Тієї ж ночі, ще не отямившись від гіркого розчарування й відчуття зради, вона спакувала речі й пішла з дому. А на столі у вітальні залишила записку:

Поряд із запискою вона поклала старий запасний ключ від заміського будинку.

— Софі! — голос Ленґдона перервав її роздуми. — Стій! Зупинися!

Софі різко загальмувала. Авто проїхало ще кілька метрів і зупинилось.

— Що? Що сталося?

Ленґдон показав на довгу вулицю попереду.

Софі сполотніла. Попереду, приблизно за сто ярдів, на перехресті чергували два авта судової поліції. Із того, як вони стояли навскіс, їхні наміри були очевидні. Вони перекрили авеню Ґабріель!

Ленґдон похмуро усміхнувся.

— Наскільки я розумію, до посольства нам сьогодні не прорватись?

Поліцейські, що повиходили зі своїх машин, тепер дивилися в їхньому напрямку, очевидно, розмірковуючи, що це за фари так різко зупинилися посеред дороги.

Що ж, Софі, повертай повільно назад.

Вона ввімкнула задню передачу, виконала розворот у три прийоми й поїхала назад. І вже за мить почула, як за ними завищали шини. Загули сирени.

Проклинаючи все на світі, Софі натиснула на газ.

«Смарт» мчав дипломатичним кварталом Парижа, повз посольства й консульства, і нарешті вилетів із якоїсь бічної вулиці на простору автостраду Єлисейських полів.

Ленґдон нервово стискав кулаки й увесь час дивився в заднє скло, виглядаючи поліцію. Він уже жалкував, що вирішив утікати. «Втім, ти нічого не вирішував», — нагадав він собі. Софі зробила це за нього, коли викинула маячок стеження через вікно туалету в Луврі. Тепер, коли вони швидко віддалялися від американського посольства, обганяючи нечисленні авта на Єлисейських полях, Ленґдон відчував, що його шанси погіршилися. Софі начебто вдалося відірватися від переслідувачів, принаймні на якийсь час, однак Ленґдон не вірив, що так триватиме довго.

Не відпускаючи керма, Софі порилася в кишені. Витягла якийсь маленький металевий предмет і простягнула йому.

— Ось подивися, Роберте. Це те, що дідусь залишив мені за «Мадонною в скелях».

Ленґдон, схвильований, узяв предмет і почав уважно його розглядати. Він був важкий і мав форму хреста. Спершу Ленґдонові здалося, що це мініатюрний макет пам’ятника, який ставлять на могилах. Але потім він роздивився, що стрижень, на якому стримить хрест, має форму тригранної призми. І по всій його довжині розкидано безліч малесеньких шестикутних заглибин.

— Це ключ, вирізаний лазером. — пояснила Софі. — Ці шестикутники зчитує спеціальний електронний пристрій.

Ключ? Ленґдон таких ніколи не бачив.

— Подивися з іншого боку, — сказала вона, виїхавши на іншу смугу і проминувши чергове перехрестя.

Ленґдон повернув ключ іншим боком і занімів. У центрі хреста красувалася геральдична лілія з ініціалами P.S.

— Софі! — вигукнув він. — Це та емблема, про яку я тобі казав! Офіційний герб Пріорату Сіону.

Вона кивнула.

— Я вже тобі казала, що бачила цей ключ колись давно. Дідусь просив ніколи про нього не згадувати.

Ленґдон не зводив очей із дивовижного ключа. Високі технології поряд зі старовинним символом навіювали думку про якесь таємниче поєднання давнини із сучасністю.

— Дідусь сказав, цей ключ від скриньки, де він зберігає багато таємниць.

Ленґдонові мороз пішов по шкірі, коли він уявив, які таємниці міг зберігати Жак Соньєр. Навіщо старовинному братству футуристичний ключ, Ленґдон не уявляв. Пріорат Сіону мав єдину місію: він охороняв якусь таємницю. Таємницю неймовірно могутню. Можливо, цей ключ якось пов’язаний із цим? Ця думка не давала спокою.

— Ти не знаєш, від чого він?

Софі була розчарована.

— Я сподівалася, що ти це знаєш.

Ленґдон мовчки розглядав ключ.

— Схожий на християнський, — зауважила Софі.

Ленґдон не був так упевнений. Головка ключа мала форму не традиційного християнського хреста на довгій ніжці, а радше квадратного хреста — з чотирма раменами однакової довжини — який за появою випередив християнство на півтори тисячі років. Такий хрест ніяк не асоціювався з розп’яттям. Розп’яття пов’язують із латинським хрестом, який римляни перетворили на знаряддя тортур. Ленґдона завжди дивувало те, як мало християн знає, що кривава історія їхнього символу відображена в самій його назві, адже в багатьох мовах слово «хрест» походить від латинського cruciare — катувати.

— Софі, — сказав Ленґдон, — усе, що я можу тобі сказати, — це те, що такі рівнораменні хрести, як оцей, уважають мирними хрестами. Вони не придатні до розп’яття, а рівновага між їхніми вертикальними й горизонтальними елементами символізує природну єдність чоловічого й жіночого начал, що відповідає філософії братства.

Софі втомлено подивилась на нього.

— То ти не здогадуєшся?

Ленґдон спохмурнів.

— Не маю уявлення.

— Добре. Ми не можемо залишатися на дорозі. — Софі подивилася в дзеркало заднього виду. — Мусимо знайти якесь безпечне місце, щоб подумати, від чого цей ключ.

Ленґдон із сумом згадав свій комфортабельний номер у «Рітці». Зрозуміло, туди їм дороги немає.

— Може, звернутися до моїх колег з Американського університету в Парижі?

— Надто очевидно. Фаш їх перевірить.

— То, може, ти когось знаєш? Ти ж тут живеш.

— Фаш перевірить усі мої телефонні дзвінки та електронну пошту. Переговорить із колегами. На моїх знайомих краще не розраховувати. Готелі теж відпадають — вони всі вимагають посвідчення особи.

Ленґдон знову подумав, чи не краще було здатися Фашеві ще в Луврі.

— Зателефонуймо до посольства. Я їм усе поясню і попрошу прислати когось, щоб забрав нас.

— Забрав нас? — Софі обернулася й подивилась на нього, як на божевільного. — Роберте, опустися на землю. Юрисдикція твого посольства поширюється лише на його територію. Прислати когось, щоб забрав нас туди, означало б допомагати зловмисникові, який переховується від французького правосуддя. Забудь про це. Інша річ, якби ти прийшов до свого посольства й попросив тимчасового притулку. Але намовляти їх до якихось дій проти французької правоохоронної системи на території Франції? — вона похитала головою. — Можеш подзвонити до посольства хоч і зараз, і вони порадять тобі не ускладнювати ситуації ще більше і здатися Фашеві. А ще пообіцяють використати свої дипломатичні канали, щоб домогтися для тебе справедливого суду. — Вона глянула на ряд вишуканих крамниць на Єлисейських полях. — Скільки ти маєш готівки?

Ленґдон зазирнув до гаманця.

— Сто доларів. Пару євро. А що?

— Кредитні картки?

— Ну, звісно.

Софі збільшила швидкість, і Ленґдон зрозумів, що вона обдумує якийсь план. Просто попереду, наприкінці Єлисейських полів, височіла Тріумфальна арка — пам’ятник заввишки 164 фути, яким Наполеон хотів ушанувати власну військову міць. Арку оточувало найбільше у Франції кільце, воно складалося аж із дев’яти смуг.

Перед самим кільцем Софі знову подивилася в дзеркало заднього виду.

— Наразі ми відірвалися, — мовила, — але це не надовго, якщо залишимося в цьому авті.

«То вкрадімо інше, — подумав Ленґдон, — яка різниця? Ми ж однаково злочинці».

— Що ти маєш робити?

Софі на швидкості виїхала на кільце.

— Довірся мені.

Ленґдон не відповів. Довіра сьогодні щось не дуже допомогла йому. Він задер рукав піджака й подивився на годинник — це був старомодний колекційний годинник з Мікі-Маусом, який батьки подарували йому на десятий день народження. Хоч великий дитячий циферблат часто викликав здивовані погляди, Ленґдон завжди носив тільки цей годинник. Мультфільми Волта Діснея вперше познайомили його з магією форми й кольору, а тепер Мікі-Маус постійно нагадував, що в душі треба залишатися молодим. Однак зараз руки Мікі-Мауса були складені якимсь незручним кутом і показували не менш незручний час.

2:51.