Посада справила належне враження.

— Хвильку, міс. Я з’єднаю вас із детективом.

Чекаючи на з’єднання, Софі розмірковувала, чи лондонська поліція взагалі повірить її описові викрадачів Тібінґа. Чоловік у смокінгу. Нічого кращого підозрюваний просто не міг би одягнути. Але навіть якщо Ремі перевдягнеться, тож він працює не сам, а на пару з монахом-альбіносом. Такого не помітити неможливо. До того ж із ними заручник, і вони не можуть їздити громадським транспортом. Софі подумала, чи багато лімузинів марки «ягуар» їздить вулицями Лондона.

Здавалося, її з’єднують з детективом цілу вічність. Ну ж бо! Софі почула, як у слухавці щось клацнуло і пішли гудки.

Минуло п’ятнадцять секунд.

Нарешті чоловічий голос відповів:

— Агент Неве?

Приголомшена, Софі відразу впізнала цей грубуватий тон.

— Агенте Неве, де ви, чорт забирай? — допитувався Безу Фаш.

Софі заніміла. Очевидно, капітан Фаш попросив диспетчера лондонської поліції негайно дати йому знати, якщо Софі зателефонує.

— Слухайте, — Фаш перейшов на французьку і говорив дуже чітко. — Вчора я припустився жахливої помилки. Роберт Ленґдон ні в чому не винний. Усі звинувачення проти нього знято. Але тепер ви обоє в небезпеці. Ви мусите якнайшвидше прийти до поліції.

Софі заніміла з подиву. Вона не знала, що відповісти. Фаш не належав до тих, хто вибачається.

— Ви мені не сказали, — вів далі Фаш, — що Жак Соньєр був вашим дідом. Я готовий пробачити вам вашу вчорашню поведінку з уваги на те, що ви пережили емоційний стрес. Однак зараз ви й Ленґдон мусите задля власної безпеки прийти до найближчого відділку лондонської поліції.

«Він знає, що я в Лондоні? А що він іще знає?» У слухавці щось дирчало, наче поблизу свердлили або працювало якесь обладнання. Крім того, на лінії весь час щось дивно клацало.

— Ви що, намагаєтесь відстежити, звідки я телефоную, капітане?

— Ми з вами мусимо співпрацювати, агенте Неве, — твердо сказав Фаш. — Ми обоє зараз можемо багато втратити. Я намагаюся врятувати становище. Минулої ночі я помилився у висновках, і якщо ця помилка призведе до смерті американського професора і криптографа французької судової поліції — моїй кар’єрі кінець. Я розшукую вас уже кілька годин, щоб захистити від небезпеки.

З тунелю повіяв теплий вітер, до платформи наближався поїзд. Софі планувала на нього встигнути. Ленґдон, очевидно, теж; ось він встав і пішов до неї.

— Вам треба знайти чоловіка на ім’я Ремі Леґалудек, — швидко сказала Софі. — Це слуга Тібінґа. Це він щойно викрав Тібінґа в церкві Темпля і...

— Агенте Неве! — крикнув капітан Фаш, а поїзд тим часом з гуркотом заїхав на станцію. — Це не телефонна розмова. Ви й Ленґдон маєте негайно з’явитися в поліцію. Задля вашої ж безпеки! Це наказ!

Софі повісила слухавку і чимдуж кинулася з Ленґдоном до поїзда.

Завжди бездоганно чистий салон літака Тібінґа тепер був усіяний сталевою стружкою і смердів пропаном. Безу Фаш усіх відпустив і сидів сам зі склянкою віскі й важкою дерев’яною скринькою, яку знайшов у Тібінґа в сейфі.

Провівши пальцем по інкрустації, він підняв кришку. Всередині лежав кам’яний циліндр, складений із дисків з літерами. П’ять дисків були розташовані так, що утворювалося слово SOFIA. Фаш довго дивився на це слово, тоді витяг циліндр і оглянув на ньому кожний дюйм. Потягнув за кінці. З одного боку ковпачок зслизнув. Всередині циліндр був порожній.

Фаш поклав його назад до скриньки і розсіяно задивився у вікно на ангар, обмірковуючи недавню розмову з Софі, а також інформацію, яку він щойно одержав із Шато Віллет. Із задуми його вивів телефонний дзвінок.

Телефонували з центрального управління судової поліції. Диспетчер вибачався, що потурбував. Але їм безперестанку дзвонив керівник Депозитарного банку Цюриха, і хоч йому вже кілька разів пояснювали, що капітан Фаш полетів у справах до Лондона, той все одно дзвонив і дзвонив. Фаш невдоволено пробурчав, щоб його з’єднали.

— Месьє Берне, — звернувся він, не давши банкіру вимовити й слова. — Пробачте, що я не подзвонив вам раніше. Я був зайнятий. Як я й обіцяв, про ваш банк у новинах не згадували. То що, власне, вас турбує?

Схвильованим голосом Берне розповів Фашеві, як Ленґдон і Софі дістали з сейфа невеличку дерев’яну скриньку, а тоді переконали Берне допомогти їм утекти.

— Коли я почув по радіо, що це злочинці, — казав Берне, — то з’їхав на узбіччя і зажадав скриньку назад, але вони напали на мене і викрали броньовик.

— То ви непокоїтеся через дерев’яну скриньку, — сказав Фаш, розглядаючи інкрустацію з троянди. Він знову обережно підняв кришку і подивився на білий циліндр. — А можете ви сказати, що було в цій скриньці?

— Це не має значення, — відрізав Берне. — Я турбуюся про репутацію мого банку. Нас іще ніколи не грабували. Жодного разу. Нам буде непереливки, якщо я не зможу повернути майна, що належить моєму клієнтові.

— Ви сказали, агент Неве і Роберт Ленґдон мали ключ і знали код доступу. То чому ви стверджуєте, що вони викрали скриньку?

— Тому що вони вбивці! Минулої ночі вони вбили кількох людей, у тому числі діда Софі Неве. Очевидно, вони заволоділи ключем і кодом доступу нечесним шляхом.

— Месьє Берне, мої люди перевірили вашу біографію і коло інтересів. Ми пересвідчились, що ви людина високої культури. Думаю, ви також і людина честі. Як і я. А тепер даю вам слово керівника судової поліції, що ваша скринька, як і репутація вашого банку, у надійних руках.

Лейтенант Колле здивовано витріщився на монітор комп’ютера, що стояв на горищі в стайні Шато Віллет.

— За допомогою цієї системи прослуховували всіх цих людей?

— Так, — відповів агент. — Схоже на те, що інформацію збирали понад рік.

Колле мовчки прочитав перелік іще раз.

Агент показав на екран.

— Особливо турбує номер чотири.

Колле мовчки кивнув. Він це помітив одразу. Жака Соньєра прослуховували. Колле ще раз перечитав решту прізвищ. Як тільки комусь удалося підкласти жучки цим видатним людям?

— Ви вже слухали якісь записи?

— Кілька. Ось один з останніх. — Агент натиснув кілька клавіш.

Колонки ожили: «Капітане, прибув агент із відділу криптографії».

Колле не вірив власним вухам.

— Це ж я! Це мій голос! — Він згадав, як сидів за столом Соньєра і дзвонив Фашеві до Великої галереї, щоб попередити, що прийшла Софі Неве.

Агент кивнув.

— Більшість наших розмов у Луврі минулої ночі можна було прослухати, якщо це когось цікавило.

— Ви послали когось, щоб знайшли жучок?

— Немає потреби. Я точно знаю, де він. — Агент підійшов до столу, де були, звалені на купу якісь записки і схеми. Витяг один аркуш і простягнув Колле. — Упізнаєте?

Коле був вражений. Він тримав фотокопію давньої схеми якогось примітивного механізму. Він не вмів прочитати написи від руки італійською мовою, але в цьому й не було потреби. Він і так знав, що це таке. Модель середньовічного рицаря, що рухає руками й ногами і відкриває рот.

Рицар, що стоїть на столі в Соньєра!

Колле перевів погляд на поля, де хтось написав якісь примітки червоним маркером і вже французькою. Виявилося, що це пояснення, як найкраще вмонтувати в рицаря підслуховувальний пристрій.

Сайлас сидів у лімузині, припаркованому поблизу церкви Темпля, і стискав у спітнілих руках наріжний камінь. Він чекав, доки Ремі закінчить зв’язувати Тібінґа. Мотузку вони знайшли в багажнику.

Нарешті Ремі виліз із заднього салону, обійшов авто і сів за кермо поряд із Сайласом.