— Знову помиляєшся. Ти прагнеш цього значно більше. Ти вже довів, що заради цього готовий на вбивство.

Ремі Леґалудек, що сховався між лавами у нефі недалеко від арки, дедалі більше нервувався. Усе пішло не так, як планувалось, і навіть з такої відстані він бачив, що Сайлас розгубився і не впевнений, як діяти далі. За наказом Учителя Ремі заборонив Сайласові стріляти.

— Відпусти їх! — знову зажадав Ленґдон, тримаючи криптекс високо над головою і сміливо дивлячись у дуло Сайласового пістолета.

У червоних очах монаха спалахнув гнів. Ремі весь напружився. Він боявся, що Сайлас вистрелить у Ленґдона, коли той триматиме криптекс. «Не можна допустити, щоб криптекс упав!»

Криптекс мав стати для Ремі перепусткою у світ свободи й багатства. Понад рік тому Ремі був просто п’ятдесятип’ятирічним слугою, що жив у Шато Віллет і виконував усі забаганки вередливого каліки сера Лі Тібінґа. Тоді йому зробили незвичайну пропозицію. Зв’язок із сером Лі Тібінґом — найкращим у світі знавцем історії Ґрааля — мав принести Ремі усе, про що він тільки мріяв. Відтоді кожна мить, яку він провів у стінах Шато Віллет, наближала його до заповітної мети.

«Я вже дуже близько, — казав собі Ремі, не зводячи очей з наріжного каменя у Ленґдона в руці. — Якщо Ленґдон його кине, все пропало».

«Бачу, доведеться-таки й мені вийти». Учитель суворо заборонив Ремі показуватись. Ремі був єдиним, хто знав Учителя особисто.

— Ви впевнені, що Сайлас упорається із цим завданням? — запитав Ремі Учителя менш ніж півгодини тому, коли одержував вказівки щодо викрадення каменя. — Може, краще я сам усе зроблю?

Учитель твердо стояв на своєму.

— Сайлас добре попрацював з чотирма членами Пріорату. Він добуде наріжний камінь. Ти ж не повинен виходити. Якщо інші тебе побачать, їх доведеться знищити, а вбивств уже й так було достатньо. Не показуй їм обличчя.

«Моє обличчя зміниться, — думав Ремі. — 3 тими грішми, які мені пообіцяли, я стану абсолютно новою людиною». Учитель йому сказав, що тепер хірурги можуть змінювати навіть відбитки пальців. Незабаром він буде вільний — інший невпізнаваний чоловік десь на пляжі підставлятиме сонцю своє нове привабливе обличчя.

— Зрозуміло, — сказав Ремі. — Допомагатиму Сайласові, залишаючись у тіні.

— Щоб ти знав, Ремі, — сказав йому Учитель, — могила, про яку йдеться у вірші, — не в церкві Темпля. Тож не бійся. Вони шукають не там, де треба.

Ремі був вражений.

— А ви знаєте, де ця могила?

— Звичайно. Пізніше я тобі скажу. Зараз треба діяти швидко. Якщо інші здогадаються, де насправді ця могила, і вийдуть із церкви з криптексом, то ми втратимо Ґрааль назавжди.

Ремі було начхати на Ґрааль, але Учитель обіцяв заплатити тільки після того, як вони його знайдуть. У Ремі голова йшла обертом від думки, скільки грошей він незабаром матиме. Третина від двадцяти мільйонів євро. Більш ніж достатньо, щоб зникнути раз і назавжди. Ремі уявляв містечка на Лазуровому березі, де він проживе решту своїх днів, ніжачись на сонечку і дозволяючи тепер іншим прислуговувати йому.

Зараз, причаївшись у церкві Темпля і слухаючи, як Ленґдон погрожує розбити наріжний камінь, Ремі відчув, що безхмарне майбутнє опинилося під загрозою. Думка про те, що він підійшов до мети так близько і тепер може вмить усе втратити, була нестерпною, і Ремі вирішив діяти. Револьвер у його руці був маленький, дрібнокаліберний, але однаково смертоносний, якщо стріляти з близької відстані.

Вийшовши з тіні, Ремі рішуче покрокував до круглої зали і націлився Тібінґові просто в голову.

— Старий, я довго чекав цієї миті!

Коли сер Лі Тібінґ побачив, що в нього цілиться Ремі, серце його мало не зупинилося. «Він що, збожеволів?!» Тібінґ упізнав мініатюрний револьвер «Медуза», що його він про всяк випадок тримав під замком у бардачку лімузина.

— Ремі? — здивовано вигукнув Тібінґ. — Що відбувається?

Ленґдон і Софі були ошелешені не менше.

Ремі обійшов Тібінґа і притиснув дуло револьвера йому до спини, просто під ліву лопатку.

Тібінґ заціпенів від страху.

— Ремі, я не...

— Усе дуже просто, — обірвав його Ремі, дивлячись на Ленґдона. — Камінь на підлогу, або я його пристрелю!

Ленґдон застиг на місці.

— Яка тобі користь від каменя? — нарешті вимовив він. — Ти ж його однаково не відкриєш.

— Самовпевненї дурні, — посміхнувся Ремі. — Ви що ж, не помітили, що, коли ви обговорювали ці вірші, я все слухав? А потім переказав іншим людям. Які, до речі, знають більше від вас. Ви ж бо навіть шукаєте не там, де слід. Могила, що вам потрібна, у зовсім іншому місці!

Тібінґ стривожився. «Що він верзе?»

— Навіщо тобі Ґрааль? — допитувався Ленґдон. — Щоб знищити? Перед кінцем днів?

— Сайласе, забери від пана Ленґдона наріжний камінь, — наказав Ремі.

Коли монах наблизився, Ленґдон відступив на крок і підняв криптекс над головою, сповнений рішучості пожбурити його на підлогу.

— Я швидше його розіб’ю, — сказав Ленґдон, — ніж віддам у брудні руки.

Тібінґа охопив жах. Ще мить — і справа його життя загине в нього на очах. Усі його мрії от-от розіб’ються.

— Роберте, ні! — закричав Тібінґ. — Не робіть цього! Ви ж тримаєте Ґрааль! Ремі ніколи не вистрелить у мене. Ми знаємося вже десять...

Ремі підняв пістолет догори і вистрелив у стелю. Мініатюрний револьвер гримнув зі страшною силою, луна прокотилася під кам’яним склепінням, наче грім.

Усі завмерли.

— Я не жартую, — сказав Ремі. — Наступний постріл буде йому в спину. Віддайте наріжний камінь Сайласові.

Ленґдон неохоче простягнув криптекс. Сайлас підійшов і взяв його, червоні очі світилися радістю помсти. Він опустив криптекс до кишені ряси і відступив, тримаючи Ленґдона й Софі під прицілом.

Тібінґ відчув, як рука Ремі міцно обхопила його шию. Слуга потягнув його до виходу, пістолет і досі боляче впирався в спину.

— Відпустіть його, — зажадав Ленґдон.

— Ми забираємо пана Тібінґа на прогулянку, — сказав Ремі, задкуючи до дверей. — Якщо подзвоните в поліцію, він помре. Спробуєте втрутитись якось інакше — теж помре. Зрозуміло?

— Заберіть мене, — сказав Ленґдон хрипким від хвилюванням голосом. — Відпустіть Лі.

Ремі розсміявся.

— Ви мене не цікавите. Нас із сером Лі зв’язують роки дружби. До того ж він іще може стати в пригоді.

Сайлас відступав до виходу, тримаючи Ленґдона й Софі під прицілом. Ремі тягнув Тібінґа, а той волочив за собою милиці.

— На кого ти працюєш? — запитала Софі твердим голосом.

Ремі посміхнувся.

— Ви б дуже здивувалися, якби дізнались, мадемуазель Неве.

Камін у вітальні Шато Віллет уже давно захолонув, а Колле й далі ходив перед ним, читаючи факси з Інтерполу.

Зовсім не те, на що він сподівався.

Згідно з офіційними даними, Андре Берне був зразковим громадянином. Жодних проблем з поліцією — ба, навіть штрафів за паркування в недозволеному місці. Він навчався в приватній школі, тоді в Сорбонні, яку закінчив з відзнакою як фахівець у галузі міжнародних фінансів. Інтерпол повідомляв, що ім’я Берне час від часу з’являлося в газетах, але тільки в позитивному контексті. Здається, він допоміг розробити систему безпеки, завдяки якій Депозитарний банк Цюриха став лідером в ультрасучасному світі електронних технологій. Виписки з рахунків кредитних карток свідчили про пристрасть Берне до мистецьких альбомів, дорогого вина і компакт-дисків із класичною музикою, зокрема симфоніями Брамса — їх, вочевидь, він слухав на неймовірно дорогій стереосистемі, яку придбав кілька років тому.

«Нічого», — зітхнув Колле.

Єдине, що сьогодні зацікавило Інтерпол, — це відбитки пальців, які, очевидно, належали слузі Тібінґа. Керівник науково-технічного відділу сидів у зручному кріслі біля протилежної стіни і саме читав повідомлення від Інтерполу.

Колле глянув на нього: