У цьому ж разі така обережність була, мабуть, зайвою. Навіть якби бібліотекарка побачила весь вірш, визначила, чия це могила, і здогадалася, якої кулі на ній бракує, без криптекса ця інформація все одно була б ні до чого.

Ґеттем помітила в очах американського науковця гостру тривогу, наче знайти цю могилу було питанням життя і смерті. Зеленоока жінка, що була з ним, теж здавалася схвильованою.

Спантеличена, Ґеттем наділа окуляри і прочитала те, що було написано на папірці.

Вона подивилася на гостей.

— Що це? Гарвардський варіант гри в пошуки скарбу?

Ленґдон вимушено засміявся:

— Щось таке.

Ґеттем відчула, що він щось замовчує. Однак загадка її заінтригувала, і вона задумалась над дивним віршем.

— Отже, тут сказано, що якийсь рицар зробив щось таке, що розсердило Бога, але папа змилосердився і поховав його в Лондоні.

Ленґдон кивнув.

— Для вас це з чимось асоціюється?

Ґеттем підійшла до одного з комп’ютерів.

— Поки що ні, але спробуймо витягнути щось із бази даних.

За останні двадцять років за допомогою комп’ютерних програм оптичного розпізнавання знаків і програм-перекладачів дослідницький інститут системного богослов’я перевів у цифрову форму і систематизував величезну кількість текстів — енциклопедії релігій, біографії релігійних діячів, святі писання десятками мов, розповіді про історичні події, листи Ватикану, щоденники церковнослужителів — одне слово, все, що так чи інакше стосувалося духовності. Оскільки тепер цей величезний обсяг матеріалу  існував не тільки на паперових аркушах, а й у форматі бітів і байтів, то знайти потрібні відомості стало незрівнянно легше.

Ґеттем сіла перед одним із моніторів і почала щось набирати на клавіатурі.

— Для початку введімо кілька найпростіших ключових слів і погляньмо, що з цього вийде.

— Дякую.

Ґеттем набрала:

Клацнула на «Пошук» і почула, як поверхом нижче загудів величезний сервер, перевіряючи дані зі швидкістю 500 мегабайтів за секунду.

— Я попросила систему показати нам усі документи, що містять ці три ключові слова. Вона, звичайно, видасть багато недоречних результатів, але ж треба з чогось почати.

На екрані вже з’являлися перші результати.

Ґеттем похитала головою.

— Явно не те, що вас цікавить. — Вона перейшла до наступного результату.

Ґеттем знову похитала головою.

Система продовжувала шукати, і результати з’являлися один за одним. У багатьох текстах ішлося про англійського поета Олександра Попа; в його антирелігійних псевдоепічних творах неодноразово згадувалися рицарі й Лондон.

Ґеттем швидко глянула на числове поле внизу екрана. Маючи кількість уже знайдених результатів і відсоток бази даних, який залишалося перевірити, комп’ютер приблизно визначав, скільки загалом інформації у системі відповідає параметрам конкретного пошуку. Параметрам цього пошуку відповідала неймовірна кількість текстів.

— Мусимо звузити коло пошуку, — сказала Ґеттем, зупинивши систему. — Це все, що ви знаєте про цю могилу? Більше нічого?

Ленґдон невпевнено подивився на Софі.

«Е ні, це не гра в пошуки скарбу», — подумала Ґеттем. До неї дійшли чутки про минулорічні пригоди Роберта Ленґдона в Римі. Цього американця впустили до найнедоступнішої бібліотеки на світі — секретних архівів Ватикану. «Цікаво, — подумала вона, — які таємниці Ленґдон звідти виніс? Можливо, цей відчайдушний пошук загадкової могили в Лондоні пов’язаний з інформацією, яку він здобув у Ватикані?» Ґеттем достатньо довго пропрацювала бібліотекаркою, щоб знати: коли люди приїжджають до Лондона шукати рицарів, то найчастіше їх цікавить одне — Ґрааль.

Ґеттем усміхнулась і поправила окуляри.

— Ви друзі Лі Тібінґа, ви в Англії, і ви шукаєте рицаря. — Вона склала руки. — Мені не залишається нічого іншого, як припустити, що вас цікавить Ґрааль.

Ленґдон і Софі здивовано перезирнулись.

Ґеттем розсміялась.

— Друзі мої, ця бібліотека — базовий табір для шукачів Ґрааля. Лі Тібінґ — один із них. Якби ви тільки знали, як часто мені доводиться шукати «Троянду», «Марію Магдалину», «Санґріл», «Меровінґів», «Пріорат Сіону» і так далі, і так без кінця! Усі люблять маскуватися. — Вона зняла окуляри й уважно подивилась на Ленґдона й Софі. — Мені потрібно більше інформації.

У тиші, яка настала, Ґеттем відчула, що гості готові їй довіритися, аби тільки швидше дізнатися відповідь.

— Ось, — нарешті вимовила Софі. — Це все, що ми знаємо. Взявши в Ленґдона ручку, вона написала на папірці ще два рядки і дала його Ґеттем.

Ґеттем насилу стримала усмішку. «Таки справді Ґрааль», — подумала вона, якщо тут згадано Троянду і її утробу з сім’ям.

— Що ж, я можу вам допомогти, — сказала вона, підвівши голову. — Можна запитати, звідки ви взяли цей вірш? І чому ви шукаєте кулю?

— Запитати можна, — відповів, усміхнувшись Ленґдон, — але це довга історія, а часу в нас обмаль.

— Ви ввічливо натякаєте, що це не моя справа?

— Памело, — сказав Ленґдон, — якщо ви допоможете нам з’ясувати, хто цей рицар і де його поховано, ми навіки ваші боржники.

— Добре, — відповіла Ґеттем і знову почала щось набирати. — Вважайте, що я погодилась. Якщо це пов’язано з Ґраалем, то треба зробити перехресне посилання на ключові слова, що стосуються власне Ґрааля. Я додам параметр близькості, і тоді система знайде нам тільки ті тексти, в яких наші ключові слова трапляються поблизу якогось слова, пов’язаного з Ґраалем.

— Скільки це займе часу? — поцікавилась Софі.

— Кількасот терабайтів з кількома перехресними посиланнями? — у Ґеттем блиснули очі. Вона клацнула на «Пошук». — Якихось п’ятнадцять хвилин.

Ленґдон і Софі нічого не відповіли, але Ґеттем відчула, що для них це все одно, що вічність.

— Чаю? — запитала бібліотекарка і пішла до столика, на якому стояв чайник. — Лі ніколи не відмовляється від мого чаю.

Центр «Опус Деї» в Лондоні міститься у скромному цегляному будинку на Орм Корт, 5, із вікон якого видно Північну алею в парку Кенсінґтон-Ґарденз. Сайлас іще ніколи тут не був, але, наближаючись, відчував, що його чекає надійний притулок. Хоч ішов дощ, Ремі висадив його трохи віддалік, щоб не «світити» лімузин на головних вулицях. Але Сайлас був не проти пройтися. Дощ очищає.

За порадою Ремі, Сайлас старанно обтер свій пістолет, а тоді вкинув його до каналізації, пропхавши крізь ґратку. Він був радий його позбутися. Йому одразу стало легше. Ноги все ще боліли від того, що довгий час були зв’язані, але Сайласові доводилося терпіти й не такі страждання. Він подумав про Тібінґа, якого Ремі залишив зв’язаного в салоні лімузина. Британцеві, зараз, мабуть, теж боляче.

— Що ти з ним зробиш? — запитав Сайлас Ремі перед тим, як вийти з авта.

Ремі знизав плечима.

— Це вирішить Учитель. — У його тоні відчувалась якась дивна безапеляційність.

Сайлас уже підійшов до самого будинку «Опус Деї», а дощ тим часом полив сильніше. Ряса геть намокла, свіжі рани пекли. Він був радий залишити в минулому гріхи, які скоїв за минулу добу, й очистити душу. Завдання своє він виконав.