— Оце вам вдячність. Він запевнив нас, що буде тут, але, схоже, нам доведеться обійтися без нього. Це не займе багато часу.

Проте хлопець і далі заступав вхід до храму.

— Перепрошую, що саме не займе багато часу?

Погляд чоловіка пожорсткішав, він нахилився і заговорив пошепки, наче не хотів поставити когось у незручне становище.

— Молодий чоловіче, ви тут, очевидно, новачок. Щороку нащадки сера Крістофера Рена привозять щипку попелу свого видатного предка, щоб розвіяти його в цьому храмі. Така була його остання воля. Ніхто не в захваті від цих далеких поїздок, але що тут вдієш?

Хлопець прислужував у церкві вже кілька років, але чув про цю традицію вперше.

— Буде краще, якщо ви зачекаєте до дев’ятої тридцять. Церкву ще зачинено, і я не закінчив прибирати.

Чоловік на милицях спалахнув гнівом.

— Чи відомо вам, молодий чоловіче, що цей храм досі стоїть і ви маєте тут що прибирати лише завдяки джентльменові, що в цієї місіс у кишені?

— Перепрошую?

— Місіс Рен, — звернувся чоловік, — якщо ваша ласка, покажіть цьому нахабі скриньку із прахом.

Жінка на мить завагалась, а тоді, наче отямившись від якогось трансу, запхала руку до кишені светра і витягла маленький циліндр, турботливо загорнутий у тканину.

— Ну що, бачите? — накинувся чоловік на милицях. — Тепер ви або дасте нам змогу виконати останню волю покійного — розвіяти його попіл у храмі, або ж я розповім отцеві Новлзу, як ви з нами повелися.

Хлопчина завагався: він добре знав, як отець Новлз шанує церковні традиції... і (що важливіше) як він лютує, коли хтось кидає тінь на цей освячений століттями храм. Може, отець Новлз просто забув про візит достойних нащадків сера Крістофера Рена? Якщо так, то безпечніше впустити їх, аніж виставити геть. «Зрештою, вони сказали, що це займе якусь хвильку. Що від цього може стати поганого?»

Хлопець відійшов убік і пропустив гостей усередину. Він міг заприсягтися, що містер і місіс Рен у цю мить були так само збентежені, як і він сам. Не знаючи, чи правильно він учинив, хлопець знову взявся за пилосос, а краєчком ока нишком стежив за незнайомцями.

Вони зайшли до церкви, і Ленґдон не зміг стримати усмішки.

— Лі, — шепнув він, — де ви так навчилися брехати?

У Тібінґа в очах затанцювали бісики.

— Оксфордський театральний гурток. Там досі пам’ятають мого Юлія Цезаря. Упевнений, ще нікому не вдавалося переконливіше виступити в першій сцені третього акту.

Ленґдон здивувався:

— Мені здавалося, що в цій сцені Цезар уже мертвий.

Тібінґ фиркнув:

— Так, але коли я падав, моя тога злетіла, і я мусив півгодини голий лежати на сцені. Уявляєте? Я навіть не поворухнувся. Кажу вам, я був неперевершений.

Ленґдон скривився. «Вибачте, не бачив».

Вони рушили прямокутною прибудовою до арки, що вела до основної церкви, і Ленґдон подивувався суворій аскетичності цього храму. Хоч вівтар і був майже такий самий, як у звичайній довгастій християнській церкві, стіни церкви були голі й холодні, без сліду традиційного оздоблення.

— Невигадливий інтер’єр, — прошепотів він.

Тібінґ хмикнув:

— Англіканська церква. Англіканці п’ють свою релігію нерозбавленою. Щоб ніщо не відволікало їх від страждань.

Софі показала на круглу частину церкви за аркою.

— Це схоже на фортецю, — прошепотіла.

Ленґдон погодився з нею. Навіть зсередини стіни виглядали надзвичайно міцними.

— Тамплієри були воїнами, — нагадав Тібінґ. Стукіт його алюмінієвих милиць відлунював під високим склепінням. — Це було релігійно-військове товариство. Церкви були водночас їхніми фортецями і банками.

— Банками? — здивувалась Софі.

— О Господи, ну звичайно! Саме тамплієри створили концепцію сучасної банківської справи. Подорожувати із золотом для європейської знаті було небезпечно, тож тамплієри дозволяли вельможам залишити золото в найближчій церкві Темпля, а тоді взяти його в будь-якій іншій церкві Темпля в Європі. Усе, що вимагалось для такої операції, — належні документи. — Він підморгнув. — І невеличкі комісійні. Це були перші банкомати. — Тібінґ показав на вітраж із рицарем у білому верхи на рожевому коні, крізь якого пробивались слабкі промені сонця. — Алан Марсель, — сказав він. — Магістр тамплієрів на початку тринадцятого століття. Він та його послідовники обіймали посаду першого барона Англії в парламенті.

Ленґдон здивувався:

— Першого барона Англійського королівства?

Тібінґ кивнув:

— Дехто каже, що магістр тамплієрів мав більше влади, ніж сам король. — Вони підійшли до входу в круглу частину церкви, і Тібінґ зиркнув скоса на служку, що чистив підлогу доволі далеко від них. — Знаєте, — шепнув Тібінґ Софі, — кажуть, однієї ночі Святий Ґрааль був у цій церкві, коли тамплієри перевозили його з одного сховку до іншого. Уявляєте? Тут стояли чотири скрині з документами Санґріл і саркофаг Марії Магдалини. В мене аж мороз іде по спині.

Коли вони зайшли до круглої зали, в Ленґдона теж пішов мороз по спині. Він обвів поглядом стіни зі світлого каменю, з яких на нього дивились кам’яні потвори, демони, чудовиська і людські обличчя з гримасами болю. Під ними вздовж стін тягнулась єдина кам’яна лава.

— Круглий театр, — прошепотів Ленґдон.

Тібінґ підняв милицю і показав нею спочатку в лівий бік зали, а тоді в правий. Але Ленґдон уже й так помітив.

Десять кам’яних рицарів.

П’ятеро ліворуч. П’ятеро праворуч.

На підлозі лежали горілиць у мирних позах вирізані з каменю фігури рицарів у людський зріст. Рицарі були в латах, мали при собі щити й мечі, і від цих могил у Ленґдона на мить виникло моторошне відчуття, що рицарі просто заснули, а тим часом хтось підкрався й облив їх алебастром. Всі фігури добряче постраждали від часу, однак кожен рицар був унікальний — різні предмети обмундирування, різне розташування рук і ніг, різні обличчя і різні знаки на щитах.

«В Лондоні папа рицаря ховав».

Ленґдонові мало не стало млосно, коли він ішов у глиб круглої зали.

Отже, це тут.

У вузенькому засміченому провулку, зовсім поряд із церквою Темпля, Ремі Леґалудек зупинив лімузин за рядом контейнерів із промисловими відходами. Вимкнув двигун і розглянувся навколо.

Ні душі. Він вийшов із авта, підійшов до задніх дверей і заліз до пасажирського салону, де лежав на підлозі зв’язаний монах.

Той, відчувши присутність Ремі, вийшов із трансу — червоні очі дивилися радше з цікавістю, аніж зі страхом. Усю ніч Ремі не переставав дивуватися здатності цього чоловіка зберігати спокій. Лише з самого початку трохи попручавшись, монах, здавалося, змирився зі своїм становищем і довірив свою долю вищим силам.

Ремі попустив краватку, розстібнув високий накрохмалений комірець і почувся так, наче вперше за довгі роки може вільно дихати. Відчинив бар і налив собі горілки «Смирнофф». Випив залпом і налив ще раз.

«Невдовзі я буду безтурботною людиною».

Порившись у барі, Ремі знайшов відкривачку для вина. Натиснув важіль на держакові, з нього вискочило гостре лезо. Цим ножем зазвичай зрізали фольгу з корків на пляшках із вишуканими винами, але сьогодні він послужить іншій, значно важливішій меті. Із блискучим лезом у руці Ремі повернувся до Сайласа.

Тепер червоні очі спалахнули страхом.

Ремі всміхнувся і рушив до монаха. Той запручався, намагаючись визволитися.

— Тихо, — наказав Ремі і підняв ніж.

Сайлас не міг повірити, що Бог покинув його. Навіть фізичний біль у затерплих кінцівках він перетворив на духовну вправу — страждаючи сам, згадував про страждання Христа. «Я всю ніч молився про визволення». Побачивши над собою ніж, він зажмурився.

Плечі пройняв гострий біль. Він закричав, не в силах повірити, що має померти отут, на підлозі в лімузині, не спроможний захищатися. «Я виконував Божу справу. Учитель обіцяв, що захистить мене».

Сайлас відчув, як по плечах і спині розливається пекуче тепло, і подумав, що це його кров хлище з рани. Тепер біль пронизав ноги, і настало знайоме запаморочення — захисна реакція організму на біль.