Священик подивився на нього здивовано.

— Перепрошую?

Але Арінґароса лише махнув рукою, вирішивши утриматися сьогодні від цієї дискусії. Ватикан збожеволів. Як той лінивий батько, якому легше змиритися з усіма забаганками вередливої дитини, аніж залишатися непоступливим і прищеплювати істинні цінності, так Церква щокроку пом’якшувала вимоги, намагаючись перевершити саму себе і пристосуватися до культури, що збилася з праведного шляху.

Коридор на останньому поверсі був широкий, розкішно оздоблений і вів лише в одному напрямку — до високих подвійних дубових дверей із мідною табличкою.

BIBLIOTECA ASTRONOMICA19

Арінґароса знав про це місце — за чутками, знаменита Астрономічна бібліотека Ватикану налічувала понад двадцять п’ять тисяч томів, серед них — рідкісні праці Коперніка, Галілея, Кеплера, Ньютона й Секкі. Подейкували також, що тут найвищі духовні особи проводять приватні зустрічі... зустрічі, яких вони воліють не проводити в стінах Ватикану.

Ідучи до дверей бібліотеки, єпископ Арінґароса навіть уявити не міг, яка приголомшлива новина чекає на нього там і які жахливі події відбудуться у зв’язку з цією новиною. Лише за годину, коли він нетвердою ходою вийшов після цієї зустрічі, Арінґароса остаточно усвідомив, які нищівні наслідки може мати те, про що він щойно почув. «Лишилося шість місяців, — подумав було єпископ. — Боже, допоможи нам!»

Тепер, сидячи у «фіаті», єпископ Арінґароса помітив, що стискає кулаки від самої згадки про цю першу зустріч. Він розтиснув долоні, змусив себе глибоко вдихнути повітря і розслабити м’язи.

«Усе буде добре, — казав собі, коли «фіат» піднімався дедалі вище в гори. Однак йому б дуже хотілося, щоб задзвонив його мобільний телефон. — Чому ж Учитель не дзвонить? Сайлас вже мав би знайти наріжний камінь».

Намагаючись заспокоїтись, єпископ задивився на пурпуровий аметист у своєму персні. Торкаючись каменя із зображенням митри в оточенні прегарних діамантів, він нагадав собі, що невдовзі одержить значно могутніший символ влади, ніж оцей перстень.

Вокзал Сен-Лазар усередині був точнісінько такий самий, як і будь-який інший європейський залізничний вокзал: величезна напів-відкрита зала, в якій тиняються звичні тут типи — бездомні з картонними табличками, група підлітків із затуманеними поглядами, вони куняють на своїх рюкзаках під музику з CD-плеєрів, та носії в синій уніформі з цигарками в зубах.

Софі подивилася вгору на величезне табло з інформацією про потяги, що відходять. Чорно-білі таблички саме мінялися місцями, аркуші швидко перегорталися донизу. Коли оновлення інформації закінчилось, Ленґдон і собі глянув на табло. У верхньому рядку було написано:

— Шкода, що немає нічого раніше, — мовила Софі. — Що ж, нехай буде Лілль.

Раніше? Ленґдон подивився на годинник. 2:59. До відходу потяга залишалося сім хвилин, а вони ще навіть не мають квитків.

Софі повела Ленґдона до віконця каси й сказала:

— Купи нам два квитки й заплати кредитною карткою.

— Я думав, розрахунок кредитною карткою легко відстежити...

— Саме так.

Ленґдон вирішив більше не вгадувати планів Софі Неве. За допомогою картки Visa він придбав два квитки до Лілля й віддав їх Софі.

Вони вийшли на платформу. З динаміка лунало оголошення про закінчення посадки на потяг до Лілля. Перед ними простягалося шістнадцять колій. Праворуч на третьому пероні, доволі далеченько, пахкав і сопів, готуючись рушити, поїзд до Лілля, але Софі потягла Ленґдона у протилежному напрямку. Вони швидко пройшли якимсь бічним коридором, проминули нічне кафе і нарешті вийшли на тиху вуличку із західного боку вокзалу.

Біля виходу стояло самотнє таксі.

Шофер побачив Софі і блимнув фарами.

Софі миттю вскочила на заднє сидіння, Ленґдон поспішив за нею.

Коли таксі від’їхало від вокзалу, Софі витягла з кишені щойно придбані квитки на потяг і порвала їх на шматки.

«Сімдесят доларів коту під хвіст», — подумав Ленґдон.

Авто рухалося на північ, і на вулиці де Кліші Ленґдон нарешті повірив, що їм пощастило втекти від переслідувачів. За правим вікном він побачив Монмартр і прекрасний купол собору Серця Ісуса. Це захопливе видовище на мить заступила фара на поліцейському авті, що промчало повз них у протилежному напрямку.

Ленґдон і Софі разом пригнулися, доки звуки сирени не стихли вдалині.

Софі наказала таксистові просто їхати за місто, і з того, як вона рішуче стиснула губи, Ленґдон зрозумів: вона обдумує їхній наступний крок.

Ленґдон ще раз уважно оглянув ключ із хрестом: підніс його до вікна, потім близько до очей, намагаючись виявити хоч якийсь знак, який би підказав, де цей ключ було виготовлено. Проте в мерехтливому світлі, що падало від дорожніх ліхтарів, він не побачив нічого, окрім емблеми Пріорату Сіону.

— Це не має логіки, — нарешті вимовив він.

— Що саме?

— Та те, що твій дідусь доклав стільки зусиль, щоб передати тобі ключ, з яким ти не знаєш, що робити.

— Погоджуюсь.

— Ти впевнена, що він нічого не написав на зворотному боці картини?

— Я все оглянула. Більше там нічого не було. Лише цей ключ. Я побачила герб, поклала ключ до кишені, і ми пішли звідти.

Ленґдон наморщив чоло і придивився тепер до тупого кінця трикутного стрижня. Нічого. Тоді підніс ключ до самих очей й уважно оглянув край головки. Теж нічого.

— Здається, цей ключ недавно чистили.

— З чого ти взяв?

— Від нього наче відгонить спиртом.

Софі обернулася.

— Не зрозуміла?

— Він пахне так, наче хтось тер його якимсь розчинником. — Ленґдон понюхав ключ. — 3 іншого боку запах сильніший. — Він перевернув ключ іншим боком. — Так, це якийсь розчинник на спиртовій основі або ж... — Ленґдон замовк.

— Що?

Він підніс ключ до світла і подивився на гладеньку поверхню хреста. Вона начебто місцями блищала.

— А ти добре оглянула ключ, перш ніж покласти до кишені?

— Що? Та ні, не дуже. Я не мала часу.

Ленґдон обернувся до неї.

— Той ліхтарик ще при тобі?

Софі витягла з кишені ультрафіолетовий ліхтарик. Ленґдон увімкнув його й посвітив на ключ.

Той умить засвітився. Щось на ньому було написано. Поспіхом, але цілком розбірливо.

— Що ж, — усміхнувся Ленґдон, — тепер зрозуміло, звідки взявся запах спирту.

Софі, вражена, дивилася на пурпуровий напис на ключі.

Адреса! Дідусь написав адресу!

— Де це? — поцікавився Ленґдон.

Софі не мала ні найменшого уявлення. Вона нахилися вперед і схвильовано запитала шофера:

— Ви знаєте, де вулиця Аксо?

Таксист на мить задумався, а тоді кивнув. Він сказав Софі, що це біля тенісного стадіону на західній околиці Парижа. Вона попросила негайно відвезти їх туди.

— Найкоротший шлях — через Булонський ліс, — сказав таксист французькою. — Їдемо?

Софі наморщила чоло. Можна було б обрати і спокійніший маршрут, але зараз не час перебирати.

— Їдемо! — «Американець напевно вжахнеться».

Софі знову подивилася на ключ і замислилася, що ж там таке може бути на вулиці Аксо, 24: «Церква? Якась штаб-квартира Пріорату?»

На неї знову накотилися спогади про той таємний ритуал, який вона випадково побачила в підземеллі десять років тому, і Софі глибоко зітхнула.

— Роберте, я мушу тобі багато розповісти. — Вона замовкла і подивилася йому в очі. — Але спершу хочу, щоб ти розповів мені все, що знаєш, про Пріорат Сіону.

Біля Salle des Etas Безу Фаш кипів з люті, слухаючи начальника охорони Лувру Ґруара, який пояснював, як Софі й Ленґдон його обеззброїли. «Чому ж ти не прострелив цю бісову картину?»

— Капітане! — До них поспішно йшов лейтенант Колле. — Капітане, новини. Щойно знайшли авто агента Неве.