не зустрічалися.

Фаш здивувався:

— То сьогодні ввечері ви мали зустрітися вперше?

— Так. Ми домовились зустрітися на рецепції в Американському університеті відразу після моєї лекції. Я чекав, але він так і не з’явився.

Фаш щось записав у блокнот. Вони рушили далі, і Ленґдон мигцем помітив менш відому піраміду Лувру — La Pyramide Inversee — величезний світильник у формі перевернутої піраміди, що звисав зі стелі, наче сталактит. Фаш жестом запросив Ленґдона піднятися на кілька сходинок, що вели до входу в тунель під склепінням. Над входом висіла вивіска з написом «ДЕНОН». Так називалося крило Лувру, де були найзнаменитіші експонати.

— Хто запропонував зустрітися? — несподівано запитав Фаш. — Ви чи він?

Питання здалося дивним.

— Месьє Соньєр, — відповів Ленґдон, входячи до тунелю. — Його секретарка зв’язалася зі мною кілька тижнів тому електронною поштою. Вона написала, що куратор довідався про те, що я збираюся до Парижа з лекцією, і хоче скористатися цією нагодою, аби поговорити зі мною про щось.

— Про що саме?

— Не знаю. Думаю, йшлося про мистецтво, адже в нас були схожі інтереси.

Фаш начебто не дуже вірив.

— Ви й справді не уявляєте, якою була мета вашої зустрічі?

Ленґдон не уявляв. Тієї миті йому було цікаво, що міг хотіти від нього Соньєр, але розпитувати було якось незручно. Цей славетний знавець мистецтва був визнаним самітником і дуже мало з ким зустрічався. Ленґдон просто зрадів нагоді поспілкуватися з ним.

— Але ж, месьє Ленґдон, може, ви хоча б здогадуєтесь, про що наша жертва хотіла говорити з вами того вечора, коли сталося вбивство? Це може бути важливо.

Ленґдон відчув підтекст запитання, і йому стало незатишно.

— Справді не уявляю. Я не питав. Просто вважав за честь отримати запрошення від такої людини. Я захоплююся працями Соньєра. Часто користуюсь його книжками на лекціях.