— А я звідки знаю? — буркнув у відповідь Берне по-французьки. — Я лише шофер.

На Колле це, схоже, не справило враження.

— Ми шукаємо двох злочинців.

Берне розсміявся.

— То ви добре втрапили. Дехто з тих негідників, чиї речі я вожу, має стільки грошей, скільки чесно ніколи не заробиш.

Поліцейський показав фотокартку Роберта Ленґдона.

— Цей чоловік сьогодні був у вашому банку?

Берне знизав плечима.

— Не маю уявлення. Я простий роботяга. Нас до клієнтів не підпускають і близько. Мусите зайти досередини й запитати чергового на вході.

— Ваш банк вимагає ордер на обшук. Без нього нас не впускають.

Берне скривився.

— Бюрократи! Ох, не кажіть більше нічого, бо я можу вийти з рівноваги.

— Відчиніть, будь ласка, фургон. — Колле показав на багажне відділення.

Берне витріщився і розреготався поліцейському просто в обличчя.

— Відчинити фургон? Ви що ж думаєте, я маю ключі? Думаєте таким, як я, тут довіряють? Знали б ви, які копійки вони мені платять.

Поліцейський недовірливо схилив голову набік.

— Ви хочете мені сказати, що не маєте ключів від свого авта?

Берне похитав головою.

— Лише до запалювання. Від багажного відділення не маю. Фургони опечатують іще на вантажній платформі. І вони залишаються там, доки хтось відвезе ключі на місце. Аж коли нам дзвонять і кажуть, що адресат ключі отримав, мені дають добро на виїзд. І ні на мить раніше. Я ніколи не знаю, якого дідька везу.

— А коли опечатали цей фургон?

— Мабуть, кілька годин тому. Я їду аж до Сен-Туріала. Ключі від фургона вже там.

Поліцейський нічого не відповів, лише пильно дивився на Берне, наче намагався прочитати його думки.

По носі Берне ледь не скотилася крапля поту.

— То накажете, щоб мене пропустили? — спитав він і, витерши носа рукавом, показав на поліцейське авто, що перегородило шлях. — У мене мало часу.

— У вас всі водії носять «Ролекси»? — поцікавився поліцейський, показавши на зап’ясток Берне.

Той глянув униз і з жахом побачив, що з-під рукава його куртки виглядає золотий браслет шалено дорогого годинника.

— Оце лайно? Я купив його за двадцять євро в якогось тайванця на вулиці в Сен-Жермен-де-Пре. Хочете, продам вам за сорок?

Поліцейський ще трохи повагався і нарешті відійшов убік.

— Та ні, дякую. Щасливої дороги.

Берне не наважувався дихнути, доки фургон не від’їхав щонайменше на п’ятдесят метрів від банку. Тепер у нього з’явилась інша проблема. Його пасажири. Куди їх везти?

Сайлас лежав долілиць на рядні у своїй кімнаті й чекав, доки свіжі рани на спині хоч трохи підсохнуть. Після другого за сьогодні сеансу самобичування він почувався слабко, йому паморочилося в голові. Він іще не зняв волосяниці й відчував, як по нозі струменить кров. Але Сайлас не знаходив собі виправдання і тому не поспішав знімати пасок із шипами.

«Я підвів Церкву. Ще гірше — я підвів єпископа».

Сьогодні єпископ Арінґароса мав би тріумфувати. П’ять місяців тому він повернувся із зустрічі в обсерваторії Ватикану, де дізнався щось таке, що дуже його змінило. Кілька тижнів він ходив, наче у воду опущений, а тоді нарешті поділився новиною із Сайласом.

— Але ж це неможливо! — вигукнув Сайлас. — Я не вірю!

— Це правда, — сказав Арінґароса. — Важко повірити, але це . так. Усього за шість місяців.

Слова єпископа вжахнули Сайласа. Він палко молився за свого благодійника, і навіть у ті чорні дні його віра в Бога і «Шлях» ні на мить не похитнулась. І вже за місяць хмари чудодійно розступилися і крізь них блиснув промінь надії.

Боже втручання — так назвав це Арінґароса.

Уперше за довгий час єпископ піднісся духом.

— Сайласе, — прошепотів він, — Бог дарував нам нагоду захистити «Шлях». Наша битва, як усі битви на світі, вимагає пожертви. Чи згоден ти бути воїном Господа нашого?

Сайлас упав на коліна перед єпископом Арінґаросою — чоловіком, що дав йому нове життя, — і мовив:

— Я агнець Божий. Жени мене туди, куди підказує тобі серце.

Коли Арінґароса розповів, яка їм відкрилась можливість, Сайлас відразу зрозумів, що це десниця Господня. Чудесна доля! Арінґароса сконтактував Сайласа із чоловіком, який, власне, й запропонував увесь план. Цей чоловік називав себе Учителем. І хоч Сайлас жодного разу не зустрічався з Учителем, щоразу, як вони говорили по телефону, він благоговів перед глибиною його віри і масштабом його влади. Здавалося, Учитель знає геть усе, всюди має власні очі й вуха. Як Учитель збирає інформацію, Сайлас не знав, але Арінґароса дуже довіряв йому й казав Сайласові чинити так само.

— Роби все, як наказує Учитель, — переконував єпископ. — І ми переможемо.

Переможемо! Тепер Сайлас тупо дивився на голу підлогу і відчував, що перемога вислизнула з їхніх рук. Учителя обдурили. Пошуки каменя завели у глухий кут. І всі надії розтанули, наче дим.

Сайлас хотів би подзвонити єпископові Арінґаросі й застерегти його, але на сьогодні Учитель ліквідував усі канали прямого зв’язку між ними. «Задля нашої ж безпеки».

Нарешті, переборюючи сильний мандраж, Сайлас звівся на ноги і знайшов на підлозі свою рясу. Витягнув із кишені мобільний телефон і, потупивши від сорому очі, набрав номер.

— Учителю, — прошепотів, — усе пропало. — І тоді чесно розповів, як його пошили в дурні.

— Ти надто швидко втрачаєш віру, — відказав Учитель. — Я щойно одержав новини. Дуже несподівані й радісні. Таємницю не втрачено. Жак Соньєр устиг перед смертю передати інформацію. Я тобі незабаром подзвоню. Сьогодні нашу роботу ще не закінчено.

Їзда в тьмяно освітленому фургоні броньовика скидалася на мандрівку в одиночній камері. Ленґдон намагався подолати знайому тривогу, що охоплювала його в замкнутому просторі. «Берне сказав, що відвезе нас на безпечну відстань від міста. Куди? Як далеко?»

Від сидіння по-турецьки на металевій підлозі в Ленґдона затерпли ноги. Він змінив позицію і з насолодою відчув, як кров знову вільно потекла в нижню частину тіла. В руках він досі стискав дивовижний скарб, який вони насилу видобули в банку.

— Здається, ми виїхали на автостраду, — прошепотіла Софі.

Ленґдон теж мав таке відчуття. Після нестерпно довгої зупинки на початку під’їзної дороги до банку фургон різко рвонув, якусь хвилю чи дві їхав, повертаючи то ліворуч, то праворуч, а тепер стабільно набирав швидкість. Софі й Ленґдон чули, як під ними рівномірно гудуть куленепробивні шини від дотику І з гладеньким асфальтом. Змушуючи себе забути про замкнутий простір і думати про скриньку з трояндового дерева, Ленґдон поставив дорогоцінну ношу на підлогу, розгорнув піджак і витягнув скарб. Софі присунулась до нього, і Ленґдон подумав, що зараз вони схожі на двійко дітлахів, які вовтузяться з різдвяним подарунком.

Троянда, що прикрашала скриньку, була вирізьблена з якогось світлого дерева, можливо, ясена; вона м’яко світилася в напівтемряві й контрастувала з теплими відтінками трояндового дерева, з якого була виготовлена сама скринька. Троянда... На цьому символі було побудовано цілі армії й релігії, а також таємні товариства. Приміром, розенкрейцери. Рицарі Трояндового хреста.

— Ну ж бо, — мовила Софі. — Відкрий її.

Ленґдон глибоко зітхнув і, перш ніж підняти кришку, ще раз . захоплено глянув на вигадливу інкрустацію. Тоді відкрив скриньку, і вони побачили те, що в ній лежало.

Ленґдон намагався було уявити, що ж таке могло зберігатися в цій скриньці, але тепер стало зрозуміло, що всі його версії були далекі від правди. У скриньці, оббитій усередині м’яким малиновим шовком, лежав абсолютно незбагненний для Ленґдона предмет.

Це був циліндр завбільшки приблизно як упаковка тенісних м’ячів, вирізьблений із полірованого мармуру. Однак це був не суцільний камінь. Циліндр наче складався з багатьох частин: п’ять мармурових дисків, кожен завбільшки як бублик, були накладені один на один і скріплені тонкою мідною оправою. Цей предмет нагадував калейдоскоп із кількох рухомих частин. На кінцях циліндра були заглушки, теж із мармуру, тож зазирнути досередини було неможливо. Із булькання рідини Ленґдон здогадався, що всередині циліндр має порожнину.