— Вона в Ленґдона в кишені! — кричав Тібінґ, як навіжений. — Карта до Святого Ґрааля!

Поліцейські підхопили Тібінґа попід руки і потягли до виходу. Він повернув голову назад і голосно благав:

— Роберте! Скажіть мені, де він захований!

Коли поліцейські з Тібінґом проминали Ленґдона, він зазирнув тому в очі.

— Тільки гідні можуть знайти Ґрааль, Лі. Ви ж самі мене цього вчили.

Над парком Кенсінґтон-Ґарденз згустився туман. Сайлас, шкутильгаючи, дійшов до тихої улоговинки, прикритої кущами, й опустився на мокру траву. Стоячи навколішках, він відчував, як із рани під ребрами струменіє тепла кров. Але це його не турбувало. Він дивився просто перед собою.

Через туман це місце скидалося на рай.

Сайлас здійняв догори вимазані кров’ю руки, щоб помолитися, і побачив, як краплі дощу пестять його пальці й ті знову стають білосніжні. Дощ сильніше накрапав на спину й плечі, і він відчув, як його тіло мало-помалу зникає в тумані.

«Я привид».

У кущах зашурхотів вітер, він приніс вологий земляний аромат нового життя. Сайлас молився кожною живою клітиною свого понівеченого тіла. Він молився про прощення. Про милосердя. А найбільше він молився за свого наставника... єпископа Арінґаросу... щоб Бог не забрав його передчасно. «Йому ще стільки всього треба зробити».

Туман клубочився довкола нього, і Сайлас почувся таким легким, що був певний: ці пасма зараз його підхоплять і віднесуть кудись далеко. Він заплющив очі і проказав останню молитву.

Звідкись із туману до нього долинув тихий голос єпископа Арінґароси.

«Бог наш добрий і милосердний».

Біль, нарешті, почав ущухати, і Сайлас зрозумів, що єпископ каже правду.

Аж надвечір над Лондоном засяяло сонце, і місто почало потроху підсихати. Безу Фаш, втомлений до смерті, вийшов із кімнати допиту і викликав таксі. Сер Лі Тібінґ рішуче заявив, що ні в чому не винний, однак із його недоладних монологів про Святий Ґрааль, старовинні документи і таємні братства Фаш зробив висновок, що цей пройдисвіт готує ґрунт для своїх адвокатів, які переконуватимуть суддів, буцімто він божевільний.

«Аякже, — думав Фаш. — Божевільний». Тібінґ виявив неабияку кмітливість, розробивши план, у якому жодна деталь не вказувала на нього. Він підставив Ватикан і «Опус Деї», які насправді виявились абсолютно невинними. Брудну справу за нього виконували, нічого не підозрюючи, монах-фанатик і єпископ, що був у відчаї. Крім того, Тібінґ додумався встановити пост прослуховування в такому місці, куди людина з поліомієлітом залізти просто не спроможна. З обладнанням фактично працював його слуга Ремі — лише він знав про роль Тібінґа в цій справі. Але Ремі дуже вчасно помер від нападу алергії.

«Навряд чи на таке здатна людина, що несповна розуму», — думав Фаш.

З інформації, яка надходила від Колле із Шато Віллет, випливало, що винахідливості Тібінґа міг позаздрити навіть сам Фаш. Щоб підкласти жучки в кабінети деяких дуже впливових у Парижі людей, британський історик запозичив досвід давніх греків. «Троянські коні». Дехто з посадовців, які цікавили Тібінґа, отримував у подарунок цінні твори мистецтва; інші, нічого не підозрюючи, брали участь в аукціонах, де Тібінґ виставляв на продаж цікаві комплекти. Соньєр же одержав запрошення на вечерю до Шато Віллет, щоб обговорити можливість створення в Луврі на кошти Тібінґа нового Крила да Вінчі. У запрошенні був цілком невинний постскриптум, де Тібінґ висловлював захоплення рицарем-роботом, якого, за чутками, змайстрував Соньєр. «Принесіть його з собою», — попросив Тібінґ. Соньєр, очевидно, так і зробив. Під час вечері рицар, мабуть, перебував поза полем зору, так що Ремі Леґалудек мав удосталь часу, щоб додати до нього ще одну непомітну деталь.

Тепер, сидячи ззаду в таксі, Фаш заплющив очі. «Перш ніж повертатися до Парижа, треба зробити ще одну справу».

У вікна післяопераційної палати в лікарні Святої Марії лилося сонячне проміння.

— Ви всіх нас здивували, — казала, усміхаючись, медсестра. — Диво та й годі.

Єпископ Арінґароса слабо всміхнувся у відповідь.

— Господь завжди мене оберігав.

Медсестра ще трохи затрималась у палаті і нарешті вийшла. Єпископ залишився сам. Сонце приємно гріло обличчя. Минула ніч була найтемнішою в його житті.

Він із сумом подумав про Сайласа, чиє тіло знайшли в парку.

«Пробач мені, сину».

Спочатку Арінґароса дуже хотів, щоб Сайлас долучився до його тріумфу. Але минулої ночі йому зателефонував Безу Фаш. Він розпитував про монахиню, яку знайшли вбитою в церкві Святої Сульпіції. Арінґароса зрозумів, що події несподівано звернули в страшний бік. Повідомлення про ще чотири вбивства стали справжнім жахіттям. «Сайласе, сину, що ти наробив!» Учитель більше не дзвонив, і єпископ зрозумів, що той його просто використав. Єдиним способом обірвати жахливу вервечку подій, що розпочалися за його сприяння, було зізнатися в усьому Фашеві. І від цієї миті Арінґароса й Фаш наввипередки намагалися перехопити Сайласа, перш ніж Учитель намовить його на нове вбивство.

Відчуваючи смертельну втому в усьому тілі, Арінґароса заплющив очі і слухав телевізійний репортаж про арешт видатного британського рицаря сера Лі Тібінґа. «Ось він, Учитель, у всій красі». Тібінґ звідкись довідався про намір Ватикану відмежуватися від «Опус Деї». І використав Арінґаросу для здійснення свого підступного плану. Зрештою, хто б іще так безоглядно кинувся на пошуки Святого Ґрааля, як не людина, що от-от усе втратить? Ґрааль приніс би величезну владу тому, хто ним заволодіє.

Лі Тібінґ маскувався дуже старанно говорив із французьким акцентом, удавав глибоко віруючого і як оплату зажадав того, що насправді його зовсім не цікавило, — грошей. Арінґароса був у надто великому відчаї, аби щось запідозрити. Двадцять мільйонів євро — ніщо, коли йдеться про те, щоб заволодіти Ґраалем. До того ж, Ватикан виплатив «Опус Деї» першу частину боргу саме в такій сумі. «Сліпий бачить те, що хоче бачити», Найцинічнішим з боку Тібінґа було, звісно, те, що він зажадав оплати в облігаціях Ватикану. Якби щось пішло не так, то розслідування привело б до Рима.

— Радий бачити, що ви одужуєте, ваша святосте.

Арінґароса впізнав цей грубуватий голос, але обличчя людини, що з’явилася з-за дверей, було дещо несподіваним — жорсткі, владні риси, зачесане назад волосся і могутня шия, яку стискає комірець сорочки.

— Капітан Фаш? — невпевнено запитав Арінґароса. Співчуття й розуміння, з яким капітан поставився до Арінґароси минулої ночі, погано узгоджувалися з такою суворою зовнішністю.

Капітан підійшов до ліжка і поставив на стілець знайомий чорний дипломат.

— Здається, це належить вам.

Арінґароса подивився на дипломат, набитий облігаціями, і одразу відвів погляд — йому було соромно.

— Так... дякую. — Якийсь час він мовчав, погладжуючи пальцями шов на простирадлі. Тоді зважився. — Капітане, я довго думав і хочу попросити вас про послугу.

— Так, прошу.

— Родини тих людей у Парижі, яких Сайлас... — він замовк, намагаючись побороти хвилювання. — Я знаю, жодні гроші не компенсують цієї жахливої втрати, але, якщо ваша ласка, розділіть цю суму між ними... між родинами загиблих.

Фаш подивився на нього довгим і пильним поглядом.

— Це благородний вчинок, ваша святосте. Я простежу, щоб вашу волю було виконано.

Запала важка тиша.

По телевізору якийсь худорлявий французький поліцейський давав інтерв’ю перед розкішним особняком. Фаш його впізнав і зосередив увагу на екрані.

— Лейтенанте Колле, — із докором у голосі говорив кореспондент Бі-Бі-Сі, — минулої ночі ваш капітан публічно звинуватив у вбивстві двох невинних людей. Чи вимагатимуть Роберт Ленґдон і Софі Неве від вашого відомства відшкодування моральних збитків? Чи коштуватиме це капітанові Фашу його посади?

Лейтенант Колле всміхнувся втомлейо, але спокійно.