На мить Ленґдонові здалося, що він бачить сон.

Перед ним стояв Лі Тібінґ.

Серу Лі Тібінґові було неприємно від того, що він змушений цілитися в Роберта Ленґдона і Софі Неве.

— Друзі мої, — сказав він, — від миті, коли ви минулої ночі переступили поріг мого будинку, я робив усе можливе, щоб уберегти вас від неприємностей. Але через вашу наполегливість я потрапив у складне становище.

Він бачив, що Софі й Ленґдон глибоко вражені і вважають його зрадником, однак був упевнений, що незабаром вони зрозуміють, який ланцюжок подій привів їх усіх трьох до цієї неймовірної розв’язки.

«Я стільки всього мушу вам обом розповісти... ви ще так багато не розумієте».

— Повірте, — продовжив Тібінґ, — я ніколи не планував вплутувати вас. Це ви прийшли до мого будинку. Ви самі знайшли мене.

— Лі? — нарешті вимовив Ленґдон. — Якого дідька ви виробляєте? Ми думали, ви в небезпеці. Ми прийшли, щоб допомогти вам!

— На це я й сподівався, — відповів Тібінґ. — Нам є про що поговорити.

Здавалося, Ленґдон і Софі не можуть відірвати здивованих поглядів від револьвера, націленого на них.

— Це лише для того, щоб ви слухали мене дуже уважно, — сказав Тібінґ. — Якби я хотів заподіяти вам зло, ви б уже давно були мертві. Відколи ви прийшли до мене минулої ночі, я ризикував усім, щоб урятувати вам життя. Я людина честі, і я заприсягнувся принести в жертву тільки тих, хто зрадив Санґріл.

— Ви про що? — здивувався Ленґдон. — Зрадив Санґріл?

— Я довідався жахливу річ, — зітхнувши, сказав Тібінґ. — Я дізнався, чому документи Санґріл досі не показали світові. Виявляється, Пріорат вирішив їх не оприлюднювати. Ось чому на початку нового тисячоліття не сталося одкровення, ось чому нічого не відбулося із настанням кінця днів.

Ленґдон набрав у груди повітря, готовий заперечити.

— Пріорат Сіону, — вів далі Тібінґ, — мав священний обов’язок розповісти світові правду. Оприлюднити документи Санґріл, коли настане кінець днів. Століттями такі люди, як да Вінчі, Боттічеллі і Ньютон, ризикували всім, щоб захистити ці документи і виконати священну місію. І тепер, коли момент істини настав, Жак Соньєр раптом передумав. Людина, якій було довірено найвищу місію в історії християнства, знехтувала своїм обов’язком. Він вирішив, що час іще не настав. — Тібінґ повернувся до Софі: — Він зрадив Ґрааль. Він зрадив Пріорат. І він зрадив пам’ять усіх тих поколінь, які докладали всіх зусиль, щоб цей момент міг настати.

— То це ви? — вигукнула Софі. Зелені очі спалахнули гнівом. — Це ви винні у вбивстві мого діда?

Тібінґ насмішкувато фиркнув.

— Ваш дід і його сенешалі зрадили Ґрааль.

Софі відчула, як її охоплює лють. Він бреше!

— Ваш дід продався Церкві, — безжально продовжував Тібінґ. — Цілком очевидно, що його змусили мовчати.

Софі похитала головою.

— Церква не мала впливу на мого діда.

Тібінґ розсміявся.

— Дорогенька, Церква дві тисячі років залякувала тих, хто, погрожував викрити її брехню. Від часів Костянтина Церква успішно приховувала правду про Марію Магдалину й Ісуса. Не варто дивуватися, що сьогодні Церква знову знайшла спосіб тримати світ у темряві. Церква більше не може споряджати хрестоносців, щоб винищувати невірних, але вплив її не зменшився. Вона така ж підступна. — Він витримав багатозначну паузу. — Міс Неве, віднедавна ваш дід хотів розповісти вам правду про вашу родину.

Софі була вражена.

— Звідки ви знаєте?!

— Звідки я знаю — зараз не важливо. Важливо, щоб ви зрозуміли таке. — Він глибоко вдихнув. — Ваші батьки, бабуся і брат загинули не випадково.

Ці слова боляче вразили Софі. Вона відкрила було рот, щоб щось сказати, але не змогла.

Ленґдон похитав головою.

— Що ви таке кажете?

— Роберте, це все пояснює. Усе сходиться. Історія повторюється. Коли хтось погрожує відкрити правду про Санґріл, Церква вдається до вбивства. Напередодні кінця днів убивство близьких родичів великого магістра було дуже чітким знаком. Мовчіть, або ви з Софі будете наступними.

— Вони загинули в автокатастрофі, — запинаючись, вимовила Софі. У ній прокинувся давній біль. — Це був нещасний випадок!

— Це все казки, щоб залишити вас у щасливому невіданні, — сказав Тібінґ. — Подумайте: лише двоє членів родини залишилися неушкоджені — великий магістр Пріорату і його єдина онука — ідеальна пара, щоб забезпечити Церкві повну владу над братством. Можу уявити, в якому страху Церква тримала вашого діда всі ці роки, погрожуючи вбити вас, якщо він посміє відкрити таємницю Санґріл; погрожуючи довести до кінця розпочату справу, якщо Соньєр не переконає Пріорат порушити давню обітницю.

— Лі, — озвався Ленґдон, тепер явно розгніваний, — ви ж не маєте жодних доказів, що Церква причетна до загибелі родини Софі чи до рішення Пріорату нічого не оприлюднювати.

— Доказів? — спалахнув Тібінґ. — Вам потрібні докази, що на Пріорат тиснули? Настало нове тисячоліття, а світ досі нічого не знає! Це що ж — не доказ?

У відлунні слів Тібінґа Софі вчувався інший голос: «Софі, я мушу розповісти тобі правду про твою родину». Вона відчула, що тремтить. То, може, оце й є та правда, яку дідусь хотів їй розповісти? Те, що її родину вбили. Справді, що вона знає про ту автокатастрофу, яка забрала її рідних? Лише деякі деталі. Навіть газети описували цей випадок доволі туманно. Нещасний випадок? Казки? Раптом Софі згадала, як дідусь завжди трусився над нею, як не любив залишати саму, коли вона була маленька. Навіть коли Софі подорослішала і вступила до університету, то й тоді їй здавалося, що дідусь не зводить із неї пильного ока. Тепер вона подумала, що, може, якісь члени Пріорату і справді весь час охороняли її, залишаючись невидимими.

— Ви підозрюєте, що Соньєром маніпулювали, — сказав Ленґдон, суворо дивлячись на Тібінґа. — Отже, ви його вбили?

— Не я все почав, — відповів Тібінґ. — Соньєр помер багато років тому, коли Церква відібрала в нього родину. Йому погрожували. Тепер він позбувся цього болю, звільнився від сорому, що не здатний виконати священний обов’язок. А який іще був вихід? Треба було щось робити. Чи світ має довіку перебувати в темряві? Чи треба дозволити Церкві довіку вплітати в підручники історії брехню? І нехай Церква постійно домагається свого за допомогою убивств і залякування? Ні, щось конче треба робити! І ось тепер ми готові виконати замість Соньєра його місію і виправити жахливу помилку. — Він на мить замовк. — Усі троє. Разом.

Софі здивувалась.

— Невже ви й справді думаєте, що ми вам допомагатимемо?

— Люба моя, це ж через вас Пріорат не оприлюднив документів. Любов до вас обеззброїла вашого діда перед Церквою. Страх втратити єдину онуку паралізував його. Він не мав нагоди розповісти вам усе, бо ж ви його відштовхували, ви зв’язали йому руки, змушували чекати. Тож тепер ви самі маєте відкрити світові правду. Ви мусите зробити це на спомин про діда.

Роберт Ленґдон облишив спроби зрозуміти, що насправді відбувається. Хоч у голові роїлася тисяча запитань, він знав, що зараз важливо лише одне — вивести звідси Софі живою. Усе почуття провини, яке раніше мучило його через те, що буцімто він вплутав Тібінґа, тепер перенеслося на Софі.

«Я привів її до Шато Віллет. Це я в усьому винний».

У Ленґдона не вкладалося в голові, що Лі Тібінґ здатний холоднокровно вбити їх тут, у будинку капітулу, але ж з’ясувалось, що Тібінґ уже вбивав інших під час свого фанатичного пошуку правди. Ленґдон подумав, що в цій віддаленій будівлі з товстими стінами пострілів ніхто й не почує, особливо в такий дощ. «І Лі щойно нам в усьому зізнався».

Ленґдон подивився на Софі. Та була приголомшена. Церква вбила родину Софі, щоб змусити Пріорат мовчати? Ленґдон був переконаний, що сучасна Церква нікого не вбиває. Мало бути якесь інше пояснення.

— Нехай Софі йде, — рішуче сказав Ленґдон, дивлячись Тібінґові в очі. — Ми з вами обговоримо це самі.